ногу, ступив два кроки. Це підбадьорило Рибака: якщо людина на ногах, то, очевидно, ще не все втрачено. А то як підповз до Сотникова і дізнався, що той поранений, йому стало не по собі: що він міг зробити з ним у такому його стані? Зараз Рибак трохи заспокоївся і подумав, що, може, ще якось вивернуться.

З допомогою Рибака Сотников незграбно стрибнув на одній нозі, трошки спираючись і на поранену. Вони полізли в негустий тут дрібнуватий чагарник з крихким і досить глибоким снігом. Сотников однією рукою тримався за Рибака, а другою хапався за обмерзле гілля вільшняка і, дуже припадаючи на поранену ногу, з усієї сили намагався ступати ширше. В грудях у нього все хрипіло з якимось недобрим присвистом, часом його починав бити глибокий кашель, і Рибак аж зіщулювався — їх могли почути за кілометр звідси. Але він мовчав. Він уже не питав напарника про почуття — він мав про нього певну думку і, не даючи собі перепочинку, вперто волік Сотникова крізь густі засніжені зарості.

За чагарником у лощині, що виявилася досить великим замерзлим болотом, знову почався підйом на пагорок. Вони навскоси видряпалися на нього, і Рибак відчув, що сили його вичерпалися. Він уже не тільки не міг підтримувати Сотникова, що все осідав донизу, але й сам так знесилів, що вони, не домовляючись, майже разом попадали в сніг.

Потім, зосереджено і шумно дихаючи, довго мовчки лежали на схилі, з дивною байдужістю до всього, що не стосувалося їхньої знемоги. Рибак розумів, що кожної хвилини їх можуть наздогнати поліцаї, весь час він чекав їхнього? викрику, та все одно тіло його було неспроможне подолати власну неміч.

Мабуть, за півгодини він усе ж якось справився з диханням і повернувся на бік. Сотников лежав поруч і дрібно тремтів.

— Патрони лишилися?

— Одна обойма, — глухо прохрипів Сотников.

— Коли трапиться щось, будемо відбиватися, — вирішив Рибак, подумавши, що з поживою, мабуть, нічого не вийде, тепер хоча б урятуватися самим. Після всього, що сталося, це також було нелегко, а то й зовсім неможливо. Але, змучений ще своєю втомою, яка отупляла його почуття, він мало не байдуже думав, що, коли їх доженуть, доведеться пустити в хід зброю — іншого виходу не було.

— Не дуже відіб’єшся, — сказав Сотников.

Це так, справді, з двадцятьма патронами довго не протримаєшся, але іншого виходу він не знаходив.

— І звідки їх дідько приніс! — Рибак знову став дуже переживати їхнє нещастя. — От уже дійсно: біда біду тягне.

Сотников мовчав, щосили тамуючи в собі стогін. Його почорніле на холоднечі, страждальне обличчя, з покритою від дихання інеєм щетиною раптом здалося Рибаку незнайомим, чужим і одразу викликало в нього якісь недобрі передчуття. Рибак подумав, що справи напарника, видно, дуже погані, й мимоволі пожалів небораку-товариша.

— Дуже болить?

— Болить, — буркнув, певно, щоб відчепилися від нього, напарник.

— Терпи, — грубувато сказав Рибак. Він сів на сніг і почав заклопотано приглядатися до місцевості, що була зовсім йому не знайома: якесь пагорбкувате поле, недалеко ліс чи гайок, а де був великий ліс, про те він не мав ніякого уявлення. Та й узагалі, заметавшись під час утечі, він перестав розуміти, де вони зараз і в якому напрямку треба йти, щоб вийти до своїх.

Це викликало нові турботи й відгукнулося в його душі новою тривогою — бракувало ще заблудитися вночі. Він хотів поговорити про це з Сотниковим, але той лежав обіч, ніби не відчуваючи ні тривоги, ні холоднечі, що ставала все більш нестерпною на цьому морозному вітрі. Розігріте на ходу тіло дуже швидко почав проймати мороз. Одначе якийсь час знемога владно приковувала їх до землі, і Рибак, углядаючись у напівтемряву довкола, болісно думав, у який бік податися.

Він спробував визначити це, марно відновлюючи в пам’яті їх плутаний шлях сюди, а інстинкт самозбереження, чи, може, страх, настійливо штовхав його в напрямку, протилежному від чагарника, за яким їх настигли поліцаї. Здавалося, поліцаї знову появляться звідти — виходить, треба утікати в інший бік.

Коли це відчуття остаточно опанувало ним, Рибак устав і закинув за плече обидві гвинтівки.

— Давай! Як-небудь…

Сотников почав важко підводитися на ноги, Рибак і цього разу підтримав його, та коли той нарешті встав, то зразу вивільнив лікоть.

— Дай гвинтівку.

— Що, підеш?

— Спробую. «Що ж, спробуй», — подумав Рибак, з полегшенням віддаючи йому гвинтівку. Опираючись на неї, Сотников незграбно зашкутильгав, і вони помалу поплентали по сніжному полі в ніч.

За годину вони вже далеко відійшли від того болітця й брели по схилу довгого косогору. Йшли дуже повільно. Рибак відчував, що незабаром почне світати, що минають останні години ночі й що вельми просто тепер не встигнути. Якщо ранок застане їх серед поля, тоді вже, мабуть, не викрутитися. Йому весь час хотілося йти скоріше, небезпека дуже підганяла його, але Сотников усе повільніше переставляв ноги, часто спинявся і знову кашляв.

Взагалі їх рятувала та обставина, що сніг тут був неглибокий, ноги провалювалися, але не дуже, не те що на болоті. Скрізь на снігу сірів чорнобиль, де густіший, а де зрідка, по стеблині, і Рибак старався йти по ньому, там було найменше снігу. Він не хотів спускатися у видолинок — боявся застряти в заметах, на пагорках якось було надійніше. Але їхній слід позаду надто виразно позначався на косогорі. Побачивши його, Рибак аж злякався: так просто було наздогнати їх тепер, навіть уночі. Озираючись назад, він подумав: якою б небезпечною не була дорога, що мало не занапастила їх сьогодні, — знову треба пробиратися до неї, бо тільки на дорозі можна сховати серед інших свій слід.

І він з надією став позирати на всі боки — десь же мусить бути хоч яка-небудь доріжка. Проте довкола лежала чиста снігова розлога, подекуди тьмяно рябіли чагарники, одинокі польові деревця; в одному місці здалеку невиразно зачорніло щось напівзаметене в снігу. Підійшовши ближче, Рибак побачив, що це валун. Дороги ж ніде не було. Тоді він круто повернув угору — так було важче, але подумалося, що, може, нагорі, за пагорком, вони побачать ліс. Можливо, тоді пощастить сховатися в ньому, а поліцаї невідомо ще чи наважаться одразу пхатися слідом — мабуть, спершу пометикують і тим дадуть можливість відірватися од переслідувачів.

Рибак уже не один раз потрапляв у таке становище, але завжди якось обходилося, найгірше його минало. Головним у таких випадках були швидкість і кмітливість, які рятували його і саме яких зараз йому бракувало. Якось восени у Засіллі його спритність і винахідливість урятували життя п’ятьом хлопцям із розвідки, що задумали на світанку зайти у знайоме село. Він випадково приєднався до них і дуже не хотів іти в те село, але розвідники сказали, що вчора були в ньому — чужих там немає. Сумніваючись, що це так, він промовчав. Стежкою вони підійшли до околиці; як завжди, було страшнувато наткнутися на засідку, але біля крайньої хати їм ніхто не стрівся. Певне, якийсь гульвіса поліцайвартовий теж притомився стовбичити на дорозі й на холоді, заховався десь за ріг хати. Тепер уже не пригадати, як і чому так сталося, що тільки-но вони відійшли од плоту крайньої хати у глиб села, як Рибак почув кашель. Навкоси через вулицю у дворі два поліцаї запрягали коней, а інші щось вантажили у мішках на підводу. Тільки він угледів це, як ззаду гримнув жахливий крик «стій!» і вдарив громовий постріл. Поліцаї у дворі схопилися за гвинтівки, він ще встиг це побачити, а назад уже не зиркнув — гукнув: «За мною!» — і шмигнув під жердину в плоті. Хлопці дружно кинулися слідом, позаду стріляли, але, мабуть, їх погано бачили, а вони, усі п’ятеро, тим часом бігли за хлівцем по картоплищі. Хтось із поліцаїв теж вискочив на город, кілька куль свиснуло зовсім близько, та хлопці за якихось десять секунд скотилися з картоплища у виярок і тим були врятовані. А якби він на секунду затримався, розгубився, кинувся назад чи вперед, їх би усіх перестріляли на сільській вулиці.

Тут теж була така можливість, з якоїсь причини подарована поліцаями, і він би використав її, коли б не Сотников. Але з Сотниковим далеко не втечеш. Вони ще не вилізли на пагорок, як той закашлявся, аж зігнувся, кілька хвилин тіло його здригалося від марних намагань щось викашляти. Рибак зупинився, потім вернувся до напарника, спробував підтримати його попід руку. Але той майже не тримався на ногах, і він опустив його на вилизаний вітром сніг.

— Зачекай, дай віддихатися.

— Що, погано?

— Видно, не вибратися нам…

Рибак не хотів зараз говорити про це — нещиро запевняти його в протилежному, не хотів утішати — він сам не знав, як вибратися. І навіть у який бік вибиратися.

Хвилину він стояв над знеможеним товаришем, який стиснувся, лежачи на боку, підкорчивши поранену ногу. У свідомості Рибака перемішувалися різні почуття до нього: і тихий жаль, що стільки дісталося одному (мало було простуди, так ще й підстрелили) і водночас почало виникати непевне передчуття: як би цей Сотников не накликав біди на обох. Серед усього потаємно тремтіла, часом заглушаючи інше, страхітлива тривога за своє життя. Правда, він намагався гнати її від себе й триматися якомога спокійніше. Він уже знав, що страх за особисте життя — перший крок до розгубленості, бо варто лише втратити тверезу розважливість, занервуватися, як біди посипляться одна за одною. Тоді вже справді кінець. Тепер хоч було й сутужно, але, можливо, не все ще втрачено.

— Так. Ти почекай.

Лишивши товариша на снігу, Рибак поплентався угору: потрібно було обдивитися. Йому все здавалося, що за пагорком ліс. Вони стільки вже пройшли вночі й, коли ішли правильно, то мали б опинитися десь поблизу від лісу.

Погано, що зовсім сховався місяць, віддалеки нічого не видно — ніч тонула в похмурій туманній імлі, густа сутінь щільно обволікла все довкола. І все-таки великого лісу ніде не було. За пагорком знову стелилося поле, збоку нібито сірів лісок, певно, соснячок — дуже малий соснячок, латочка в полі, не більше. Але в тому напрямку ввижалося у сутіні щось схоже на пряму коротеньку рису над долом. Скрізь були невиразні плями, темні на снігу бризки чорнобилю, розмиті, з нечіткими обрисами чагарники, а тут зі снігової півтемряви виникала коротенька риса — пролягла навкоси і зникла. Рибак з раптовою легкістю попростував до неї і не помітив, як ця риса якось непомітно перетворилася на снігу в темну смугу дороги. Доволі вкочена,