не знаєте? Може, це не ви уночі стріляли?
— Ми не стріляли.
— Ви чи ні, а ребра все одно вам ламати будемо. Зрозумів? Стась посерйознішав, очі його загрозливо похолоділи, і все те людське, що молодою добротою лежало на його обличчі, якось дивно зникло, поступившись місцем злій бездушній рішучості.
Вони ненадовго змовкли: поліцай — позираючи на них злісно, а полонені — неприємно переживаючи його жахливу погрозу. Певно, щоб скоріше позбутися її, Рибак запитав про інше:
— В армії служив?
— В якій армії?
— Червоній хоча б.
— С… я хотів на вашу армію! — ще дужче визвірився поліцай і зробив страшні очі. Далі якось поступово його обличчя змінилося, на ньому з’явилася все та ж поблажлива усмішка. Відставивши убік ногу, він носком чобота розмірено пошльопав по землі. — Отак!
— А бушлат? — показав поглядом Рибак.
— Ах, бушлат! В одного жидка-комісара узяв. Тому не знадобився, — сказав поліцай і, помітивши запитальний погляд, спокійно додав: — Твій кожушок теж приберем. Будила візьме. Його черга. Отак.
— А не подавитеся? — раптом твердо, трохи стримуючи хвилювання, сказав Сотников.
Стась підкинув голову.
— Що?
— Не подавитеся, кажу? Кожушками і взагалі?
— Це чому нам давитися? За нас Німеччина — зрозумів ти, чмур? А от вам точно капут! Будьте певні, в бога душу мать! — люто закінчив Стась.
Що ж, і це було зрозуміло й природно. Рибак задумливо опустив голову, Сотников обережно спробував ворухнутися — дерев’яніло стегно, вузька сиром’ятна супоня різала його руки.
Нарешті поліцай пригнав двоє саней. Одні зупинилися на вулиці, а другі з рипом і кінським тупотом під’їхали до самого ганку, і Стась підхопився з порога. Першого він увіпхнув у гринджоли Рибака, потім дужим ривком за комір підняв з долу Сотникова. Коли той, доплентавши, якось улаштувався поруч із товаришем, поліцай завалився в сани ззаду. Візник — літній зляканий дядько в драному кожусі — боязко приткнувся в передку. Змерзлу босу ногу Сотников помалу підіпхнув під сіно, прикривши зверху полою шинелі. Йому знову робилося дуже погано, та якось треба було терпіти. Зараз треба було лише одне: терпіти. І він терпів, ощадно витрачаючи не дуже великий запас цього свого терпіння.
Він думав, що вони одразу й поїдуть, але з хати щось не виходив старший поліцай, за ним пішов той, що пригнав сани. Незабаром звідти почулися голоси і плач Дем’янихи, Сотников з тривогою дослухався: залишать її чи ні? Хвилину ще, схоже було, там щось шукали: стукала об поперечину драбина вгорі, плакали діти, а потім гучніше заголосила Дем’яниха:
— Прокляті ви! Щоб вам до неділі не дожити! Щоб ви матерів своїх не побачили!
— Ну-ну! Швидко, сказано! Швидко!
— На кого я дітей покину, гади ви немилосердні…
— Швидко!
Так, не вийшло, забирали і її — значить, їхнє становище ускладнювалося. Напевно, буде й гірше. Сотников зиркнув на Рибака. Той сидів до нього боком, і, здавалося, на його зарослому щетиною обличчі ковзнула стражденна тінь. Було від чого.
По тій самій стежині уздовж плоту вони виїхали на дорогу і повернули повз кладовище. Сотников утягнув голову в комір, трохи прихилився плечем до овчинної спини Рибака і заплющив очі. Гринджоли смикалися під ними, полоззя часом заносило вбік. Стась позаду, чути було, лузав і плювався своїм насінням. Певно, їх везли в поліцію або СД — значить, спокійного часу лишилося дуже мало — потрібно було зібратися з силою, підготуватися до ще більших страждань. Звичайно, вони не скажуть їм правди, хоча того, що вони з лісу, приховати не вдасться, та аби хоч Дем’яниху вигородити. Бідна тітка! Бігла додому й не думала, не знала, що її чекає там. Зараз вона щось усе кричала позаду, сварилася і плакала, звіроподібний поліцай лаявся на неї — бридко, намагаючись якнайбільше допекти жінці. Але Дем’яниха теж не лишалася в боргу.
— Звірі! Фашисти! Куди ви мене везете? Там діти. Дітки мої рідненькі, золотенькі мої! Галинко моя, як же ти будеш…
— Треба було раніше думати!
— Ах, погань нечиста! Ти мені ще докоряєш, запроданець німецький! Що я зробила вам?
— Бандитів ховала.
— Це ви бандити, а ті як люди: зайшли і вийшли. Хіба я знала, що вони на горище злізли? Що я, своїм дітям на загубу? Гади ви погані! Гітлерівські!
— Мовчати! Бо кляп увіткну!
— Щоб тобі кілок увіткнули, лукавий!
— Так! Стась, стій! — гукнули із задніх саней, і вони зупинилися, не доїжджаючи двох тоненьких берізок, що погойдувалися на вітрі в кущах лозняка за канавою.
Рибак і візник з цікавістю озирнулися, а Сотников тільки зіщулився, чекаючи чогось образливого й страшного. І справді, Дем’яниха незабаром закричала, забилася, сани позаду зрушилися на дорозі, зарипів хомут, і навіть кінь неспокійно переступив на снігу. Потім усе стихло. Стась зіскочив було з гринджол, та скоро знову задоволено повалився на своє місце.
— Хе! Рукавицю в пащеку — не кричи, скажена бабо!
Сотников натужно повернув голову і стрівся лицем в лице з конвоїром.
— Падлюка!
— Ти, заступник! Одверни нюхалку, а то червону юшку пущу!
Поліцай зробив страшний вираз обличчя, очі його недобре похолоділи, баньки запали кудись углиб. Але Сотников уже знав, з ким має справу, і з викликом, неприкритою ворожістю витримав цей погляд.
— Спробуй, гад!
— Ха, погрожує! Та знаєш, я тебе зараз шпокну і відповідати не буду. Це тобі не Совєти!
— Шпокни! Зроби ласку.
— А то злякаюся! — Поліцай узявся за гвинтівочний затвор, та лише ткнув стволом у груди і вилаявея. Сотников не моргнув навіть — він уже не боявся цього недолюдка. Він знав, що на його нахабство треба відповідати таким же нахабством — ці люди розуміли поводження тільки в їхньому тоні. Щонайменша ознака страху, залежності відзивалася в них звичною реакцією хижака перед беззахисною жертвою.
— Жінка ні при чому, запам’ятай, — сказав він умисне, не так для поліцая, як для Рибака: щоб той зрозумів, що треба казати на допитах. — Ми без неї залізли на хату.
— Будеш бабі байки розповідати! — закивав головою Стась і опустив гвинтівку. — Зачекай, Будила з тебе все витягне. З утробами вирве.
— Плювати ми хотіли на твого Будилу.
— Скоро поплюєш!
…
«Якого дідька він заводиться з ним?» — роздратовано думав Рибак, слухаючи злісну сварку Сотникова з поліцаєм.
Їх везли дорогою, якою вони зранку плентали до села, тільки тепер поле не здавалося таким довгим і сумовито-рівнинним, коник бадьоро перебирав ногами, постьобуючи по санях цупким волоссям хвоста. Рибак з прикрістю помітив, що вони їдуть швидко, і йому дуже хотілося уповільнити рух, відчувала його душа — це останні години на волі з її останньою можливістю втекти, більше такої не буде. Він проклинав себе за необачність, за те, що так безглуздо зліз на те горище, що не оминув за кілометр тієї крайньої хати — скільки йому вже було науки не пхатися в крайню хату, до якої завжди лізли й німці. Він не міг простити собі того, що вони так нерозважливо забрели в те злощасне село — краще б переднювали десь у чагарнику. Взагалі з самого початку цього завдання усе пішло не так, навкоси, коли вже марно було й сподіватися на вдалий кінець. Але того, що сталося, просто неможливо було передбачити.
Зрештою, все через Сотникова. Те невдоволення напарником, що весь час пробивалося в ньому і котре він зусиллям волі здебільшого тамував у собі, тепер уже затамувати було неможливо. Рибак уже чітко розумів, що коли б не Сотников, не його простуда, вони б напевне дійшли до лісу. В усякому разі, поліцаї не взяли б їх. У них були гвинтівки — можна було постояти за себе. Та коли тебе загнали на горище, а в хаті купа дітей, тоді вже з гвинтівкою не дуже розвернешся.
Рибак коротко вилаявся од прикрості, живо уявивши, як нетерпляче їх чекають у лісі, доїдаючи останні крихти з кишень. Певно, гадають, що вони женуть корову і тому так забарилися. Звісно, можна було б і корову… Ніколи ще він не підводив товаришів і не потрапляв у такий глухий кут сам, бо мав на плечах тверезу голову. Досі йому щастило.
Поки на його дорозі не з’явився Сотников. З Сотниковим він зійшовся випадково тиждень чи днів десять тому, коли, вирвавшись із Борковського лісу, загін переходив шосе. Тоді вони теж припізнилися, вийшли на дорогу вже на світанку й зіткнулися з німецькою колоною, що відразу почала їх переслідувати. Щоб відірватися від німців, командир лишив заслон: його, Сотникова і ще одного партизана?
— Гастиновича. Та чи довго можуть протриматися троє перед кількома десятками озброєних кулеметами німців? Дуже скоро вони почали відступати, відстрілюючись з гвинтівок: німці ж насідали, і Рибак подумав: кінець! Як на лихо, придорожній лісок закінчився, попереду лежало величезне голе поле, за яким лише кілометрів за два, не менше, темнів кучерявий сосняк; туди уже втягувалися рештки їхнього загону. Уціліти на тому полі під вогнем двох десятків німців було неможливо. І тоді Сотников кликнув: «Утікайте! Прикрию!»
Вони побігли удвох із Гастиновичем, кремезним, літнім партизаном із місцевих, — короткими перебіжками, раз у раз падаючи в сніг, а Сотников тим часом стріляв, і так влучно, що жоден із передніх німців не міг підняти голови. Певно, він там підстрелив ще кількох, поки вони удвох не добігли до купи каміння в полі, з якого теж відкрили вогонь по чагарнику.
Хвилин п’ять вони били туди з двох гвинтівок, даючи можливість одбігти Сотникову. Німці теж почали стріляти, та йому все ж удалося відірватися, добігти до їхньої купи, і тільки упав, знову погнав їх далі, за своїми. Добре, що патронів тоді було досить, Сотников одразу примусив залягти надто прудкого автоматника, що вискочив попереду інших і сіяв чергами по полю. І все-таки одна куля влучила Гастиновича. Перебігаючи, Рибак навіть і не помітив, коли той упав, та коли розпластався на снігу сам, ледь побачив Гастиновича коло гривки чорнобилю на межі. До нього зразу ж кинувся Сотников, підхопив гвинтівку вбитого і швидко наздогнав Рибака. Вони обоє лягли за пагорочком, тут уже було трохи безпечніше, можна було бігти далі, але Рибак раптом згадав, що в сумці Гастиновича лишився окрайчик хліба, який роздобув той учора в хуторі. Всі ті дні вони були зголоднілі й окрайчик Гастиновича так оволодів їхньою увагою, що Рибак, трохи повагавшись, поповз до убитого. Сотников посунувся вище й знову став обстрілювати німців, поки Рибак двічі не подолав якихось сто метрів, які відділяли їх од Гастиновича. Вони зразу ж розламали окрайчик пополам і, поки доганяли своїх, з’їли його.
Так вони прикрили
