по безстрасній суворості його начальника, Сотников відразу запідозрив, що перед ним починає розігруватися бездарно імпровізований фарс.

— Хіба така була інструкція? Так вас навчає німецьке командування? — ніби криві цвяхи забивав у підлогу, притискував начальник поліцая своїми запитаннями, а той з удаваною боязню тільки випинав груди.

— Винний! Більше не буду! Винний!

— До полонених належить відповідно ставитись. Німецька влада готова шанувати тих, хто сам здався…

Ні, годі! Як німецька влада шанує полонених, Сотников уже знав і не стримався, щоб не урвати всю цю безглузду самодіяльність:

— Даремно стараєтесь!

Поліцейський квапливо повернувся, спантеличено нахмурив лоба.

— Що ви сказали?

— Що чули. Розв’яжіть руки. Я не можу так сидіти.

Поліцай щось подумав, свердлячи його насупленим поглядом, але, напевно, подумав, що боятися нема чого, і засунув руку в кишеню. Підчепивши кінчиком ножа три сталки супоні, він одним махом перерізав її і сховав ножа. Сотников розняв набряклі руки, на зап’ястях яких червоніли рубці.

— Що ще?

— Пити, — сказав Сотников.

Він вирішив, поки є змога, скористатися поблажливістю цього чоловіка, щоб потім уже терпіти.

Поліцай кивнув Гаманюку:

— Дай води!

Той вискочив у коридор, а поліцай обійшов стіл і повільно усівся у своє крісло. Весь час він поводився підкреслено стримано, ніби таїв щось важливе для арештанта. Погляд своїх гострих, чимось заклопотаних очей майже не відводив від Сотникова.

— Можете сісти на стілець.

З допомогою рук Сотников перебрався до стільця і присів там, відставивши ногу вбік. Хоч трохи стало зручніше, так уже можна терпіти. Він зітхнув і глянув за грубу, в куток біля вікна, не відразу збагнувши, що шукає знаряддя катування очевидно ж, мусять вони тут бути. Але нічого придатного для катування там не було видно. Між тим, стосунки його з цим поліцаєм перейшли за межі умовності. Сотников відчував: оскільки гра не вдалася, незабаром почнеться розмова по суті, яка, звісно, обіцяла мало приємного. І він старався зібрати свої сили, підготуватися внутрішньо, щоб витримати до кінця.

Тим часом Стась Гаманюк приніс кухоль води, подав Сотникову, і той випив його до дна. Поліцай із-за столу недовірливо стежив за кожним його рухом, над чимось розмірковував чи, може, старався щось розгадати.

— Ну, познайомимося, — досить миролюбно сказав він, коли Стась вийшов. — Моє прізвище Портнов. Слідчий поліції, Ось так.

— Моє вам нічого не скаже.

— А все-таки?

— Ну Іванов, припустимо, — сказав Сотников крізь зуби: боліла нога.

— Не заперечую. Хай буде Іванов. Так і запишемо, — погодився слідчий, хоча нічого й не записав. — З якої банди?

 Ого, так одразу вже й про банду! Перш ніж відповісти на таке питання, Сотников помовчав. Портнов, свердлячи його поглядом, узяв зі столу забрудений чорнилом дерев’яний прес, повертів у руках. Сотников невидющо позирав на його пальці і не знав, як краще: гратися в піддавки чи одразу відмовитися від показання, щоб не брехати й не плутатись. Тим більше, що брехні цій, мабуть, не дуже й повірять.

— А ви думаєте, я вам скажу правду?

— Скажеш, — просто і з такою природною упевненістю сказав слідчий, що Сотникову стало не по собі, й він спідлоба подивився на поліцая, — скажеш!

Початок не обіцяв нічого доброго. На це питання він, звісно, відповідати не буде, але й інші, певно, будуть не легшими. Слідчий чекав, граючись із пресом. Рухи його рук були спокійно впевненими, неквапливими, проте цією своєю неквапливістю й виказували приховану до часу напруженість. Дивно, що на вигляд він був зовсім мало схожим на ката-слідчого, що мав на рахунку, видно, не одне загублене життя, а скоріше нагадував скромного сільського службовця. І все ж у ньому таїлося невідоме, загадкове і страхітливе. Сотников чекав, коли воно вибухне з лютістю, він тільки не знав, за яким запитанням слідчого станеться те.

— Яке мали завдання? Куди йшли? З якого часу у вас агентом ця жінка?

— Ніякий вона не агент. Ми випадково зайшли до її хати, злізли на горшце. Її і вдома у той час не було, — зовні спокійно розтлумачував Сотников.

— Ну, звісно, випадково. Так усі говорять. А до лісинівського старости ви теж випадково зайшли Ага, от як! Значить, уже дізналися й про старосту. Хоча доніс, мабуть, того ж вечора. «Пожаліли, називається», — з неприємністю подумав Сотников про старосту. Але виходить, що поліцаї знали про них куди більше, ніж вони розраховували, і Сотников на хвилину розгубився. Мабуть, це був розрахований хід у допиті. Слідчий в’їдливо зиркнув, підкреслюючи досягнутий ним ефект, кинув свій прес і закурив. Потім акуратно прибрав зі столу портсигар, запальничку, дрібки тютюну здмухнув на підлогу. Крізь дим уважно подивився на нього, чекаючи відповіді.

— Так, випадково, — після паузи твердо сказав Сотников.

— Не оригінально. Ви ж розумний чоловік, а хочете виїхати на такій примітивній брехні. Слід було б придумати щось хитріше. Це в нас не пройде.

Не пройде, певно, так. Але біс із ним. Нібито він сподівався, що пройде. Він узагалі ні на що не сподівався. Було тільки шкода нещасну Дем’яниху, котру не знав, як вигородити.

— Ви можете зробити з нами що захочете, — вдумливо сказав Сотников. — Але не чіпайте жінку. Просто її хата виявилася скраю. А я не міг далі йти.

— Де поранений?

— У ногу.

— Я не про те. Де, в якому районі?

— У лісі. Два дні тому.

— Не пройде, — дивлячись у вічі, заявив слідчий. — Брешете. Не в лісі, а на гостинці цієї ночі.

«Чорт! Знає точно чи ловить?» — понурився Сотников. Але як же триматися далі? Невдало збрешеш про дрібниці — не повірить і про правду. А правду за Дем’яниху йому вкрай необхідно було довести цьому прислужнику, але він відчував, що довести її буде важче, аніж якусь брехню. Ситуація з самого початку складалася найгіршим чином.

— А коли я, наприклад, підтверджу, ви відпустите жінку? Ви можете це обіцяти Очі слідчого злісно, здалося, пронизали Сотникова наскрізь.

— Я не зобов’язаний вам нічого обіцяти. Я задаю вам запитання, а ви зобов’язані відповідати. «Виходить, не вдасться», — сумовито подумав Сотников. Певна річ, зі своїх рук вони нікого не випускають. Знайомий звичай. Тоді, мабуть, пропала Дем’яниха.

— Ні за що погубите жінку. А в неї троє малих.

— Губимо не ми. Губите ви! Ви її в банду втягли. Чому тоді не думали про дітей? — люто доказував слідчий. — А тепер пізно. Ви знаєте закони великої Німеччини «Закони! Давно ти узнав їх, проклятий слимак? — мимоволі подумав Сотников. — Недавно ще, певно, зубрив інші закони, а тепер ось перекваліфікувався, спритник!» Однак останнє питання поліцая прозвучало трохи двозначно — схоже було, що Портнов хотів щось звалити із себе на плечі великої Німеччини.

Сотников помовчав, а слідчий підвівся, відсунув крісло і в задумі підійшов до вікна з гратами. Крізь вікно він подивився у двір, де чути було голоси. Знову слідчий носив у собі щось таємне, дуже не наполягав з допитом і чи то думав, як зловити його, чи то розмірковував над чимось, зовсім стороннім.

У коридорі загупали чобітьми, почувся гамір, сварка, здається, когось там вели чи несли. Коли гамір перемістився на ганок, слідчий сказав енергійно, як людина, котрій надокучило займатися нецікавою справою.

— Так, досить. Назвіть банду! Її командира. Зв’язкових. Кількісний склад! Місце базування. Тільки не пробуйте брехати.

Сотников відкашлявся і сумно посміхнувся:

— Надто багато ви од мене хочете.

Непомітно для себе він перейшов на іронію, як це робив завжди в неприємних розмовах із дурнями і нахабами. Правда, для Стася чи ще кого з цих запроданців його іронія була далека від розуміння — на цього ж начальника вона діяла, здається, належним чином. Однак до часу той стримувався, тільки пересмикував устами.

— Куди йшли?

— Ми заблудилися.

— Не пройде. Брехня! Даю дві хвилини на роздуми.

— Не старайтеся. Певно, у вас багато роботи.

Тут він угадав точно. Тхоряче личко слідчого знову пересмикнулося, але, здається, він умів володіти собою. Він навіть не підвищив голосу.

— Жити хочеш?

— А що вам до мого життя. Адже ви мені його не подаруєте.

Слідчий звузив маленькі оченята.

— Не подаруємо! Бандитам не даруємо! — сказав він і раптом круто повернувся од вікна; кавалок попелу з кінця його сигарети упав і розбився об носок чобота — здається, його витримка скінчилася. — Розстріляємо, це безумовно. Але спершу ми з тебе зробимо котлету. Фарш зробимо з твого молодого тіла. Повитягуємо всі твої жили. Послідовно переламаємо усі твої кістки, А потім оголосимо, що ти виказав інших. Це щоб тебе там, у лісі, не дуже любили.

— Не діждетесь. Не викажу.

— Не викажеш ти — інші викажуть. А спишемо на тебе. Зрозумів? Ну, як Сотников мовчав, йому робилося млосно. Тіло спітніло, було не до іронії. Він одразу відчув, що це не просто погроза, шантаж — вони здатні на все. Гітлер їх звільнив од сумління, од людяності й навіть звичайної людської моралі, їхня звірина сила від того, певна річ, збільшилася. Він же перед ними тільки людина. Він зв’язаний десятками обов’язків перед людьми і Вітчизною, можливості обманювати і виправдуватися у нього не дуже великі. Так, Їхні засоби у цій боротьбі виявилися не рівними, перевага була на боці ворога: що виставляв Сотников, те з надзвичайною легкістю спростовував слідчий.

Розставивши ноги в обвислих на колінах бриджах, Портнов уперся в нього гострим поглядом і чекав. Сотникову було дуже погано, і він у муках добирав слова для відповіді, відчував — це будуть останні його слова. І не знаходив нічого. Права рука слідчого повільно тягнулася до преса на столі.

— Ну?

— Сволота!

Слідчий трохи поспішливо схопив прес і пристукнув ним по столу, ніби поставив останню крапку в цьому безкровному і все-таки жахливому допиті.

— Будилу до мене!

У коридорі почулося гучне: «Будилу до пана слідчого!» — після чого Портнов спокійно обійшов стіл і сів у своє крісло. На Сотникова він уже не дивився, ніби його й не було тут. Він почав закурювати. Здається, його місія закінчена, починалося друге відділення допиту.

Сотников увесь напружився: нарешті настав час того, ким лякали його ще в селі. І хоч він не чекав уже нічого доброго і готовий був до найгіршого, та зараз аж здригнувся, коли двері широко розчинилися і на порозі з’явився Будила.

Мабуть, це був тутешній поліцай-кат — величезний, здоровий як бугай, із костистим, наче кінська морда, обличчям і одноокий. Лякав увесь його хижий вайлуватий вигляд, особливо величезні костисті руки, він їх ніс, як важкі, звислі? долу важелі. Теж, мабуть, за існуючою тут традицією, зайшовши, косо прицілився в жертву своїм