поруч.

— Здається, все гаразд. Розумієш, там хата, клямка на трісочці. Послухав, начебто нікого…

— Ну?

— Так це, розумієш… Може, я тебе заведу, погріємось, а потім…

Рибак чомусь змовк, заклопотано подивився у вранішнє поле, що вже було видно на всю далечінь. Голос його став трохи непевним, нібито винним, і Сотников здогадався.

— Ну, що ж! Я залишуся.

— Та, знаєш, так буде краще, — помітно зрадів Рибак. — А мені треба… Тільки де той ліс, чорт його знає. Заблудили ми.

— Запитати треба.

— Запитаємо… А ти, того, потерпи. Потім, може, переправимо кудись.

— Гаразд, нічого, — навмисне бадьорим голосом заспокоїв його Сотников.

— І не турбуйся, я домовлюся. Накажу, щоб доглядали, і взагалі…

Сотников мовчав. Загалом усе було логічно і, можливо, правильно, а все-таки щось кривдне ворухнулося в його душі. Правда, він одразу відчув, що це — його слабке місце, може, від перевтоми й знервованості. Чого було кривдитись? Відносини їхні цілком рівноправні, ніхто нікому не зобов’язаний.

І так, дякувати богу, Рибак зробив усе, що тільки було можливо. Можна сказати — врятував при найбезнадійніших обставинах, і тепер настав час розв’язати йому руки.

— Що ж, тоді ходімо. Поки нікого немає.

Сотников перший спробував підвестися, але тільки-но поворухнув поранену ногу, як та нестерпно заболіла, і він пружинисто витягся на снігу. Проте якось стерпів біль, зціпив зуби і, опираючись на сосну, підвівся.

Краєм кладовища під навісом дерев вони зійшли з пагорочка. Неподалік трапилася добре втоптана стежка, що привела їх на голий, нічим не огороджений двір. Це була досить велика, але стара хата з замазаними глиною вуглами, вибитим і заткнутим якоюсь ганчіркою віконцем. У почорнілому скобелі на дверях справді стирчала поспіхом уткнута тріска — мабуть, хтось вийшов недалеко і дома нікого не лишилося. Сотников подумав, що так, може, й краще: обійдеться без розпитувань і пояснень.

Рибак витяг тріску, пропустив у сіни Сотникова, двері тихо причинив зсередини. У сінях було темнувато, під стіною стояли якісь діжки, велика, обкована іржавими залізними штабами скриня, а в кутку видно було жорна. Сотников не раз уже бачив нехитре сільське пристосування для помелу збіжжя: два круглих камені в ящику і прикріплена десь угорі палицякрутилка. Маленьке, заплетене павутиною віконце в стіні дало їм змогу побачити двері в хату.

Тримаючись за стіну, Сотников сяк-так добрався до цих дверей, з допомогою Рибака переліз високий поріг. Хата зустріла їх затхлою сумішшю запахів і теплом. Він схопився рукою за обшкрябаний бік печі — та була свіжонатоплена, і в його тіло ринула така насолода, що він аж застогнав, напевне, вперше не стримуючи себе за всю цю жахливу ніч. Знесилено й незграбно він опустився на ослінчик біля печі, ледве не повалявши якісь чавунці на підлозі. Поки він умощував поранену ногу, Рибак зазирнув за килимок-запону у хату, де разів зо два насторожено рипнуло ліжко. Сотников напружився, прислухався — зараз повинно було вирішитися найважливіше для них.

— Ви самі тут? — твердим голосом запитав Рибак у дверях.

— Ну.

— А батько де?

— Таж нема, — почувся дитячий голос.

— А мати?

— Мати в дядька Омеляна молотить. На хліб заробляє. Адже нас четверо їдців, а вона одна.

— Ого, як ти розбираєшсяі А то їдці сплять? Гаразд, хай сплять, — стишив голос Рибак. — Ти чим погодувати нас знайдеш?

— А картоплю мамка зранку варила, — охоче озвалося мале.

Зразу ж там об підлогу гупнули босі ноги, й із-за ширмочки з’явилася років десяти дівчинка у довгуватій ситцевій сукенці. Вона швидко зиркнула на Сотникова жвавими чорними оченятами, але не злякалася, навшпиньки звично потягнулася в челюсті, забрязкотіла заслонкою. Щоб не заважати їй, Сотников посунув трохи убік свою бідолашну ногу.

Під вікном стояв стіл, коло нього була лавка, на ній — алюмінієва миска; дівчинка переставила миску на кінець столу і витрясла в неї з чавуна картоплю. Рухи її маленьких рук були натужними й не дуже спритними, хоча й старанні; видно було — вона щиро хотіла догодити людям: дістала ложки, кинулася кудись у темнуватий куток і поставила на стіл ще й тарілку з великими зморщеними огірками. Потім відступила до печі, з цікавістю позираючи на мовчазних, озброєних, оброслих щетиною, певно, страшнуватих, але, безумовно, цікавих для неї дядьків.

— Ну, давай підрубаємо, — подався до столу Рибак.

Сотников ще не відігрівся, намерзле тіло його дрібно тремтіло, але від картоплі на столі струменіла легка пара, і він підвівся з ослона. Рибак допоміг йому перебратися на лавку, умостив на ній поранену ногу. Так було краще. Він узяв теплу, підгорілу з одного боку картоплину і привалився спиною до білених брусів стіни. Дівчинка, як і раніше, поважно стояла у дверях, посмикуючи край ширмочки, не зводячи з дядьків свого зіркого погляду.

— А хліба нема? — запитав Рибак.

— Так учора Льоник усе з’їв. Як мамку чекали.

Рибак неквапливо дістав із-за пазухи старостин окраєць і відламав від нього шматочок, потім одламав ще і мовчки простягнув дівчинці. Та чемно взяла хліб, але їсти не стала — занесла кудись за перегородку і вернулася.

— І давно мати молотить? — запитав Рибак.

— Від позавчора. Вона ще тиждень молотити буде.

— Зрозуміло. Ти — старша?

— Ага, я більша. Катя з Льоником малі, а мені вже дев’ять років.

— Багато. А німців у вас немає?

— Раз приїжджали. Як ми з мамою до тітки Олени ходили. У нас підсвинка рябого взяли. На машині повезли.

Тільки Сотников з’їв зо дві картоплини, як причепився кашель. Хвилину він Так бив його, що аж груди випинало. Коли трохи полегшало, стало уже не до картоплі — він випив півкухля води і заплющив очі. Голова хмільно йшла обертом, тіло дрижало. У відчуттях щось пливло, гойдалося, хвороблива знемога звабливо кликала туди, де забуття і небуття. Він намагався подолати її, внутрішньо чинив опір, але відчув, що сили його вистачить ненадовго. У затуманеній хворобливій свідомості швидко відпливали в далечінь рештки тутешньої дійсності, з якої ще хвилину тому лунали мішані голоси Рибака і дівчинки.

— А маму твою як звати? — хрумаючи огірок, запитав Рибак.

— Дем’яниха.

— Ага. Значить, ваш татко Дем’ян?

— Ну, а ще Євгенія мамку звуть.

Чути було, Рибак потягся за столом, певно, щоб узяти нову картоплину, затупав об підлогу чобітьми. Розмова на якийсь час стихла, але потім озвалася тихим, із прихованою цікавістю голосом дівчинка:

— Дядечку, а ви партизани?

— А тобі навіщо знати? Мала ще.

— А от і знаю, що партизани.

— Знаєш, то мовчи.

— А того дядечка, мабуть, поранили? Ага?

— Поранили чи ні — про це анічичирк. Зрозуміла Дівчинка помовчала, Рибак гучно хрумкав огірок.

— Я по маму збігаю, добре?

— Сиди і не рипайся. А то ще накличеш яку холеру.

— … Холера на них! Люди ми чи…

— Були люди…

Але це вже не теперішнє — це голос із минулого. Свідомість його ще спроможна відзначити майже невідчутний перехід у забуття, і далі вже Сотников бачить того незнайомого, пораненого в ногу лейтенанта, що ледве шкандибає в колоні, спираючись на плече товариша. В лейтенанта ще забинтована голова. Бинт старий, брудний, з почорнілою кіркою крові над скронею; висохлі губи й нездоровий лихоманковий блиск почервонілих очей надають його схудлому обличчю напівбожевільного вигляду. Від його пораненої ноги ішов такий сморід, що Сотникова аж нудить: солодкуватий запах гнилизни отруював повітря. Їх женуть колоною в ліс — ріденький соснячок при дорозі, під ногами пересипається білий пісок із глицею, нещадно пече полуденне сонце. Кінні й піші німці — з обох боків колони.

Кажуть, женуть розстрілювати.

Воно й схоже на правду — тут ті, кого відібрали з усієї тисячної маси в одну групу: політпрацівники, комуністи, евреї та різні інші, що викликали чимось підозру в німців. Сотникова поставили сюди за невдалу втечу. Напевно, там, на піщаних пагорках, у соснячку, їх і розстріляють. Вони уже відчувають це по тому, як, збочивши з дороги, зібралися, голосніше загаркотіли їхні конвоїри — почали збивати в один гурт колону. На пагорках, видно було, стояли ще солдати, мабуть, чекали, щоб організовано зробити свою справу. Та, видно, трапляються незгоди і в німців. Колона ще не дійшла до пагорків, як конвоїри щось загерготіли з тими, що були край лісу, спинилися і дали команду всім сісти на землю — як це завжди робили, коли потрібно було затримати колону. Полонені сіли — тісненько, як ішли, на жарі — і під дулами зброї стали чогось чекати.

Останні дні Сотников був немов у прострації. Мало того, що він знесилів без води і харчів, так ще зневірився в людях і своїй долі — після всього, що сталося, вже не дуже хотілося й жити. Від спеки мучила спрага, але води не було, як не було й надії на якийсь порятунок, і він думав: хай би вже скоріше стріляли, аби менше страждати. Він мовчки, в напівзабутті так сидів серед тісного гурту на колючій сухій траві без особливих думок у голові і, певно, тому не відразу второпав смисл гарячкового шепоту обіч:

— Хоч одного, а прикінчу. Все одно…

— Нехай, побачимо, що далі.

— Хіба не ясно, що Сотников обережно скосив погляд — той самий лейтенант діставав із-під бинта на нозі ножик — звичайний кишеньковий складаний, завбільшки з палець, і в його очах була така розпачлива рішучість, що Сотников подумав: такого не стримаєш. Напевно, вискочить і наробить дурниць, бо що він іще міг зробити тим складаним ножиком? Той, до кого він звертався, — літній чоловік у гімнастерці командного складу без петлиць, — застережливо подивився на конвоїрів — двоє поблизу зійшлися разом, прикурювали жовті сигарети, один на коні трохи осторонь пильно оглядав колону.

Вони ще посиділи на сонці, може, хвилин п’ятнадцять, поки від пагорків не дали команду, і німці почали піднімати полонених. Сотников уже знав, на що наважився його сусід, який зразу ж почав непомітно братися з середини колони вбік, ближче до конвоїра. Конвоїр цей був дужий, приземкуватий німець, як і всі, з автоматом на грудях, у припотілому під пахвами кітелі; з-під мокруватої знизу суконної пілотки вибивався зовсім не арійський — чорний, аж смоляний чуб. Він поспішливо докурив сигарету, чвиркнув крізь зуби і гримнув на когось у колоні, хто довго грібся, стараючись підвестися із землі. Очевидно, він хотів підігнати або вдарити полоненого і ступив ближче. Саме в цей час лейтенант, мов яструб, накинувся на нього ззаду і до самої колодочки увігнав складаного ножа в його загорілу шию.

Німець коротко заскімлив і осів на землю, хтось у колоні крикнув: «Полундра!» — чи не той літній у гімнастерці командного