що Сотников відказав: «Тому й не відмовився, що ті відмовилися». Рибаку це здалося дещо незрозумілим, хоча потім він подумав, що взагалі турбуватися немає підстав — людина на ногах, чи варто звертати увагу на її кашель — од простуди на війні не помирають. Дійдуть, зрештою, до житла, зігріються, поїдять гарячої картопельки, і вся хвороба відчепиться. Найкращі для солдата ліки — під’їсти.

— Тут уже близько. Потерпи трохи, — бадьоро запевнив Рибак і обернувся, щоб іти, коли Сотников позаду, мабуть, не стримався, закашляв якось уривчасто, сухо. Намагаючись зупинити кашель, затулився рукавом, але від того кашель став ще більше нестримний.

— А ти снігу, снігу візьми, він перебиває.

Змагаючись із кашлем, що рвався з його грудей, Сотников зачерпнув жменею снігу, посмоктав, і кашель справді потроху став ущухати.

— Холера, причепиться — хоч задушися.

Рибак нахмурився, але змовчав, і вони пішли далі.

З ярка на дорогу по свіжому снігу вибіг ланцюжок ямокслідів. Рибак подумав — собачі, але, придивившись, зрозумів, що сліди були вовчі. Теж, мабуть, тягло до людського житла — не солодко по такому снігу в лісі. Далі вони удвох так і йшли дорогою по цих слідах, неметушливо рівних, упевнено неквапливих. У притемненій сірості ночі сліди не тільки визначали дорогу, але й показували, де сніг був мілкіший — вовк це відчував добре і завжди обминав замети. Вони теж не хотіли грузнути до колін, бо й так уже притомилися йдучи. Рибак звично поглядав наперед, на боки і водночас стежив за вовчим слідом. Зрештою, незабаром мав показатися хутір, і це викликало в Рибака нові, більш радісні думки.

— Любка там. Вогонь-дівка, — раптом сказав він, не обертаючись, і Сотников позаду не дочув.

— Що?

— Дівка, кажу, на хуторі. Побачиш — одразу подужчаєш.

— Тобі до дівок ще!

Стомлено плентаючи ззаду, Сотников безсило опустив голову — вся його увага була зосереджена на тому, щоб не збитися з ноги, не порушити посильний, освоєний ним темп.

— А що ж… Підрубати б тільки…

Але і згадка про їжу не підбадьорила Сотникова. Горблячись на ходу, він знову почав відставати, і Рибак оглянувся.

— Учора задрімав на болоті, так хліб приснився. Теплий буханець за пазухою. Прокинувся, а це від огню припекло. Отака прикрість.

— Присниться не знати що, — глухо погодився напарник. — Тиждень на пареному житі…

— Та й парене вже кінчилося… Учора Гронський рештки роздав, — сказав Рибак і замовк.

Усе, що справді турбувало його, він переживав мовчки. До того ж попереду закінчувався ліс, дорога вибиралася крізь чагарник у поле, позаду в зимовій сірості широкою стіною чорнів ялинник. Далі, обіч дороги, почався зруб, замерзле болітце з вільховими купинами, за яким дорога повертала ліворуч на пагорок, де з-за чагарника от-от мала виглянути дірява стріха клуньки, а там, за плотом, — і домівка з подвір’ям, хлівами і задертим журавлем над колодязем. Якщо журавель стирчить кінцем угору, то все гаразд, можна заходити, а коли опущений гаком у колодязні цямрини, значить — повертай назад, у хаті чужі. Так принаймні колись домовлялися з дядьком Йосипом. Щоправда, то було давно, восени, потім вони сюди не потикалися — кружляли на іншій місцевості, по той бік шосе, доки карателі не загнали їх знову туди, звідки місяць тому вигнали.

Вони підходили до повороту. Рибак нетерпляче зиркав поверх чагарника, але в сірих сутінках попереду ще нічого не було видно, лише темнів перемішаний зі снігом чагарник, що безладно розповзся довкола. Гамуючи нетерпіння, хвилину дряпалися по схилу узбіччям дороги. Вовк, певно, відчуваючи близькість житла, тиснувся під самий чагарник, ступав рівно, нешироко, обережно. Вони теж ішли по його слідах, неквапливо ступаючи по снігу, та все вдивлялися вперед.

Нарешті Рибак перший виліз на пагорок і подумав, що, напевно, він помилився — очевидно, хутір був трохи далі. Так? часто трапляється, що окремі ділянки малознайомої дороги забуваються, і тоді весь шлях здається коротшим, аніж насправді. Рибака підганяло нетерпіння, але Сотников знову став відставати і все ще стомлено грібся на схилі. А втім, Рибак уже не звертав на нього уваги — якимось внутрішнім відчуттям він запідозрив ще не виразну, але одразу щемливо хвилюючу тривогу всередині. Цю тривогу доніс вітер.

Клуньки в нічній сірості все ще не було видно, не видно було й інших будівель, зате кілька подихів вітру звідтіля, з поля, принесли гіркувато-їдкий запах згарища. Спочатку він подумав, що, може, це здалося, можливо, смердить звідкись із лісу, і пройшов ще сотню кроків, з усієї сили намагаючись побачити крізь чагарник звичайно засніжену стріху клуньки. Але марно: клуньки не було. Зате ще дихнуло згарищем — не свіжим, з димом чи з вогнем, а холодним гаривом від згаслого вугілля і попелу. Зрозумівши, що не помиляється, Рибак упівголоса вилаявся і майже підтюпцем пробіг кілька кроків, поки обіч дороги не побачив пліт.

Пліт був на місці, хоч і поламаний, без верхніх ворин; кілька пар похилених, перев’язаних лозиною кілків косо Стирчали в землі. Тут, за картоплищем, стояла колись та сама клунька, а тепер був лише сліпучо-білий сніговий пагорок, з-під якого місцями виступало, бугрилося щось темне — недогорілі головешки, чи що? Далі, на тому місці, де була хата, теж громадилося засніжене груддя з недоладно оголеною і задимленою піччю, а там, де колись стояли хлівці, не розібрати було — очевидно, не лишилося й недогарків.

Рибак спинився і так стояв біля плоту, без упину лаявся в душі, не знаючи, що робити і що думати. Не вірилося навіть, що це той самий хутір, до якого вони навідувалися восени. Перед його очима постало колишнє людське житло з його непоказним селянським затишком. У хаті коло печі поралася баба Мелашка, пекла деруни, а вони сиділи без чобіт на лежанці й пересміхалися з Любкою, що пригощала їх сушеними горіхами. Горіхи ті, як і деруни, і сама Любка, особливо подобалися Булахову, балакучому бійцеві з прикордонників — кілька чоловік із них приєдналися перед тим до загону. Тепер уже з прикордонників не лишилося жодного. Він навіть не знав, коли зник Булахов, — він тільки сподівався на короткочасний притулок в цю холодну ніч і хотів під’їсти. Але їх випередили на якийсь тиждень, не більше — він це визначив точно.

Тим часом ззаду підійшов Сотников, який теж зрозумів усе і від такої новини спохмурнів, мабуть, не менше за товариша. Не промовивши й слова, він мовчки спинився і дивився на засніжені рештки колишньої хутірської садиби. Рибак переліз через ворину і пройшов двором до печі, що сиротливо, одна на весь хутір, стирчала з грудомах, покрита очіпком свіжого снігу. Було дивно й незвично бачити на ній цей сніг, який щільним шаром лежав і на припічку і навіть замурував челюсті. Комина печі не було, мабуть, обвалився під час пожежі й тепер разом із головешками незграбною купою громадився під снігом.

— Сволота! — вилаявся Рибак.

За ним на чистий сніг подвір’я вийшов Сотников, самотньо постояв трохи і підійшов до колодязя. Колодязь, напевне, тут був єдиним, що збереглося від пожежі. Цілий був і журавель, високо задерта жердина якого тихо погойдувалася на вітрі.

Рибак походив туди-сюди по подвір’ї, копнув чоботом порожнє діряве відро, що валялося на землі, поторкав обід напівзаметеного снігом зламаного колеса. Більше тут не було чим поживитися: те, що не знищив вогонь, мабуть, підібрали люди. І нікого вже тут не було, навіть не лишилося слідів ніг людей, самі тільки вовчі чорніли за плотом — певно, вовк теж мав якісь свої надії на хутір. Зрозумівши нарешті, що треба шукати іншого виходу, Рибак вернувся до колодязя.

— Ну, що ти на це скажеш?

— Виказав хтось. Звісно — при лісі, — сипло озвався біля колодязя Сотников і, мерзлякувато повертаючись од вітру, боком притулився до цямрини. В його грудях щось тихенько рипіло, як у зіпсованій гармошці. Рибак, помовчавши, сунув руку в кишеню шинелі й там під набоями і різним дріб’язком набрав жменю пареного жита — решту того, що лишилося з його сьогоднішньої харчової норми.

— Хочеш?

Без особливої готовності Сотников простяг руку, в яку Рибак відсипав зі своєї жмені. Обидва мовчки пожували запарки.

— Підрубали, називається!

Рибак розумів, що починало всерйоз не щастити, друга ця невдача злістю й роздратуванням озвалася в його почуттях. І не так важливо було те, що самі лишилися голодні, — більше пригнічувала думка про тих, на болоті, що гибіли зараз на холоднечі й чекали їх з будь-якими харчами. За тиждень боїв і біганини в лісах люди надто виснажилися, зголодніли, декого поранило, трьох несли з собою на носилках. А тут карателі обклали так, що ніде й приткнутися, тільки оцей краєчок болота і лишився ще не закритим. Але сюди далеко не сунешся — за три кілометри містечко з гарнізоном, патрулі на дорогах, поліція і до того ж безлісся — туди їм дороги немає.

Дожувавши усе із жмені, Рибак обвів поглядом напарника:

— Ну, як ти? Якщо дуже кепсько, топай назад. А я, може, кудись у село підскочу.

— Один?

— Один, а що? Не повертатися ж з порожніми руками.

Сотников помовчав, пересмикнувся від холоду — на місці почав проймати мороз. Йому було холодно, усі нутрощі стиснудися в крижаній знемозі. Щоб зберегти рештки тепла, він глибше насунув на вуха пілотку і щільніше загорнувся в шинелю.

— Чому ти шапки якоїсь не дістав? Хіба зігріє ця пілотка? — з докором сказав Рибак.

— Шапки ж не ростуть у лісі.

— Зате в селі у кожного мужика шапка.

Сотников одказав не зразу:

— Що ж, із мужика здирати?

— Обов’язково здирати? Можна і ще якось.

— Добре, пішли! — урвав розмову Сотников.

Вони рушили від колодязя і крізь проломину в плоті вийшли в поле. Сотников ураз зсутулився, глибше втягнув у комір маленьку голову в пілотці. На ходу вже Рибак висмикнув із-за пазухи забруднений вафельний рушничок і обернувся до Сотникова.

— На, обмотай шию. Тепліше буде.

— Та гаразд…

— На, на. Він, знаєш, як шарфик, гріє, — наполягав Рибак, тримаючи у витягнутій руці рушничок, кінці якого одразу заметляв вітер. Сотников зупинився, затиснув між колінами гвинтівку і задубілими негнучкими пальцями товсто і незграбно обкрутив простуджену шию.

— От і добре. Давай рвонем в Озерище. Тут недалеко, версти зо дві. Що-небудь роздобудемо, не може бути…

У полі було ще холодніше, ніж у лісі. Назустріч дув пругкий, не сильний, але досить морозний вітер, од нього болем заходилися набряклі без рукавиць руки — як Сотников не ховав їх то у кишені, то в рукави, то за пазуху — все одно мерзли. Обморозитися було дуже просто, особливо обличчя,