складу — і кілька чоловік, ніби їх пружиною хто виштовхнув із колони, дременули в поле. Сотников од несподіванки на мить ніби завмер, а потім, підкоряючись бездумному інстинкту самозбереження, не розбираючи дороги, теж кинувся геть. Тоді він ледве не наскочив на лейтенанта, який спершу теж побіг, та раптом спіткнувся, упав на бік під самі ноги Сотникову і зразу ж ножем широко різонув собі впоперек живота. Сотников перескочив через його тіло, ледь не наступивши на його судорожно скорчену руку, з якої, коротко блиснувши мокрим лезом, випав у пісок маленький, з палець, ножик.
Розгубленість німців тривала, може, якихось три секунди, потім у кількох місцях разом пирснули черги, німці кричали, але він біг. Здається, ніколи в житті він не мчався з такою шаленою швидкістю — за кілька стрибків опинився на піщаному горбику з сосонками. Кулі густо прошивали гілля, з усіх боків на нього сипалася глиця, та він біг навпростець якомога далі й через кожну секунду з радісним жахом повторював собі: «Живий! Живий!..»
На жаль, горбик виявився зовсім невеличким, за сотню кроків він несподівано обірвався: закінчився соснячок, попереду було зжате, з розставленими бабками, хлібне поле. Подітися йому, однак, не було куди, і він побіг далі — по житнищу через поле, туди, де поблизу кучерявився зелений шнурок вільшняка.
Тут його швидко помітили, ззаду почувся окрик і недалекий постріл — стрімка куля швидко стьобонула по його штанях, просікла порожній портсигар у кишені?
— Сотников надто добре відчув цей удар і озирнувся. За ним гнався вершник: з пітним озвірілим обличчям той пригнувся над вороною кінською гривою, тримаючи напоготові пістолет у правій руці. Від коня, звісно, не втечеш. Сотников сказав собі: «Амба!» — й обернувся обличчям до вершника. Кінь ледве не збив його з ніг; в останній момент він якось вивернувся з-під копит і метнувся за бабку. Німець крутнувся в сідлі, відкинув убік руку — постріл перебив на верхньому снопі перевесло, солома, пирснувши, опала на боки. Але Сотников уцілів і, щоб якось боронитися, схопив з-під ніг звичайний, з кулак, польовий камінь. Знову якось ухилившися від коня, він спритно, однак, ударив німця у щелепу; той квапливо стріляв, але й цього разу мимо. Відчувши якусь силу в цих каміннях, Сотников почав хапати їх із житнища і жбурляти в німця, що крутився на коні довкола, все тиркаючи в нього пістолетом. Ще два постріли пролунали в полі, та вони не зачепили втікача; підбадьорений своєю удачею, він кинувся за другий ряд бабок.
Поки німець управлявся з конем, Сотников пробіг, може, п’ять кроків, а потім спинився, знову замахнувся каменем, щоб ударити назустріч. Він жбурнув один за одним три камені, німець, ухиляючись, поспіхом стріляв; Сотников крутився на землі, як в’юн, — і від куль, і від копит, на щастя, йому допомагали бабки, і він стрибав навколо них, немов заєць. Тоді німець направив коня прямо на бабку, кінь високо стрибнув через нього; Сотников упав на коліна і якось вивернувся з-під копит — кінь тільки боляче стьобанув хвостом його по обличчю. Бабка, однак, завалилася, снопи попадали, і німець майже впритул тицьнув у нього парабелумом. Але Сотников раптом внутрішньо ойкнув од радісного здивування — парабелум його круто вигнув затвор; закінчилися патрони. Німець зрозумів свою невдачу, різко осадив коня, той став дибки, а Сотников що є сили кинувся полем уперед, до чагарника.
Німець втратив кілька дуже важливих секунд, поки перезаряджав пістолет — для цього треба було притримати коня, і Сотников за той час якраз добіг до вільшняка. Тут уже кінь йому був не страшний. Не зважаючи на постріли й гілля, що дряпало його обличчя, він біг, поки не трапилося болото, потім уліз в якусь твань і вже не міг з неї вибратися. Там він, однак, зрозумів, що коли не втопиться, то може вважати себе врятованим. І він притаївся, щоб не хлюпати, по вуха у багні, тримаючись рукою за тоненьку лозову гілочку, і думав: витримає гілочка чи ні? Коли б не витримала, він би уже не викарабкався, сили в нього не було. Та гілочка не дала йому з головою сховатися у тій прірві, помалу відійшов од утоми і, коли віддалік стихли постріли, сяк-так вибрався на твердіше.
Була вже ніч, він знайшов у небі Північну і, майже не вірячи у свій порятунок, пішов на схід.
9
Сотников нерухомо лежав на лавці, мабуть, заснув, а Рибак пересів у куток до вікна і став наглядати з-за лутки на стежку, щоб одразу побачити, коли хто буде йти на подвір’я. Він трохи перебив картоплею голод, тут йому уже не було чого робити, але і йти не випадало — треба було чекати. Певно, тому, чи ще з якоїсь причини, у нього почала зростати прикрість, яка з часом переходила у злість, хоча злитися начебто і не було на кого. Хіба що на Сотникова, який отак прив’язав його до себе, що не відв’язатися: не міг же він покинути його на цих дітей. Господиня ж усе ще не поверталася, послати по неї він не наважувався — як було в такій справі покладатися на якусь дев’ятирічну дівчинку.
І він сидів у кутку біля вікна, чекаючи невідомо чого, прислухаючись до випадкових звуків знадвору. По той бік перегородки повставали діти, було чути їхнє затаєне борсання на ліжку — часом на дверях відсувалася ширмочка і в щілину просувалося замурзане цікаве личко, але зразу ж ховалося знову. Дівчинка галасливо командувала там ними, нікого не випускаючи із-за перегородки.
Рибак уже до дрібниць вивчив стежку за вікном, решту поламаного плоту коло неї, край неогородженого кладовища з колючим гіллям чагарника на межі. Вибита і заткнута шибка у віконці добре затуляла його знадвору. На вологому гнилуватому підвіконні стояло кілька порожніх брудних пляшечок з-під ліків, валявся клубок плоскінних ниток і зроблена з ганчір’я лялька, очі й рот якої були старанно намальовані хімічним олівцем. Поруч за столом задишливо стогнав уві сні Сотников, якого необхідно було влаштувати більш надійно, але для цього потрібна була господиня. Все більше нервуючи в непевному чеканні, Рибак майже з неприязню слухав хворобливе дихання товариша і вкотре думав, що з напарником йому не пощастило. Рибак був не злий чоловік, але, маючи непогане здоров’я, ставився до хворих трохи неуважно, часом просто не міг уявити собі, як це можна простудитися, ослабнути, захворіти. Справді, міркував він, більшої недоречності на війні, як хворіти, не можна собі й уявити.
За час служби в ньому появилася якась зневага до слабих, хворобливих, різних невдах, які з тих чи інших причин чогось не могли, не вміди, не виконували. Він старався уміти і виконувати все. Щоправда, до війни дещо було й важкувато, особливо коли стосувалося політпідготовки — бракувало освіти, а головне — він не любив книжкої науки, для якої потрібні були терпіння, старанність. Рибаку більше до душі була жива реальна справа з усіма властивими їй неув’язками і клопотами. Певно, тому він три роки прослужив старшиною роти — характером його бог не скривдив, енергії теж вистачало. В певному розумінні на війні Рибакові було легко, принаймні просто: мета боротьби була очевидною, а над іншими обставинами він не дуже розмірковував, бо знав — чим більше фашистам шкоди, тим краще. Досі загалом щастило, найбільші хиби його минали; він розумів, що головне в їхній партизанській війні — не розгубитися, не помилитися, вчасно прийняти рішення. Коли вважати правильним, що великий сенс боротьби в тому, що, змагаючись за своє життя, завдавати утрат ворогові, то в нього були усі підстави вважати себе щасливим партизанським бійцем. В усякому разі, не гіршим за інших.
— Мамка, мамка іде! — раптом радісно завищала дітвора за перегородкою, і він побачив на стежці жінку, що швиденько наближалася до хати. Довгувата спідниця, кожушок і хустка, якою товстувато обмотана її голова, свідчила про не першу вже «молодість господині, але, певно, була вона ще й не стара. Стежачи за нею, Рибак трохи подався од вікна. Від дитячого галасу за столом прокинувся Сотников, червоними спросоння очима поглянув на хату, але, побачивши поруч товариша, знову ліг на лаву.
Коли в сінях грюкнули двері, Рибак відсунувся од вікна на кінець лавки і з удаваним спокоєм знерухомів біля миски. Треба було якомога доброзичливіше зустріти її, не злякати, не скривдити чим — з нею треба буде домовитися про Сотникова.
Вона ще не розчинила в хату дверей, як із-за перегородки висипала дітвора: дві дівчинки лишилося під одхиленою ширмочкою, а хлопчик років п’яти, босий, у подраних, на шлейках штанцях, кинувся назустріч.
— Мамка, а у нас палтизани! Палтизани он!
Жінка намірилася взяти його, та раптом випросталася — спантеличено і злякано зиркнула на незнайомого за столом.
— Здрастуй, хазяйка, — якомога привітніше сказав Рибак.
Та вона вже зігнала з обличчя здивування, швиденько зиркнула на стіл з порожньою мискою, і в її погляді щось незадоволене пересмикнулося.
— Здрастуйте, — одказала вона, відсторонюючи від себе малого. — Партизани!
— Та ось, як бачите. Вас чекаємо.
— Це ж яка у вас потреба до мене Ні, тут щось не ладилося, жінка явно була не настроєна на той лад, що їй пропонував Рибак, — щось суворе, злісне і навіть сварливе відчувалося в її голосі.
Він поки що промовчав, а вона тим часом розстебнула старенький латаний кожушок, стягла з голови хустку. Рибак уважно подивився на неї — збите, нечесане волосся, запилені мочки вух, зморене, не дуже старе обличчя з різкими передчасними зморшками біля очей і рота, що красномовно свідчили про гірке, клопітне життя господині.
— Яка ще потреба? — вона кинула хустку на жердочку біля печі, косим поглядом окинула край столу з мискою огірків. — Хліба? Сала? Чи, може, яєчок на яєчню захотілося?
— Ми не німці, — стримано сказав Рибак.
— А хто ж ви? Може, червоні армійці? Так червоні армійці на фронті воюють, а ви от поза вуглами вештаєтесь. Та ще подавай вам… картопельки, огірочків… Галька, візьми Льоника! — крикнула вона старшій, а сама, не роздягнувшись, почала прибирати біля припічка: чавунці — на припічок, цеберку — до порога, віник — у куток.
За столом почав натужно кашляти Сотников. Вона покосилася на нього, нахмурилася, але змовчала, прибираючи і далі, — смикнула брудну фіранку над діркою підпічка. Рибак устав. Здається, він дав маху — поводитися з нею, мабуть, слід було суворіше, з цією сварливою, роздратованою бабою.
— Даремно, тітко! Ми до вас по-доброму, а ви сваритеся.
— Хіба я сварюся? Коли б я сварилася, вашої
