з роз’їждженими коліями і слідами від кінських копит, вона з’явилася дуже впору й мала допомогти в їхній нелегкій біді.
Несподівано підбадьорений, Рибак легко збіг із пагорка до нерухомої на снігу постаті Сотникова.
— Дорога тут!.. Чуєш?
Той кволо підняв круглясту і якусь неприродно малу в пілотці голову, став підводитись.
— З дороги де-небудь шмигонем — не знайдуть. Тільки б не напоротися.
Сотников мовчав і здавався байдужим до цієї новини. З допомогою Рибака він підвівся зі снігу, зручніше обхопив пальцями ствол гвинтівки.
Дуже повільно вони побрели до дороги, яку Рибак ще здалеку тривожно озирав у сутіні — чи не появляться десь люди. Його напружений погляд пробіг аж до сіруватої латки віддалік, і тоді зовсім несподівано для себе він спостеріг, що небо над простором по-світанковому засиніло, зорі пригасили свій блиск, тільки найбільші деінде ще яскраво горіли на небосхилі. Ця несподівано помічена ним ознака світанку стурбувала його більше, ніж коли б він побачив людей. Усе в ньому пересмикнулося, помчало кудись уперед, скоріше з цього загрозливого пустого поля. Але ноги були скуті втомою, до того ж стримував товариш — хочеш чи ні, треба було повагом плентатися по дорозі, іншого виходу в них не було.
Зрозумівши це, він приглушив у собі неприємне відчуття і міцніше стиснув щелепи. Він жодного слова не сказав Сотникову — той і так ледь живий шкандибав, витрачаючи останні свої сили, і в Рибака щось розпачливо змістилося всередині: він певно уже знав — не пощастить. Ніч минала й тим знімала із них свою опіку, день же обіцяв мало приємного, і Рибак з пониклою душею позирав, як поволі й неухильно світало.
Угорі швидко світлішало небо, з-під нічної півтемряви усе виразнішим ставав самотній сніговий обшир; дорога попереду довшала, її було видно далеко.
По цій дорозі вони пішли до ліска.
8
Сотников бачив не гірше за Рибака, що в полі виднішає, і добре розумів, якою несподіваністю для Них може обернутися передчасний ранок.
Але він ішов. Він зібрав у собі все, на що було здатне його знесилене тіло, і, помагаючи собі гвинтівкою, з натугою переставляв ноги. Стегно його нестерпно боліло, ступні він уже навіть не відчував, мокрий від крові валянок замерз на кістку, другий, не до кінця взутий, зігнувся у половині халяви, довгим носом загрібаючи сніг. Сотников знав, що по видному їх схоплять, але це вже не відзивалося в ньому великою тривогою — ним оволоділа байдужість до всього, що не було біллю, його реальним, щохвилинним, а не уявним стражданням. Якби не Рибак, він би, очевидно, давно вже скінчив ці маріїі муки, але тепер після всього, що той зробив для нього, в Сотникова ожили зачатки якогось обов’язку у ставленні до намагань товариша.
Поки вони добрели до ліска, розвиднілося ще більше. Стало видно поле довкола, пагорки; ліворуч від дороги тягся в лощинці чагарник, але це, мабуть, той чагарник, звідки вони тікали. Того ж великого лісу, що так був потрібний їм зараз, не було навіть на краєвиді — наче він провалився за ніч крізь землю.
Рибак, як завжди, вперто рвався уперед, зрештою, це й зрозуміло: вони ішли, як по лезу бритви, кожної секунди їх могли помітити, наздогнати або перейняти. Їхнє щастя, що дорога усе ще була порожня, а купка сосонок попереду хоча й помалу, та все ж наближалася. Шкандибаючи, Сотников крізь біль раз у раз кидав туди короткий погляд — чи швидко дій дуть, але не для того, щоб заховатися, а більше — щоб знайти спокій.
Та вони ще не дійшли до цієї купки, як Рибак розгублено вилаявся і зупинився.
— А бодай! Це ж кладовище!
Сотников підвів голову — справді, тепер уже було добре видно, що та купка сосонок, що їм здавалася ліском, була сільським кладовищем — під розлогими вітами сосен стирчало кілька хрестів, оградок і невеликий цегляний пам’ятник у глибині на пагорочку. А найгірше було те, що з-за кладовища виглядали солом’яні стріхи хат; вітер, видно було, косо тягнув у небо хвіст диму із комина.
Рибак висякався на дорогу, витер рукою ніс.
— Ну, куди діватися?
Діватися справді не було куди, але ж і не стояти посеред дороги. І вони, ще більше похнюплені й стривожені, зажурено поплентали до села. — Спочатку їм начебто щастило. Вони доплентали до кладовища, і ніхто їм не трапився назустріч — мабуть, село ще тільки просиналося. Слідів же тут вистачало — на дорозі й коло неї в полі. Вони швиденько звернули з дороги на ледь помітну в снігу стежину. Звичайно у Сотникова жило якесь страшнувате почуття до цієї нерадісної людської місцини, завжди він намагався оминати її, не затримуючись, але тепер кладовище те ніби послав їм бог для порятунку. Сосни й кілька оградок трохи затуляли обох од сільських вікон, вони протупали повз свіжий, ще не присипаний снігом глейкуватий горбочок дитячої могилки. Сотников тут допомагав собі руками, хапався то за хрест, то за окоренок дерева чи оградку. Трохи відійшовши од дороги, він добрався по снігу до товстелезного окоренка сосни і впав. Тепер тільки б заспокоїтись, як-небудь угамувати біль ноги, і, здається, для нього настало б щастя. Усе в ньому змучилося, намерзлося, зайшлося від болю, і його притуплена свідомість часом ледь сприймала обставини, світ і своє в ньому становище. Звичайно, становище це було незавидне, а то й зовсім безнадійне, і найбільші його душевні страждання ішли від чіткого усвідомлення цієї своєї неспроможності щось змінити на краще. Так, розум, свідомість відступали убік — тепер усе вирішувала елементарна фізична сила. А сили якраз і не було.
Він лежав, привалившись карком до шорсткого окоренка сосни, заплющив очі, щоб не зустрічатися поглядом із Рибаком, не розмовляти з ним. Він відчував себе ніби винним, що, страждаючи сам, спонукав на страждання товариша, який без нього, звісно, був би вже далеко. Рибак був здоровий, мав більшу ніж Сотников, жадобу до життя, і це покладало на нього певну відповідальність за обох. Так міркував Сотников, анітрохи не дивуючись певній наполегливості Рибака виручити його цієї ночі — він вважав її звичайною солдатською взаємовиручкою і не мав нічого проти Рибакової допомоги, якби вона була спрямована на інше. Але сам він, хоч і був поранений, ні в якому разі не хотів визнати себе слабим, який потребує сторонньої допомоги, це було огидно його істоті. Як міг, він старався впоратися з собою сам, а там, де це було неможливо, зменшити свою залежність од кого б там не було. І від Рибака теж.
Але Рибак, мабуть, мало зважаючи на клопоти товариша, як і досі, дбав про нього і зараз, трохи передихнувши, сказав:
— Зачекай тут, а я підскочу. Он хата близько. Коли трапиться щось, у клуні переховаємося. «Зачекати — це добре, — подумав Сотников, — аби не йти». Чекати він готовий був довго, тільки б дочекатися чогось. Рибак стомлено підвівся на ноги, карабін, щоб не кидався здалеку у вічі, узяв, як кийок або палицю, за ствол і пішов, ступаючи між переметеними снігом горбиками могил. Сотников розплющив очі й повернувся трохи набік, підсунув ближче гвинтівку. У тім кінці кладовища між окоренками сосен за нагорочком видно було крайню хату села, розвалений хлівець при ній; на поламаному паркані вітер метляв якесь забуте ганчір’я. Людей там не було.
Кілька довгих хвилин Сотников самотньо дрижав за деревом, час від часу позираючи між сосен в другий кінець кладовища. Рибак незабаром зник із його поля зору, але в селі, як і досі, було пустельно і тихо, це підбадьорювало. Щоб трохи зручніше вмостити поранену ногу, він ухопився за шершаву палицю оградки, і та, тихо хруснувши, лишилася в його руці з іржавим цвяхом на кінці. Могилка була стара, давно забута, біля оградки стирчали з-під снігу якісь три камені, не було навіть хреста. Струхлявіла загородка доживала свій вік, мабуть, це було останнє, що лишилося від людини на землі. І раптом Сотникову стало дуже самотньо на цьому кладовищі, серед загородок, каміння і похилених хрестів, дивлячись на які він з сумом подумав: «Навіщо? Якщо не можна навіки, навіщо тоді на кілька років — кому це потрібно? У споконвічному змаганні людини з часом перемога завжди на боці останнього, і весь цей звичай з пам’ятниками — хай собі мармуровими чи дерев’яними — не більше, ніж наївна спроба людини продовжити свою присутність на землі після смерті. Але хіба це можливо? І навіщо це потрібно?»
Усе, що Сотников пережив на війні, уже вкотре доводило неспростовність не нового уже міркування, що єдина реальна цінність у людини на світі — її життя. Коли-небудь у досконалому людському суспільстві воно стане категорією-абсолютом, мірою і ціною всього. Кожне таке життя, будучи головним сенсом людського існування, стане не меншою цінністю для суспільства взагалі, сила й гармонія якого будуть визначатися щастям кожного його члена. А смерть що ж — смерті не минути нікому. Важливо тільки позбутися насильних смертей, дати людині можливість розумно й добре використати і без того не дуже довгий свій час на цьому світі. При всій своїй неймовірній могутності над природою людина, напевне, довго ще залишиться все такою ж обмеженою в своїх фізичних можливостях, коли найменшого шматочка металу досить для того, щоб назавжди відібрати єдине і таке дороге для кожного життя.
Втішали хіба що духовні можливості, часом непідвладні найзагрозливішій силі. На все життя Сотников запам’ятав, як улітку в штабі німці допитували старого сивого полковника, покаліченого, з перебитими кистями рук, ледь живого. Цей полковник, здавалося, просто не знав, що таке почуття страху, і не говорив, а відчайдушно кричав у вічі німецькому офіцерові гнівні слова про Гітлера, фашизм. І не зважав ні на що. Німець міг би прибити його кулаком, міг застрелити, як за годину перед цим застрелив двох політруків-піхотинців, але цього чоловіка він навіть не образив лайкою. Він, схоже було, збентежився, певно, уперше почувши таке, схопився за телефон і щось доповів начальству, видно, чекаючи наказу відтіля. Звісно, полковника потім розстріляли. Але ті кілька хвилин перед розстрілом були його тріумфом, його подвигом, мабуть, не меншим, аніж на полі бою, бо полковник не знав навіть, що його хто почує зі своїх (вони випадково були поряд за стіною барака).
Зносячи холоднечу, Сотников терпляче позирав на край кладовища, де одразу й побачив Рибака, як тільки той з’явився, йдучи від хати. Рибак обережно зайшов од поля, щоб не видно було із села, і швидкою ходою попростував до напарника. За? хвилину він задихано упав під сосною
