цьому селі хатки, що он стояла, заметена по саму стріху снігом, з приставленими до неї жердинами, — там починалася вулиця. Але саме тому Рибак і обминув крайню — біля неї завжди ризикуєш потрапити в халепу; в кінці вулиці звичайно завершує свій маршрут охоронець чи патруль, влаштовують засідку поліцаї. І він звернув по снігу вбік, уздовж плоту по лощинці, попростував до недалеких будівель на відшибі, що тісненько скупчилися внизу. Там, за потрісканим рогом клуньки чи току з продраною стріхою, ще постояв, прислухався і, оглядаючись, пішов далі. Звідси, від клуні, було рукою подати до низенької, якоїсь самотньої при хлівці хатчини; на снігу до неї була навіть тверда стежка; він зробив по ній зо два кроки і зразу ж ступив набік — дуже рипіло під чобітьми. За ним зійшов також Сотников, і вони з обох боків стежки пішли по снігу до хати.
У цей час вони почули стук — хтось нібито рубав дрова, але робив це якось мляво, ніби знесилений чи нехотя. Рибак трохи зрадів: якщо рубають дрова, то, певно, в селі чужих нема. До того ж не треба грюкати, проситися в хату — про все можна розпитати у дроворуба. Правда, він зразу ж подумав, що необережністю можна здалеку наполохати чоловіка, тоді ти його вже не витягнеш із хати. Маючи це на думці, він якомога тихіше обійшов хлівець, переступив покинуті в снігу жердини, потихеньку вийшов із-за рогу на подвір’я.
У полі на снігу було світліше й далі видно, а тут, у темнуватих сутінках двору, він не одразу збагнув, що на дровітні — жінка. Тепер вона уже не рубала, а тихо чогось колупалася там і злісно бурмотіла сама до себе. Зачувши їхні кроки, жінка здригнулася, кинула сокиру і аж ойкнула.
— Тихо, матусю!
Вона стояла зовсім розгублена — маленька літня жінка в хустці — і не могла вимовити слова. Рибак насторожено зиркнув на хатні двері, ті були зачинені, у дворі начебто більше нікого не було. А проте він не дуже й боявся і позирав навкруги для певності. Він уже зрозумів, що у цьому селі спокійно; поліцаї, мабуть, засіли за самогонкою, а німці навряд чи тут появлялися.
— Ой боженько, наполохалась я. Ой господи…
— Гаразд, годі хреститися. Поліцаїв у селі багато?
— А немає поліціянтів. Був один, та в містечко перебрався.
— Так, — Рибак пройшовся по двору, виглянув із-за рогу. — Село як зветься?
— Лісини. Лісини село, — зосереджено і ще не опам’ятавшись од переляку, сказала тітка. Сокира її глибоко стриміла в сукуватому ялиновім поліні, яке вона, очевидно, марно хтаралася розколоти навпіл.
Рибак одразу прикинув, що зовсім непогано було б тут і отоваритись: підхід — вихід зручний, на дорозі клуня, лісок, вони добре затуляють од чужого ока. Цікаво тільки, чим можна поживитися на цій садибі.
— Хто ще дома є?
— Так одна ж я, — швиденько сказала тітка.
— І більш нікого?
— Авжеж. Одна й живу, — жалісливо мовила тітка, дуже пильно стежачи за його рухами — намагалася розгадати таємничу мету нічної появи гостей.
Але Рибака це мало цікавило і мало розчулювало — і її сумовито-жалісливий тон, і те, що вона одна. Він уже знав цей звичай сільських жінок — розжалобити його було важко. Він уже вивчав обстановку на подвір’ї — побачив розчинені двері у хлівець і зазирнув у його глуху, повну гнойового смороду пітьму.
— Що, порожньо?
— Авжеж, порожньо, — з болем підтвердила жінка, не відходячи од сокири. — Забрали геть-чисто все.
— Хто забрав?
— Відомо ж хто. Як у матері червоноармійця. Щоб вони подавилися.
Якщо жінка кляне — значить, можна повірити. Рибак тихо закректав: натрапив, але не на те, доведеться шукати ще десь. Звичайно, можна б дещо знайти і в цієї бідолахи (курку чи порося), але не до нитки ж оббирати її, і без того вже пограбовану німцями.
Сотников, зсутулившись, журливо чекав під стіною, а Рибак повернувся до тітки.
— Що, розрубати не можеш Жінка здогадалася враз, що він допоможе, і, зрадівши чоловічій силі, немов скинула із себе насторожену похмурість.
— Та ось, хай йому трясця, загнала — не висмикну. Звечора б’юся — ні туди, ні сюди.
— Ану дай!
Рибак закинув за спину карабін і обома руками узявся за гладеньке сухе топорище. Хекнувши, хльостко ударив поліно об колоду, потім ще. Бив цілко, з приємністю і знайомою вправністю, відчуваючи силу в руках і звичну з юнацьких років хватку, коли такими зимовими вечорами рубав із батьком чи сам дрова. Пиляти не любив, а рубати завжди був готовий з приємністю, виявляючи всю свою хвацькість у цій споконвічно чоловічій праці.
За четвертим ударом поліно розпалося, криво оминувши сук. Він розколов ще половинки і поклав сокиру.
— От спасибі, синку! Дай боже тобі здоров’ячка, — лагідно дякувала тітка.
— Подякою не відбудешся, матінко. Харчі які-небудь маєш?
— Харчі? Які ж харчі? Картопелька є. Дрібненька, правда. Коли що, заходьте, зварю затірки.
— Це що! Нам із собою треба. Худобину якусь.
— Га! Якби ж вона була.
— А там хто живе? — Рибак показав рукою через город, де за плотом біліла снігова стріха сусідньої будівлі. Здається, там топили в печі — вітер гнав на подвір’я запах диму.
— А там Петро Качан. Він старостою тепер тут, — простодушно повідомила тітка.
— Тутешній староста? Ти чуєш? — звернувся Рибак до товариша, що терпеливо стояв під стіною.
— Авжеж, поставили старостою.
— Негідник, га?
— Цього не скажу. Свій же чоловік.
Рибак, секунду поміркувавши, вирішив:
— Гаразд, пішли до старости. Він, напевне, багатіший.
Вони не стали шукати стежки, просто пролізли під воринами в огорожі, перейшли город і, оглянувши старий паркан, крізь дірку в ньому вилізли на старостине подвір’я.
Порядку було тут більше, відчувалася хазяйська рука: з трьох боків двір обступали будівлі — хата, хлів, якась легка повітка; у дворі збоку стояли сани з рештками сіна в рептусі — певне свідчення того, що господар дома. Під стіною хлівчика білів чималий штабельок підготовлених — напиляних і наколотих — дров.
Коли вони ще йшли через город, Рибак своїм досвідченим оком спостеріг, що в хаті горить світло — з верхніх шибок намерзлих віконець тьмяно пробивався вогник каганця. «Тим краще», — подумав Рибак і тихенько ступив на рипучий ганок.
Він не стукав, двері були не замкнуті, відчинити їх йому, колишньому сільському жителю, було звично і просто: повернув завертку — і двері, трохи рипнувши, розчинилися. Покинувши їх так, він пройшов у темні сіни, повні знайомих і напівзабутих селянських запахів, обережно повів рукою по стіні. Пальці натрапили на якусь задерев’янілу від холоду одежину, потім на планку у дверях. Намацавши холодну, розпечену морозом завісу, він збагнув, як розміщені двері, й легко знайшов однакову в усіх селах ковальську штуковину — клямку. І ці двері були незамкнуті. Він переступив за високий поріг, передаючи клямку в задубілі руки Сотникова.
На перевернутій посеред столу мисці мигав каганець, вогник його сумовито затріпотів од морозного повітря. Літній, з коротко постриженою сивою бородою чоловік, що злігши на стіл, сидів за каганцем у накинутім на плечі кожушку, підняв голову. На його старечому, хоча й досить ще твердому обличчі коротко блиснув холодний позирк, який тільки й свідчив про те, що він побачив захожих. Але одразу ж очі його погасли під навислими бровами.
— Добривечір у хаті, — зі стриманою ввічливістю привітався Рибак.
Звичайно, можна б і без цих привітань з німецьким прислужником, але Рибак хотів пом’якшити напруженість першої зустрічі. Старий, одначе, не відповів і не підвівся з-за столу, тільки подивився на них з якоюсь навіть невдоволеністю на сивому обличчі.
Позаду все ще валив холод?
— Сотников невміло брязкав дверима, які не зачинялися. Рибак вернувся і, звично грюкнувши, зачинив двері. Господар нарешті випростався за столом, не змінюючи, проте, спокійного виразу обличчя, — ніби він і не здогадувався, хто це, такі пізні гості.
— Ти староста будеш? — офіційно запитав Рибак, вайлувато ступаючи від дверей до столу. В намерзлих трофейних чоботях було трохи слизько, і він стримував свій крок на підлозі.
Старий закрив товстелезну книжку, яку перед тим, певно, читав біля каганця.
— Староста, ну, — сказав він рівним, без найменшої зневаги чи улесливості голосом. У цей час у запічку щось шаснуло, тупнуло, й із-за ширмочки, поправляючи на голові хустинку, з’явилася немолода, білява на обличчі й, видно з усього, рухлива жінка — мабуть, господиня цієї хати. Рибак зняв із плеча й приставив до чобіт гвинтівку.
— Знаєш, хто ми?
Староста ворухнувся за столом, натяг на плечі кожуха.
— Здогадуюся. Але якщо по горілку, то нема. Всю забрали.
Рибак усмішливо зиркнув на Сотникова: старий змовк, чи не приймає він їх за поліцаїв? А втім, так, може, й краще: справа, що привела їх сюди, честі партизанам не додасть. Зберігаючи, однак, спокій і статечність, Рибак сказав:
— Що ж, обійдемося без горілки.
Староста помовчав, ніби щось пригадуючи, і посунув на край миску з каганцем. В хаті стало видніше.
— Коли так, сідайте.
— Ага, сідайте, сідайте, дітки, — зраділа запрошенню господаря жінка. Вона підхопила од столу ослін і поставила його ближче до грубки, в якій, видно було, догорали дрова. — : Ось тут тепліше буде, мабуть же, намерзлися. Мороз такий…
— Можна й сісти, — погодився Рибак, але сам не сів, кинув Сотникову: — Сідай, грійся.
Сотников одразу ж опустився на ослін і притулився спиною до подряпаного боку грубки. Гвинтівку тримав у руках, ніби спирався на неї, пілотку на голові навіть не поправив — як була глибоко насунута на морожені вуха, так і лишилася. Рибаку ставало все тепліше, він розстебнув на два гудзики кожушок і зсунув на потилицю шапку. Господар мав незалежний, навіть байдужий вигляд, а його дружина, склавши на животі руки, насторожено й тремтливо стежила за кожним їх рухом. «Боїться», — подумав Рибак. Він протупав туди й сюди по хаті, ніби ненароком зазирнув у темний запічок і спинився біля червоної фанерної шафи, що відгороджувала ліжко. Господиня шанобливо відступила вбік.
— Там нікого, дитино, нікого.
— Що, самі живете?
— Самі. От із дідом так і коптимо небо, — тужно відказала жінка. І раптом — не пропонувала, а майже запросила: — Може б, ви поїли що? Мабуть же, голодні, га? Напевне ж, із холоду, без гарячого…
Рибак усміхнувся і потер руки.
— Може, й поїмо. Як ти думаєш? — зумисне розважливо, ніби нехотя звернувся він до Сотникова. — Підкріпимося, коли пані старостиха пригощає.
— От і добре. Я зараз! — зраділа жінка. — Капусточки, мабуть, тепла ще. І це… Може, картопельки зварити?
—
