надто погрозливо.
— Сідай!
Рибак ступив два кроки і обережно опустився на рипуче віденське крісельце навпроти столу.
— Жити хочеш Трохи дивне це запитання своєю несподіваністю дещо зняло напруження, Рибаку вчулося в ньому навіть щось від жарту, і він зніяковіло поворушився у кріслі.
— Ну хто ж це жити не хоче! Звісно…
Однак слідчий, здається, був далекий від того, щоб жартувати, і в попередньому темпі сипав запитання:
— Так! Куди ішли Енергійно поставлені запитання, напевне, вимагали такої ж енергійної відповіді, але Рибак не одразу тямив часом потайного змісту поліцаєвих слів і трохи зволікав.
— Ішли по харчі. Потрібно було поповнити запаси, — сказав він і подумав: «Чорт з ним! Хто не знає, що партизани теж їдять. Який тут може бути секрет!»
— Так, правда. Повірю. Куди йшли Слідчий весь аж напружився, стежачи за рухом кожної жилки на його обличчі. Рибак розгладив полу кожушка на коліні, поскріб нігтем якусь там плямку.
— Так це, йшли на хутір, а він виявився спаленим. Ну, пішли куди очі дивляться.
— Який хутір спалений?
— А той, Кульгаїв, чи як його. Під лісом.
— Правда. Кульгаїв спалений. Німці спалили. А Кульгай і всі кульганята розстріляні. «Хвалити бога, не доведеться брати гріх на душу», — задоволено подумав Рибак.
— А як опинилися в Лісинах?
— Та так. Натрапили вночі, ну і… Зайшли до старости.
— Так, так, зрозуміло, — про щось роздумуючи, прикинув слідчий. — Значить, ішли до старости?
— Ні, чому? Ішли на хутір, я ж сказав…
— На хутір, зрозуміло. А хто командир банди? — раптом запитав слідчий і, повний уваги, завмер, втупивши в нього жорсткий уважний погляд. Рибак подумав, що тут уже можна збрехати — хай перевірять. Хіба що Сотников…
— Командир загону? Ну, цей… Дубовий.
— Дубовий? — чомусь здивувався слідчий, і Рибак пильно подивився йому в очі. Але не тому, щоб упевнити слідчого у правдивості своєї брехні, — важливо було зрозуміти, вірять йому чи ні. Однак на гострий погляд слідчого набігла тінь задумливості.
— Мерзотник! Уже й з Дубовим знюхався! Я так і знав. Восени не взяли — і от, будь ласка…
Рибак не зрозумів: кого він мав на увазі? Старосту? Але як же тоді? Очевидно, він тут щось наплутав… Однак розмірковувати було ніколи. Портнов швидко вів допит далі:
— Де загін?
— У лісі.
Зараз він уже відповів без затримки і навіть прямо й безгрішно подивився в холодні насторожені очі слідчого — хай упевниться.
— У Борковськім?
— Ну. (Дурні вони, чи що, сидіти у Борковськім лісі, котрий хоч і великий, та після того як зірвали міст на Іслянці, обложе ний з чотирьох боків. Досить того, що там лишилася група Дубового, рештки ж їхнього загону перебралися за шістнадцять кілометрів на Горіле болото).
— Скільки чоловік у загоні?
— Тридцять.
— Бреши! У нас є відомості, що більше.
Рибак вибачливо посміхнувся. Він відчув потребу виявити зневагу до необізнаності слідчого.
— Було більше. А зараз тридцять. А решта вибули. Знаєте, бої, втрати…
Слідчий задоволено посовався у кріслі.
— Що, поскубли? Отож-бо! Скоро пух-перо летітиме з вас усіх.
Рибак помовчав. Його настрій покращав — здається, від Сотникова вони небагато дізналися, отже, можна нарозказувати казок — хай перевірять. До того ж схоже на те, що слідчий став добрішати у своєму ставленні до нього, і Рибак подумав, що цю доброту треба якось зміцнити, щоб можна якось і скористатися з неї.
— Так! — слідчий відкинувся у кріслі. — А тепер ти мені скажи, хто із вас двох стріляв уночі. Ти?
— Ні, не я, — відповів Рибак не дуже, однак, рішуче. Зараз йому вже просто незручно було виправдовуватися і тим самим перекладати вину на Сотникова. Але що ж — перебирати її на себе?
— Значить, той? Так Це запитання лишилося без відповіді?
— Рибак лише подумав: «Щоб ти здох, наволоч! Так хитро ловить». Та й справді, що він міг йому сказати А втім, Портнов не дуже й наполягав.
— Так, так, зрозуміло. Як його прізвище?
— Кого?
— Напарника.
Прізвище! Навіщо воно йому здалося, це прізвище? Але коли Сотников не назвав себе, тоді не випадає називати його і йому. Мабуть, слід було б якось збрехати, але Рибак не міг придумати як.
— Не знаю, — нарешті сказав він. — Я недавно в цьому загоні, ще не знаю всіх на прізвище.
— Так, не знаєш, — з легкою удаваною прикрістю повторив Портнов. — А староста цей, кажеш, Сич? Так він у вас значиться Рибак напружив пам’ять — здається, він не чув навіть старостиного прізвища, не тільки його клички.
— Я не знаю. Чув — у селі його звуть Петро.
— Ах, Петро.
Йому на мить здалося, що Портнов — це якийсь недолугий плутаник, але зразу ж він здогадався: слідчий хоче заплутати його.
— Так, так. Отже, де народився? В Могильові?
— Під Гомелем, — терпляче поправив Рибак. — Речицький район.
— Прізвище?
— Чиє?
— Твоє.
— Рибак.
— Де решта банди?
— На… у Борковськім лісі.
— Скільки до нього кілометрів?
— Звідси?
— Ну, а звідки ж?
— Не знаю точно. Кілометрів вісімнадцять буде.
— Правильно, буде. Які села поблизу?
— Села? Дігтярня. Уклеїна. Ну й те, як його… Драгуни.
Портнов зазирнув у папірець, що лежав перед ним на столі.
— А які у вас зв’язки з цією… Окунь Євгенією?
— Дем’янихою? їй-богу, ніяких. Просто зайшли переховатися, поїсти. Ну, а ваші хлопці…
— А хлопці й нагрянули. Молодці хлопці! Так, кажеш, ніяких?
— Абсолютно. Євгенія тут ні при чому.
Слідчий швиденько підхопився з-за столу, ліктями смикнув угору — мабуть, завеликі в поясі штани.
— Не винна! А вас приймала? На горище ховала? Що, думаєш, не знала, кого ховає? Добре знала. Укривала, значить. А за законами воєнного часу за це що належить Рибак уже знав, що за це належить по закону воєнного часу, і подумав, що, мабуть, слід відмовитися од наміру вигороджувати Дем’яниху. Було зрозуміло, що на кожну таку спробу слідчий реагуватиме, як бугай на червоне. І він вирішив не дратувати. Чи зараз до Дем’янихи, коли невідомо ще, як викараскатися самому.
— Так, добре! — слідчий підійшов до вікна і бадьоро повернувся на каблуках, руки його були засунуті в кишені штанів, піджак на животі розхристався. — Ми ще поговоримо. А взагалі я скажу: ти хлопець розумний. Можливо, ми збережемо тобі життя. Що, не віриш? — слідчий іронічно посміхнувся. — Ми можемо, це Совєти нічого не могли. А ми можемо карати, а можемо й милувати. Дивлячись кого. Так от слухай.
Він наблизився до Рибака майже впритул, і той, відчувши, що допит на тому, певно, закінчується, шанобливо підвівся з крісла. Слідчий був йому до плеча, і Рибак подумав, що легко придушив би цього недомірка. Та, подумавши так, він майже злякався своєї такої невчасної тут думки і з удаваною вірністю глянув у рухливі, з начальницьким холодком очі поліцая.
— Так ось. Ти нам розкажеш усе. Тільки перевіримо, не думай. Не набрешеш — залишимо жити, вступиш у поліцію і будеш служити великій Німеччині.
— Я? — не повірив Рибак.
Підлога під ним якось дивно хитнулася, стіни цієї запльованої кімнати розступилися ушир, за хвилинну збентеженість у собі він раптом відчув волю, простір, навіть подих свіжого вітру в полі. Усе його життя переверталося догори ногами, але, здається, вселялася надія вижити.
— Так, ти. Чи не згодний? Можеш зразу не відповідати. Іди подумай. Але пам’ятай: або пан, або пропав. Гаманюк!
Перше ніж він, приголомшений і піднесений водночас, устиг зрозуміти, що буде далі, двері розчинилися, і на порозі виріс той самий Стась.
— У підвал.
Стась придуркувато кліпнув на слідчого своїми виразними очима.
— Так, це… Будила чекає.
— У підвал! — вискнув слідчий. — Ти що, глухий?
Стась стрепенувся.
— Яволь у підвал! Біте, прошу!
Рибак вийшов, як і заходив, дуже розгублений, тільки вже з іншої причини. Хоча він ще не усвідомив усієї складності пережитого, але відчув гостро і радісно — буде жити! З’явилася можливість жити — це було головне. Інше — потім.
— Га, значить, відкладається? — смиконув його за рукав Стась, коли вони вийшли у двір.
— Так, відкладається! — твердо сказав Рибак і вперше з викликом зиркнув у гарне, в’їдливо-насмішкувате обличчя поліцая. Той хихикнув хрипливим, на зразок козячого мекання, голосом.
— Ніде не дінешся! Віддаси! Добровільно, але обов’язково — тельбухи із тебе витягну! «Дурний чи удає?» — подумав Рибак. Але в нього з’явився оборонець, і Стась тепер мало лякав, він був для нього не страшний.
13
Сотникова рятувала його неміч: як тільки Будила наближався до нього зі своїм катувальним знаряддям, він швидко втрачав свідомість. Його відливали, але ненадовго, морок небуття знову застилав свідомість, тіло не реагувало ні на ремінні черезсідельники, ні на сталеві кліщі, якими Будила зривав із пальців нігті. Даремно помарудившись так із годину, двоє поліцаїв виволокли Сотникова із приміщення і кинули в ту саму камеру, до старости.
Якийсь час він мовчки лежав на соломі в мокрому од води одязі, з закривавленими кистями рук і тихо стогнав. Притомність то верталася до нього, то пропадала. Коли за дверима стихли кроки поліцаїв, Петро на колінах підповз до живої ще жертви допиту.
— Ой-ой! А я і не впізнав. От що зробили…
Сотников почув новий голос, він здався йому знайомим, але вимучена його свідомість не могла відновити в пам’яті, хто цей чоловік. Та, безумовно, чоловік був доброзичливим до нього, Сотников відчув це по голосу і попросив:
— Води!
Чоловік, чути було, підвівся, тихо, але настійливо постукав у двері. Потім знову — і дужче.
— Чорта! Не чує ніхто.
Хоча свідомість і втратила гостроту, Сотников усе ж зрозумів, що допомоги не буде, й нічого більше не просив.
Він уже погано розумів, що з ним сталося і де він, лише відчував, як пекучим болем горіли на руках пальці, і дуже хотів пити. Якийсь тягучий туман огорнув усе довкола. Сотников знесилено й без мети плентав у ньому на кволих ногах, поки не побачив біля плоту колодязь із відром на журавлі. Слабкими неслухняними руками він почав опускати це відро в колодязь, але раптом з глухої чорної безодні, наполоханий відром, із чмиханням кинувся врозтіч дикуватий котячий виводок. Сотников ненавидів кішок і гидливо, майже злякано, відсахнувся од колодязя. Потім він якось опинився в їх колишньому військовому містечку і стрівся на вулиці з Редькіним, його довоєнним ординарцем, який ніс звідкись цілу в’язку мокрих, наповнених водою пляшок. Сотников зрадів, схопився за одну з них, але замість пляшки в його руках чомусь опинилася протигазна сумка, а в сумці яка ж вода…
Через якийсь час він усе-таки дорвався до казанка з водою і довго пив. Але вода
