Ні, варити не треба. Нема коли, — категорично вирішив Рибак і скоса, назирці поглянув на старосту, що, злігши на стіл, нерухомо сидів у кутку. Над ним темніли під рушниками старосвітські образи. Рибак протупав чобітьми до простінка і спинився перед великою заскленою рамкою з фотографіями. Він умисно не дивився на старосту, але відчував, що той спостерігав за ним.

— Значить, німцям служиш?

— Доводиться, — зітхнув старий, — що вдієш?

— І багато платять Питання було зумисне в’їдливе, але й на нього цей дід відказав рівно і з гідністю:

— Не питався і знати не хочу. Своїм обійдуся. «Гонористий, одначе, — подумав Рибак. — З характером».

У березовій рамці на стіні серед півдюжини різних фото він наглядів молодого, чимось схожого на цього діда, хлопця у гімнастерці з артилерійськими емблемами в петлицях і трьома значками на грудях. Було в його погляді щось поважно-статечне, впевнене і в той же час по-молодечому наївне.

— Хто це? Син, може?

— Син, син. Толик наш, — лагідно підтвердила господиня. Тримаючи в руках миску, вона через плече Рибака теж глянула на фото.

— А тепер де він? Не в поліції часом Староста підняв насуплене обличчя.

— Не всі ж, як дехто. На фронті, он де.

Старостиха поставила миску з капустою і загомоніла:

— Ой боженько, як пішов у тридцять дев’ятому, та й усе. Від самого літа ні сліху ні духу. Хоча б знати, чи живий.

— Так, так, — сказав Рибак, не звертаючи уваги на її жалісливі причитання, яких він доволі наслухався від початку війни. Тепер його цікавило інше. Зачекавши, поки вона виговориться, Рибак переконливо зауважив старому: — Зганьбив ти сина.

— Атож! — шпарко підхопила від печі жінка. — І я ж те кажу йому день і ніч. Зганьбив і сина, і геть усіх.

Це було трохи несподівано, тим більше, що старостиха говорила начебто зі щирим болем у голосі. Рибаку здалося тоді, що дід цей — просто недотепа якийсь. Але тільки він подумав так, як обличчя старого недобре нахмурилося й весь він різко обернувся до господині:

— Годі! Не твоя справа!

Жінка відразу ж стихла, ніби поперхнулася на півслові, а дід поважно кинув докірливий погляд на Рибака.

— А він мене не зганьбив? Німцеві віддав. Це не ганьба?

— Так сталося: війна. Не його тут вина.

— А чия? Моя, може? — причепливо, без найменшого остраху допитувався старий і оголосив: — Ваша вина. Молодших.

— Ага-а, — непевно сказав Рибак, припиняючи не надто приємну і не дуже просту розмову, якій, знав, у теперішній час не буде кінця. Господиня тим часом швиденько розстелила невеличку, на півстолу, скатерку, поставила миску з капустою, скоромний запах од якої владно приглушив усі його інші почуття і ще більше загострив відчуття голоду. Дуже хотілося їсти, і він вирішив поки що відкласти підрахунок його не зовсім приємних стосунків із господарем.

— Сідайте ж, підкріпіться трошки. Ось Хлібця вам, — з улесливою гостинністю запросила господиня.

Рибак, не скидаючи шапки, втиснувся за стіл.

— Давай поїмо, — сказав він Сотникову.

Той покрутив головою:

— Їж. Я не буду.

Рибак уважно подивився на товариша, що весь згорбився на ослоні й, покашлюючи, тремтів — певне, морозило. Господиня, очевидно, мало що розуміючи про його стан, здивувалася:

— Чому ж це? Може, гребуєте нашим? Може, ще чогось хочете?

— Ні, дякую. Нічого не треба, — рішуче відмовився Сотников і склав у рукавах руки.

Господиня занепокоїлася:

— Боженько, мо’, я не догодила чим? Так даруйте. Я ж не хотіла…

Рибак зручно вмостився на лаві, притримуючи між колінами карабін, узяв ложку, скибку зачерствілого, з кминовим запахом хліба і не помітив, як в цілковитому мовчанні спорожнив велику глиняну миску. Староста незручно сидів у кутку, господиня стояла обіч столу зі щирою готовністю догодити гостеві.

— Так, хлібець заберу. Це на його долю, — сказав Рибак.

Господиня охоче згодилася:

— Беріть, беріть, дітки.

Староста чогось мовчки чекав — якого слова чи, може, розмови про справу. Великі його порепані руки лежали на чорній обкладинці книги. Засовуючи окраєць за пазуху, Рибак несхвально кивнув:

— Книжечки почитуєш?

— А що ж, почитати нікому не шкодить.

— Радянська чи німецька?

— Біблія.

— Цікаво. Ану! Ніколи не бачив біблії, — трохи посунувшись за столом, Рибак покрутив у руках книжку, розгорнув обкладинку. Проте він одразу ж відчув, що цього не треба було робити — виявляти свою необізнаність хай навіть у другорядній справі.

— Не зайве і почитати б, — пробурмотів староста.

Рибак рішуче закрив книгу.

— То наша справа. Не тобі повчати. Ти німцям служиш, виходить — нам ворог, — сказав Рибак, внутрішньо задоволений тим, що знайшов привід уникнути подяки і перейти на більш відповідний обставинам тон. Він виліз із-за столу на середину хати, поправив на кожушку трохи тугуватий зараз пояс. Саме цей поворот у розмові давав йому підставу перейти до справи, хоча цей перехід і вимагав ще якоїсь психологічної підготовки.

— Ти ворог. А з ворогом у нас — знаєш, яка розмова?

— Дивлячись кому ворог, — ніби не відчуваючи поганого, тихо, але твердо перечив старий.

— Своїм. Руським.

— Своїм я не ворог.

Незворушна упертість старости починала дратувати Рибака. Ще не вистачало доводити цьому послугачеві, чому він — хоче того чи ні — ворог Радянської держави. Вести з ним таку розмову Рибак не мав наміру, він лише подумав, що, певно, той має якісь пояснення на своє виправдання, і більше провокаційно, аніж серйозно, запитав:

— Ще, може, силою змусили? Проти волі?

— Ні, чому силою? — подумавши, сказав господар.

— Виходить, сам?

— Як сказати? Схоже сам. «Тоді все зрозуміло, — подумав Рибак, — нічого й говорити». Він уже ясно відчув злість до цієї людини, на суперечку з якою він гаяв потрібний їм час, тоді як і без того з самого початку все було зрозуміло.

— Так! Ходімо!

Скинувши руки, до Рибака метнулася старостиха:

— Ой синочку, куди ж ти? Не треба, пожалій дурня! Старий він, з дурного розуму свого…

Старий, однак, не змусив повторювати наказ і, не поспішаючи, встав за столом. Був він геть-чисто сивий і, не зважаючи, що в літах, великий і мужній, — як підвівся, затулив собою весь покуть з образами.

— Стихни! — наказав він жінці. — Ну!

Видно, старостиха звикла слухатися — хлипнула і відразу ж пішла за ширмочку. Староста обережно, наче боявся, щоб чого не зрушити, одягнув кожуха в рукави і виліз із-за столу.

— Воля ваша. Бийте. Не ви, так інші. Он, гляньте, — він коротко кивнув на простінок, — ставили, стріляли вже.

Рибак мимоволі зирнув, куди показав дід, — справді, у білій стіні біля вікна чорніло кілька дірок — схоже, від куль.

— Хто стріляв Господар, готовий до всього, нерухомо стояв посеред хати, підібгавши сиві вуса.

— А такі… Горілки вимагали.

Рибак внутрішньо поморщився: він не хотів на когось бути схожим. Свої наміри вважав справедливими, але, виявивши чиїсь, подібні до своїх, бачив своє вже трохи в іншому світлі. І не схоже було, щоб староста обманював, — таким тоном не брешуть. Тихенько схлипуючи, з-за ширмочки виглядала старостиха. На ослоні, згорбившись, кашляв Сотников, але не втручався в його справу з господарем — здається, бідоласі було не до того.

— Так. Корова є?

— Є. Поки що, — без усякої цікавості до нового повороту розмови відповів староста. Старостиха перестала хлипати, затамувала подих. Рибак трохи поміркував: звичайно, було б дуже добре пригнати в загін корову, але, мабуть, звідси буде далекувато; можна не встигнути до ранку.

— Так, ходімо.

Він закинув за плече гвинтівку, староста слухняно надів зняту з цвяха шапку і мовчки штовхнув рукою двері. Рибак, йдучи слідом за ним, кивнув Сотникову:

— Ти зачекай.

4

Як тільки двері за ними зачинилися, господиня кинулася до порога.

— Ой боженько! Куди ж він його? Ой, за віщо ж він? Ой боженько!

— Назад! — хрипло наказав Сотников і, не встаючи з ослона, простяг ногу у валянку, перегороджуючи шлях до дверей. Жінка боязко відступилася і стала посеред хати. Хвилину вона то схлипувала, то змовкала, прислухаючись до звуків знадвору. Сотников теж чекав. Він погано розібрав зміст недавньої тут розмови, але те, що дійшло до його запамороченої гарячкою свідомості, давало підстави думати, що Рибак, напевне, застрелить старосту.

Але минав час, а пострілу звідти не було. Затуляючись ріжком хустки, жінка все ойкала і голосила, а Сотников сидів на ослоні і пильнував, щоб вона не вискочила надвір — не наробила крику. Почував себе він погано, дошкуляв кашель, трясли дрижаки, голова дуже боліла, і тіло біля теплої грубки то мерзло, то обливалося холодним потом.

— Синку, дай же я вийду, дай гляну, що вони там…

— Нічого глядіти!

Жінка, видно було з усього, дуже переживала, і сліпо кидалася в напівтемряві хати, і все тужила, певно, щоб розчулити його і прорватися у двері. Але нічого в неї не вийде, він не піддасться на її зворушливість. Він дуже добре пам’ятав, як одного разу наївна довірливість до такої ось жінки мало не коштувала йому життя. І та на вигляд теж свята простота, в білій хустині на городі, серед бадилля. Виходячи з ліска, він одразу запримітив її у той ранній ранок і подумав ще: от і добре. Вона покаже, як потрапити на стежку через болото Чорні Вигари, котре, як сказали йому за два села звідси, не перейти, не знаючи дороги.

Він вийшов з чагарника і понад нивкою конопель ніким не помічений підійшов до неї, коли вона зосереджено порпалася в борозні. Досі в його очах стоїть сіра спідниця, білі, незасмаглі литки ніг і якась куртка з латкою на плечі — жінка ламала бадилля і не бачила його. Він стиха привітався, і вона, на диво, не злякалася, тільки подивилася пильно на нього, слухаючи і ніби не розуміючи прохання.

Потім жінка усе якнайкраще пояснила — і як вийти на стежку, і як перейти кладку і по який бік обійти пагорб, щоб не потрапити в драговину. Він подякував, і хотів уже йти, але та зупинила, сказала: «Зачекай, мабуть же, голодний», — озирнулася, наклала в пелену бадилля і повела до хати. I треба ж було йому погодитися, не відмовитись од їжі. Але він і справді був зголоднілий і стомлений, як вовк весною, і пішов за нею по межі до недалекої садиби.

Поки вони йшли, жінка теж лагідно казала йому «синку», і ще, пам’ятав, разів зо два назвала «бідолашним» — був він неголений, як зараз, невмитий, мокрий до колін від роси, виснажений від недоїдання і взагалі мав жалюгідний вигляд. Говорити по-тутешньому ще не вмів і приховати своє явно військове походження