боявся в цій війні. Значить, останнє, на що він мусив спромогтися, хай через силу, хай найостаннішою часткою своєї можливості — не здатися живим.

Він помалу підвів голову — десь попереду в морозяній півтемряві майнуло щось дуже темне — здається, людина. Але незабаром він зрозумів, що це на вітрі метлявся перед стволом чорнобиль. Тоді він, пересилюючи біль, поворушив пораненою ногою, котру звела суцільна болюча судома, трохи зігнув її в коліні. Пальців на ступні він не відчував зовсім. А втім, чорт з ними, з пальцями, тепер вони були йому не потрібні. Друга його нога була здорова.

Часу, певно, минуло чимало, а може, й небагато — він утратив усяке відчуття часу. Турбувала найголовніша думка: не дати себе захопити зненацька. Гадаючи, що вони повзуть, і щоб трохи затримати їх, він перезарядив гвинтівку й знову вистрелив тричі в тому ж напрямку. Він чекав пострілів у відповідь, але пострілів чомусь не було, і він подумав, що, може, поліцаї заповзли десь у лощинку й поки що не бачать його. Тоді він теж вирішив скористатися зручним для себе моментом і важко перевалився на бік.

Намерзлий його валянок взагалі погано знімався з ноги, тепер його треба було скинути лежачи й тільки самими руками. Правою ногою він боявся поворухнути навіть — права була не помічниця. І він скорчився, напружився, до болю стиснувши зуби, й з усієї сили потягнув валянок. Перша спроба нічого не дала, тільки забрала більшу частку його невеликої сили. За хвилину він засопів, облився холодним потом і припинив свої намагання. Але, передихнувши трохи й огледівшись, ще з більшою рішучістю вчепився у валянок.

Він стягнув його після п’ятої чи шостої спроби і кілька хвилин не міг поворухнутися на снігу. Він лежав на боці з валянком у руках, поки думка про близьку небезпеку не пробудила його. Боячись запізнитися, він кинув на сніг валянок і підвів голову. Здається, попереду не було нікого. Тепер хай біжать — він готовий був порішити з собою, варто лише уперти в підборіддя ствол гвинтівки і пальцями ноги натиснути спуск. І він порадувався тихою злою радістю, що все-таки виходило не по-їхньому — по його. Але в нього було ще дві обойми патронів — ними він дасть свій останній бій. Він підвівся вище — десь-таки вони мусять бути, не крізь землю ж провалилися.

Чомусь їх не було поблизу. Чи то він уже погано бачив уночі? А втім, ніч потемнішала, здається, молодичок угорі десь зник, самі зірки крізь морозний серпанок мигтіли на небосхилі. Виходить, життя все ж скінчиться вночі, наодинці. Потім його, мабуть, завезуть у поліцію, роздягнуть, звичайно, і там закопають де-небудь на кінському могильнику. Братська могила, що колись лякала його, тепер була недосяжною мрією, майже розкішшю. Закопають, і ніхто не дізнається ніколи, хто лежить у тій ямі. Зрештою, все це дрібниці. В останню хвилину шкодувати йому не було за чим, хіба що не хотілося розлучатися зі своєю гвинтівкою, що славно й безвідмовно служила йому півзими. Ні разу не заїло, жоден її механізм не підвів при стрільбі, била вона на диво справно і влучно. Інші мали швидкострільні німецькі автомати, дехто носив СВТ — він же не розлучався з гвинтівкою, що дісталася йому випадково, але вже тоді врятувала йому життя. Сталося це в осінньому бою на роз’їзді, котрий вони атакували всією групою. Решта німців розбіглася, покинувши машини, але кілька чоловік не встигли втекти і сховалися за штабелем шпал, звідки відкрили вогонь із карабінів. Він упав неподалік од насипу, якраз на самій видноті, й німці почали бити по них мало не впритул. Одна куля прошила йому шинелю на плечі, друга вдарила збоку. Він осипав штабель автоматними чергами з «шмайсера», але черги ті мало що могли зробити німцям, захищеним рядами просмолених шпал. Правда, він зрозумів це вчасно й озирнувся: неподалік у канаві лежав із похиленою головою партизан, біля нього стирчав із Чорнобиля ствол гвинтівки. Сотников задки відповз до канави й переобзроївся. Варто було йому, добре прицілившись, послати туди п’ять куль, як німці вогонь припинили, і партизани побігли до будки. На тому роз’їзді вони спалили шість цистерн із пальним і висадили в повітря стрілки. Потім він побачив за штабелем двох убитих есесівців і наскрізь пробиті його кулями шпали, що й вирішило його вибір: «шмайсер» він оддав Микуличу, а собі узяв гвинтівку. Протягом усієї партизанської зими вона була його вірною заступницею й оборонницею. А тепер, мабуть, дістанеться якомусь п’янюзі поліцаєві, який буде стріляти в селах собак та збиватиме каганці з коминків. Гвинтівка була єдиним його жалем, все інше переболіло за страшні місяці війни. Але що ж… Там, де смерть звільняла від страждання, вона не була страшною — була сумною необхідністю, і тільки.

Почала мерзнути його боса нога, і він подумав, що не вистачало ще відморозити її — як тоді натиснеш на спуск? Пересилюючи біль і знемогу, він повернувся на снігу і раптом угледів на пагорку рух. Тільки рух не звідти до нього, а туди. Дві тіні, ледь помітні, розмиті зимовою півтемрявою, повагом сунули по схилу вгору. Вони вже були коло самої вершини, і він спершу не зрозумів, що там сталося. Але, очевидно, вони віддалялися: може, до саней або за допомогою, чи що? Це було так, він не міг помилитися, він бачив: вони пішли назад, до дороги. Але що ж тоді виходить? З таємною радістю в душі він ще боявся повірити, що вони лишили його. І знов же — він знав, що довго не протягне поранений на такому морозі в полі. Значить, ще гірше виходить, аніж раніше, коли тримали його в облозі. Тепер він залишався гинути повільно від утрати крові й від морозу. Ніби сердячись на них за такий поворот справи, а більше на свою безнадійність, він сяк-так прицілився і вистрелив.

І зразу ж він здогадався, що боявся даремно: неподалік з-під пагорка пролунав постріл у відповідь. Отже, охоронник все ж лишився. Ті, мабуть, відправилися за допомогою, а одного зоставили стежити за ним і тримати під обстрілом. Певно, ті зрозуміли, що він поранений і далеко від них не втече. Що ж, усе правильно.

Це засмутило ще дужче. Найгірше, що він зовсім не бачив того під пагорком, мабуть, добре замаскувався, гад, а за пострілами уночі не вгадаєш, де він засів. Як і до того, було млосно і трохи нудило, ніби він з’їв щось недобре. Хотілося пити. Лихоманило вже без упину, і він подумав, що, мабуть, довго так не протягне.

Але він чекав, невідомо на що сподіваючись, хоча так просто було покінчити з усім. Може, він хотів жити? Видно, що хотів, особливо тепер, коли ті зняли облогу — справді, йому захотілося вижити. Але ж як? Хвору ногу він старався не рухати, навіть не ворушити. Але здорова ступня вже, мабуть, відмерзла — значить, він зовсім лишився без ніг. А без ніг — який же порятунок Покинувши в снігу гвинтівку, він повернувся на бік, пошукав обіч валянок. Той лежав близько, халявою в снігу. Він дотягнувся до нього, висипав сніг і почав намацувати його задерев’янілою ногою, щоб узутися. Але взутися не вдалося — це було трудніше, аніж скинути. Ступня тільки влізла в халяву, як у нього запаморочилася голова, поле попливло кудись велетенською холодною крижиною, і він стиснувся, намагаючись перетерпіти приступ. У цей час здалеку бахнув і покотився гучною морозною луною гвинтівочний постріл — усе звідти, з-під пагорка. Бахнув і другий раз, і третій. Куль, однак, він не почув, та він і не дослухався. Боком скорчившись у своєму сніговому лігві, він з усієї сили намагався взути валянок. І він узув його, хоч і не зовсім, якось перечекав приступ особливо нестерпного болю, і йому полегшало. Він навіть повернув обличчя, бо дуже пекло морозом щоку і лоб. І тоді почув голос:

— Сотников, Сотников…

Це настільки здивувало, що він одразу подумав — напевно, йому вчулося. І все-таки він озирнувся — ззаду в півтемряві ворушилося щось живе, швидко повзло і повторяло тихо, але настійливо:

— Сотников! Сотников!

Звісно, це Рибак. Сотников упізнав його басовитий голос і тоді зовсім уже обм’як у своєму стражденному напруженні. Хоча в той час він ще не знав, добре це чи ні, що Рибак вернувся, та вже розумів, що, як не дивно, але й цього разу його загибель відкладається на невизначене, невідомо яке майбутнє…

7

Вони поповзли до кущів — попереду Рибак, за ним Сотников. Це був довгий і тяжкий шлях. Сотников не встигав за товаришем, а часом і зовсім уклякав у сніговій борозні, і тоді Рибак, обернувшись, хапав напарника за комір і тягнув за собою. Він теж вибився із сили — мало того, що допомагав Сотникову, так ще волік за собою обидві гвинтівки, які щоразу сповзали зі спини і заважали під коліньми в снігу. Ніч потемніла, в похмурому серпанку зовсім сховався місяць. З пагорка двічі торохнули постріли — видно, той поліцай щось усе-таки помітив.

Сяк-так діставшись до чагарника, вони залягли поміж м’яких засніжених купин. Сіре гілля вільшняка непогано ховало їх у півтемряві ночі. Рибак був увесь мокрий — танув сніг у рукавах і за коміром кожушка, від поту змокріла спина. Він так стомився, як не стомлювався,» мабуть, ніколи у житті, й хвилину немічно лежав ниць, тільки позирав на пагорок: чи не біжать за ними. Але позаду нікого не було, поліцай коли щось і спостеріг, то, певно, доганяти не зважиться — тут недовго було і самому зловити кулю.

— Ну, як ти? — нарешті озвався Рибак, усе ще гаряче дихаючи густою парою.

— Погано, — просто зізнався Сотников. Він лежав на боці поруч, знесилено відкинувши голову, яку щільно облягала обмерзлими краями пілотка. Поранена його нога була трохи піднята коліном угору й дрібненько нервово тремтіла. Рибак тихо вилаявся.

— Давай понесу. А то… Оточать — не вирвешся.

Трохи підвівшись, він витяг з-під коміра в Сотникова зіжмаканий свій рушничок і тремтячими від утоми руками перев’язав його ногу вище коліна. Сотников здригнув, разів зо два мугикнув од болю і змовк. Потім Рибак, ставши на коліна, підставив йому спину.

— Ну, берися.

— Чекай, я сам, може…

Ослабло заворушившись на снігу, Сотников якось став на одно коліно, з хворобливою застережливістю відставив убік поранену ногу, спробував підвестися зовсім, але це йому не вдалося.

— Куди тобі! Ану, тримайся!

Рибак підхопив напарника під руку, і той нарешті встав; надто осідаючи на поранену