цілим оком.
— Ану!
Сотников сидів, ризикованою непокорою відсовуючи щось безумовно для себе жахливе. Тоді Будила з розміреною поважністю підійшов ближче і величезною п’ятірнею широко й чіпко згріб на запалих грудях Сотникова його шинелю.
— Ану, більшовицька гнида!..
12
«Достукався!» — сумовито, без злості подумав Рибак, коли Стась ще у дворі схопив Сотникова. Поліцай поволік того у приміщення, а для них із Дем’янихою розчинилися внизу під ганком двері в підвал. Їм розв’язали руки і підвели до східців. Дем’яниху штовхнули туди силою, Рибак пішов сам.
У підвалі було темно, чи, може, йому здалося так після денного світла надворі. Поліцай, що йшов попереду, загрюкав, забрязкав залізними засувами, а він, упершися в самісінькі плечі Дем’янихи, спинився, потираючи сверблячі рубці на руках.
— Давай, давай! Що став? — підштовхнув його той, що йшов позаду. Виявляється, попереду вже розчинилися нові двері в темряву. Рибак притиснувся коло Дем’янихи, пригнув голову й опинився на порозі якоїсь затхлої, смердючої комірчини. Він нічого не бачив тут, маленьке віконце сліпо світило під стелею, внизу була темрява. В ніс ударило чимось кислим, несвіжим, важким для дихання, і він зупинився, не знаючи, куди ступити од дверей.
Ззаду тим часом брязнув засув. Дем’яниха лишилася з поліцаями, і чийсь голос там запитав:
— А бабу куди? В наріжну?
— Давай в наріжну.
— Щось порожньо сьогодні?
— Німці вчора розвантажили. Одне жиденя лишилося.
Вони одійшли, десь поблизу забрязкотів засув, і тоді Рибак, трохи вже звикнувши до темряви, загледів ще когось у кутку. Заклопотаний чимось своїм, той порпався, чи то роздягався, чи то слав під себе одежину — мабуть, готувався лягти. Тьмяне віконце майже не світило на його місце, лише сива голова чоловіка та плечі то з’являлися, то зникали у ріденькому пасмі світла.
— Сідайте, чого ж стояти! Стояти вже нема чого.
Рибак здивувався і навіть мимоволі зрадів: голос старого здався йому знайомим, і він ураз пригадав: староста! Ну так і є, в кутку ворушився їх нічний знайомий, лісинівський староста Петро.
— І ви? — вихопилося в Рибака.
— Та от попав. Овечку ж упізнали, ну й… «Так, так», — стукала в голові Рибака бузглузда думка, хоч усе вже було зрозуміло. Дивно, але він тільки тепер згадав ту нещасну овечку і лише тепер із непробаченим запізненням подумав, чим вона може обернутися господарю.
Але там що він міг зробити?
— А до чого тут ви? Ми ж її забрали, — трохи фальшиво здивувався Рибак. Староста щось розстелив біля себе, але не ліг, а сів спиною до стіни. Тепер він майже весь був у темряві, видно було тільки зігнуті його коліна.
— Як сказати. Коли забрали, то треба було доповісти. А я… Але тепер що ж! Тепер уже все одно… «Тепер, мабуть, справді все одно, тепер пізно вже міркувати щодо овечки, — подумав Рибак. — Тепер уже все ясно».
Не розстібаючи кожуха, він журливо опустився на злежану солом’яну підстилку і теж притулився плечима до стіни. Було невідомо, що робити далі, крім хіба що чекати, тут взагалі робити нічого не випадало. Лише тепер він відчув, що дуже заморився за ніч, хилило на сон, але думки тривожно сновигали в голові. Опинившись тут зі старостою, він подумав, що непогано було б змовитися і заперечувати їх захід у Лісини — хай би староста сказав, що приходили не вони — інші. Старості все одно, на кого указувати, а їм би, певно, була в тому полегкість. Якої-небудь провини або навіть ніяковості в стосунках до цього Петра Рибак не відчував анітрохи — хіба вперше таким способом йому доводилося роздобувати харч? Та й узяли ж саму тільки овечку і не в якоїсь червоноармійської жінки, а в самого старости. З цього погляду він був зовсім спокійний і не міг збагнути, як це сталося, що старий не звалив усієї вини на зайшлих і дав себе так по-дурному посадити в цей смердючий підвал.
Минула година чи й більше, Сотников не повертався, і Рибак не без короткого жалю подумав: може, його там і вбили? Розмірковувати йому ні про що тут не хотілося, настрій був дуже пригнічений. Він відчував, що ось-ось повинні прийти і за ним, і тоді почнеться найгірше. Він усе думав, прикидав і так і сяк, щоб якось обхитрувати поліцію, викрутитись або хоча б відтягти кару. Щоб відтягти кару, певно, був один засіб — зволікати слідство (все-таки якесь мусить бути слідство). Але тоді треба знайти вагомі факти, щоб зацікавити поліцію, бо коли та вирішить, що все ясно, тоді вже тримати їх не стане. Тоді їм кінець.
У підвалі було тихо й сонно, тільки звідкись знадвору долинали голоси, тупіт ніг у будівлі. Іноді тупіт був надто частим, як від кроків багатьох людей, щось там приглушено грюкало і долітав лайливий голос. Тупіт цей дуже нагадав Рибаку про Сотникова, що десь там один серед такої зграї. При думці про напарника в Рибака боляче стиснулося всередині — та сама доля чекала й на нього. Та він намагався не дуже панікувати, куди важливіше було подумати, як виправдатися перед поліцією, щоб урятуватися від смерті і, може, ще допомогти Сотникову.
Але, напевно, то було непросто.
З високого, чимось заставленого знадвору віконця цідилося ріденьке світло, воно наповнювало камеру примарною сирістю, в якій виразно була видна тільки світлувата латка затоптаної соломи та похилена сива голова старости під вікном. Той нерухомо сидів біля стіни, поринувши в свої, певне, теж невеселі думки.
— Казали, там хтось поліцая вночі поранив, невідомо, чи буде жити, — після тривалого мовчання натякнув старий. Для Рибака те повідомлення не було новиною, але він просто забувся про це і зараз, після натяку старости, занепокоївся ще дужче. Однак розмову перевів на інше.
— Вас уже брали нагору? — запитав він з полохливою надією, що черга на допит, може, ще не його. Та староста зразу ж і зруйнував цю його надію.
— На допит? Аякже. Сам Портнов допитував.
— Який Портнов?
— Слідчий.
— Ну і як? Дуже били?
— Ні, мене не били. За що мене бити? Б’ють, коли хто приховує. А я що міг приховати Рибак, затамувавши дихання, уважно слухав: хотілося по можливості передбачити, що на нього самого чекало попереду.
— Цей Портнов, я тобі скажу, хитрий, як чорт. Усе знає, — невесело зауважив старий.
— Але ж ти викрутився.
— А що мені викручуватися! Провини за мною ніякої нема. Що перед богом, те й перед людьми.
— Такий безвинний?
— А в чім моя провина? Не побіг доповідати про овечку? Та я старий ночами бігати. Шістдесят сім років маю.
— Да-а, — зітхнув Рибак, — значить, цокнуть. Це в них просто: підмога партизанам.
Таким же рівним голосом, як і досі, Петро сказав:
— Ну що ж! Значить, така доля. Куди дінешся?
«Яка покірність! — подумав Рибак. — А втім, шістдесят сім років — своє уже віджив. А тут усього двадцять шість, хотілося б трохи пожити ще. Не те що страшно, а просто бридко лягати взимку в промерзлу яму…»
— Ні, треба боротися.
А що, коли в усій цій історії більше натиснути на старосту? Справді, якщо видати його за партизанського агента або хоч помагача, сказати, що він уже не вперше робить послугу загону, скерувати усе слідство у фальшивому напрямку? Почнуть додатково розслідувати, знадобляться нові свідки, показання, мине час. Мабуть, це не дуже збільшить Петрові провини перед німцями, а їм двом, можливо, ще й поможе.
Поринувши в роздуми і затихнувши, він аж здригнувся, коли поруч у соломі щось зашерехтіло й через його чоботи перевалилося щось живе й м’яке. Староста в кутку ворухнув ногою:
— Киш, холера на вас!
І тоді він угледів під стіною пацюка. Швиденько обнюхуючи солому, сірий прудкий клубок прошмигнув краєм підлоги і зник у темному кутку.
— Розплодилося їх тут, — сказав Петро. — І на людей не зважають, літають, як холери які. Певно, ще Іцкові. Колись тут крамниця була, Іцко цукерки продавав. Потім сільпо зробили. Скільки чого помінялося, а пацюки все бігають.
— Авжеж. Ніхто їх не винищує. Ох ти, боже…
Він не встиг договорити, як за дверима десь загрюкало, брязнув засув й у вічі вдарило яскраве світло дня. На порозі з’явилася голінаста постать Стася в знайомому бушлаті, з гвинтівкою за плечем.
— Ну, де цвай бандит? До слідчого!
Поліцай хихикнув коротко й огидно, а в Рибака щось раптом болісно опало всередині. Мабуть, із надмірною поспішливістю він підхопився на ноги, тамуючи в свідомості здивування: а де ж Сотников? Спочатку ж, певно, мусили привести Сотникова, а потім уже і його взяти на допит. Чи, може, Сотникова уже вбили Він покірно наблизився до східців, зачекав трохи, поки Стась замикав за ним двері, далі попереду конвоїра зійшов нагору.
Ішов він немовби механічно, без участі свідомості, не помічаючи нічого довкола. Почував себе дуже погано. Ні, це не був страх — він мучився од безсилля, від неможливості скористатися випробуваним способом — силою, щоб урятувати себе. Відсутність будь-якого вибору дуже звузила його можливості, думка щодо старости лишилася просто наміром — він як слід не продумав її, нічого не підготував і зараз ніс до слідчого цілковиту збентеженість у душі.
— От кожушок і скинеш! — пругко вдарив його Стась по плечі. — А нічого кожушок, їй-богу! І чоботи. Ну, чоботи я заберу. А то шкода такі рвати, правда ж? — Він махонув по перед себе ногою у гарнім хромовім чоботі. — У тебе який розмір?
— Тридцять дев’ятий, — обманув Рибак, уповільнюючи крок: після смердючого підвалу хотілося хоч надихатися.
— Холера, замалі! Ей, у рот тобі голоблю! — раптом визвірився поліцай. — Ширше крок!
Остерігаючись стусана, Рибак не став упиратися — проскочив двері, недовгий темнуватий коридор з мордатим днювальним біля тумбочки. Стась невимогливо постукав зігнутим пальцем у двері.
— Можна?
Наче в сні, передчуваючи, як зараз остаточно зруйнується і пропаде його життя, Рибак переступив поріг і вперся поглядом у могутню грубу-голландку, що якоюсь загадково поганою ознакою з’явилася на його шляху. Її чорний колір і круті осадкуваті боки пригнічували, нагадували недоречний пам’ятник чийогось життя. За столом біля вікна стояв щуплий чоловік у піджаку, він чекав. Рибак спинився неподалік од дверей, спантеличено згадуючи: невже це і є той самий слідчий, в якого не зміг викрутитися староста?
— Прізвище! — одразу гаркнув той. Очевидно, він був чимось розлютований, нервозне личко його недобре хмурилося, погляд спідлоба твердо уп’явся в арештованого.
— Рибак.
— Рік народження?
— Дев’ятсот шістнадцятий.
— Де народився?
— Під Гомелем.
Слідчий, відійшовши од вікна, сів у крісло. Поводився він насторожено, але, здається, не
