кулями добігти до чагарника. Напевне, тут було якесь лугове болітце — на сніговій рівнині плутався гіллям вільшаник, крихкий сніг під ногами бугрився купинами. Рибак упав між куп’ям, звалив з плеча овечку. Певно, слід було бігти далі, але в нього уже не лишилося сили. Позаду не стихала перестрілка, і він зрозумів, що це Сотников їх стримує. Спершу він аж зрадів: значить, відірвався. З карабіном у руках він навколішках повернувся назад, трохи піднявся над гривкою дрібненького чагарника і здалеку вгледів напарника. Десь під самим пагорком той копошився у снігу, але звідси, крізь сіру півтемряву ночі, неможливо було зрозуміти, чи він біг, чи, може, стояв на одному місці. Після трьох-чотирьох пострілів з пагорка один бахкав ближче — то були постріли Сотникова, що, певна річ, затримував їх. «І все ж навряд чи доцільно було в його становиші розпочинати перестрілку з поліцаями», — подумав Рибак. Очевидно, треба якнайшвидше втікати, відриватися. Цей чагарник на дорозі — просто їхнє щастя, він би дав змогу заплутати свій слід і втекти. Але Сотников ніби не розумів цього — схоже, заліг і навіть перестав ворушитися. Якби не його постріли, то можна було б подумати, що він неживий.
А якщо він поранений? Ця думка Рибака дуже збентежила, але чимось допомогти Сотникову він не міг. Поліцаї зверху, з пагорка мабуть, добре бачать самотню людину на снігу і хоча поки що не біжать до нього — вони, безумовно, застрелять його з гвинтівок. Якщо він, Рибак, кинеться на допомогу, уб’ють обох — це ж так просто. Як бувало у фінську, коли проклятущі снайпери з дерев убивали по чотири-п’ять чоловік за хвилину, і все тим же самим примітивним способом: до першого підстреленого на допомогу кидався сусід по цепу і зразу ж падав обіч із простреленими нутрощами, потім до них повз наступний. І кожен із цих наступних напевно знав, що його чекає там, але не міг стримати себе, чуючи, коли отак близько стогне-конає товариш.
Отже, поки ще можна, треба втікати. Сотникова уже не врятуєш, а самому загинути дуже просто. Вирішивши так, Рибак швиденько закинув за спину карабін, рішучим зусиллям звалив на плече овечку і, спотикаючись у снігу, припустив бігцем краєм болітця.
Мабуть, далеко вже одбіг від того місця і знову дуже втомився. Постріли ззаду на якийсь час начебто стихли, і він, прислухаючись до тиші, з неясною полегкістю подумав, що там усе закінчено. Проте за хвилину вони залунали знову. Бахнули разів зо три, одна куля з вищанням пройшла над болотом. Виходить, Сотников ще живий. І саме ці постріли озвалися в Рибакові новою тривогою, знищивши кволу радість од того, що сам урятувався. Вони нагадували і страшною біллю ворушили розгарячені його почуття. Овечка усе важчала, часом її задубіла вага здавалася чужою і огидною, і він волік її, думаючи зовсім про інше.
За хвилину спереду показався неглибокий ярок, може, берег річечки. Певно, слід було перейти на той бік, і Рибак ступив з берега, але посковзнувся — ноша його звалилася на узгірок, а він на спині зсунувся вниз. Ойкнувши, схопився, рачки вибрався з ярочка і раптом ясно зрозумів: робив не так. Хіба можна стільки сили витрачати на цю прокляту овечку, коли там лишився товариш? Він ще живий і нагадував про себе пострілами, а Рибак, по суті, кидав його ворогам. Безглуздість попереднього наміру стала настільки очевидною, що Рибак вилаявся і збентежений сів на узгірок. Саме в цей час за чагарником гримнув ще один постріл, і більше пострілів з пагорка вже не було. «Може, там що змінилося?» — подумав Рибак. Настала невизначена пауза, вона, однак, була поштовхом для Рибака, і він підхопився.
Стараючись не розмірковувати більше, він швидким кроком кинувся по своїх слідах назад.
6
Сотников не мав ніякого наміру розпочинати перестрілку — він просто впав на схилі, в голові запаморочилося, все довкола попливло, і така знемога скувала тіло, що він, як неживий, розпластався ниць, опустивши голову в сніг.
Перед тим, як упасти, він побачив, що Рибак швидко простував попереду, руки в нього були зайняті ношею, та він, мабуть, і не помітив, що сталося з напарником, який і не озвався, не крикнув, бо знав: даремно, його рятувати пізно. І Сотников лежав кілька довгих секунд, доки не почув ззаду голоси і не зрозумів, що його скоро схоплять. Тоді він витяг із снігу гвинтівку і, щоб на якусь хвилину віддалити від себе те найстрашніше, що повинно було відбутися, не підводячись, вистрелив у півтемряву. Хай знають, що так просто він їм не здасться. Певно, це подіяло, і вони там, у полі, ніби зупинилися, і він подумав, що треба спробувати ще. Хоча він і знав, що шанси його надто мізерні, та все ж якось переборов свою слабість, напружився і, обіпершись на гвинтівку, підвівся. У той момент вони з’явилися несподівано близько — три чорні тіні на сірому горбі, зупинившись, насторожено позирали вниз. Мабуть, угледівши його, крайній справа щось крикнув, і Сотников, майже не цілячись, вистрелив удруге. Було видно, як вони там шарахнули від його кулі, поприсідали, мабуть, чекаючи нових пострілів, а він, загрібаючи ногами сніг, мляво і вайлувато побіг, щосекунди ризикуючи знову гримнути на сніговий діл. Рибак уже був далеченько попереду, скоро прямував до ліска, і Сотников подумав: може, втече. Він і сам намагався щосили подалі відбігти од того пагорка, але ззаду мало не залпом водночас бабахнули три постріли.
Кілька кроків він ще пробіг, але вже знав, що впаде, — у правому стегні страшенно запекло, липка гарячінь полилася по коліні у валянок. Ще за два кроки він перестав відчувати ногу; якось враз обважніла, підвернулася, і він повалився грудьми на сніг. Великого болю він не відчував, було тільки млосно, і дуже пекло вище коліна, в холоші швидко мокріло. Якийсь час він нерухомо лежав так, до болю закусивши губу. В його свідомості вже не було страху, він пережив його трохи раніше, не було навіть жалю — було тільки дуже виразне, тверезе й наче не його, а чуже усвідомлення того, що це — кінець.
Позаду знову почулися голоси — мабуть, це йшли його вбивці, щоб узяти його, живого чи мертвого. Терплячи сильний біль у нозі й ледь переборюючи слабість, він піднявся на руках і сів. Поли його шинелі, валянки, рукава й коліна були геть виваляні в морозному снігу, на холоші вище коліна розпливалася мокра пляма. А втім, він не зважав на те, викинув із патронника смердючу стріляну гільзу й дістав новий патрон. Він знову виразно побачив трьох на схилі — один попереду, а двоє ззаду — не дуже впевнено вони спускалися в місячному мареві з пагорка вниз. Тоді він неквапливо витяг на снігу поранену ногу, улігся і ретельніше, ніж раніше, прицілився. Як тільки гул пострілу відлетів у далечінь, він угледів, що вони там, на схилі, швидко попадали, й одразу ж у нічній тиші забухали їхні постріли. Він зрозумів, що спинив їх, примусив залягти, і це викликало короткочасне задоволення. Розслабившись від болючого напруження, він схилився чолом на приклад. Від утоми вже не було сили стежити за ними чи ховатися від їхніх пострілів — він тільки тихо лежав, зберігаючи рештки своєї здатності стріляти ще. Ті ж почали по ньому бити з гвинтівок. Разів зо два він почув кулі — одна низько над головою дзикнула, друга вискнула десь коло ліктя, обдавши його обличчя снігом. Він не поворухнувся — хай б’ють. Якщо вб’ють, то й що ж! Але, поки живий, він не підпустить їх до себе.
Смерті в бою він не боїться — перебоявся вже за десяток найбезнадійніших випадків і не тремтів за своє життя, що давно не було для нього насолодою, а з якогось часу перестало бути й обов’язком. Важливо було жити, коли він був командиром в армії, коли в нього була сила, що давала йому можливість виконувати свій обов’язок, коли від його турбот і вміння залежало життя людей. А тепер він був сам, один і дбав тільки про себе. Правда, в їхньому партизанському житті це теж було важливо й нелегко — так дбати про себе, щоб не стати зайвим клопотом для інших. Таким, наприклад, як той взводний Жмаченко, що в січні так намучив усіх у Крижовськім лісі. Поранений осколком у живіт, він ледве скрипів, і вони дві ночі виносили його з-під носа німців, і тільки вибралися у безпечне місце, він помер.
Сотников більше за все боявся такої долі, але, здається, таки його обмине. Врятуватися, звичайно, не пощастить, зате він був при пам’яті й мав зброю — це головне. Нога вся дерев’яніла, від ступні до стегна, він уже не відчував і теплоти крові, якої, мабуть, стекло немало. Ті з пагорка після кількох пострілів поварилися трохи, й хтось із них там устав. Інші лежали, а він, цей один, швидко й жваво перебіг по схилу вниз. Його тінь темним клубком прокотилася кілька кроків і впала на снігу. Сотников потягся руками з гвинтівкою, щоб уперти приклад у плече, і відчув, як дуже заболіла нога. Боліло чомусь коліно та сухожилля під ним, хоча він відчував, що куля влучила вище, у стегно. Він стиснув зуби і повернувся трохи на лівий бік, щоб із правого зняти навантаження. У той час на пагорку майнула ще одна тінь — здається, вони там за всіма правилами воєнної тактики перебіжками наближалися до нього. Тоді він дочекався, коли піднявся третій, і вистрелив. Вистрелив навмання, приблизно — мушку і проріз погано було видно у півтемряві. У відповідь знову забахкали їхні постріли — цього разу багато, може, пострілів з десять, не менше. Зачекавши, поки вони стихли, він дістав з кишені нову обойму і перезарядив гвинтівку. Все ж патрони треба було заощаджувати, їх лишилося всього п’ятнадцять. — Певно, він уже довгенько пролежав так, почав дуже мерзнути, нога боліла все дужче; від холоднечі й від утрати крові його знову почало трусити. А ті, дострілявши, стихли, ніби пропали вночі — ніде не видно жодної постаті. Але він відчував, що навряд чи вони покинуть його тут — постараються взяти живого чи хоча б мертвого. І він подумав, що, може, вони до нього повзуть. А може, він уже погано бачить — від слабості в очах почали літати якісь метелики, стало млосно. І він злякався, що може знепритомніти, і тоді скоїться найгірше, чого він найбільше
