була тепла, несмачна, вона не заспокоювала спраги, тільки огидно наповняла живіт, його стало нудити. Муки його посилилися. В голову дуже пекло полуденне сонце, в окопчику, де він стояв, скрізь пересипався пісок, стирчала суха трава і ні кущика не було поруч. Він зовсім ще не напився, як за стіною пролунав голос керівника стрільб полковника Логінова: «Темп! Темп!» Сотникова це здивувало і збентежило водночас: як же він міг згаяти стільки часу на цей водопій під час стрільби! Він злякався, що не укладеться в темп подачі команд, який замість 6-10 секунд перевалив за хвилину.

Потім його марення померкли, стали менш виразними, часом перепліталися з химерними образами і зникали. Незмінними лишилися тільки страждання…

Коли до камери привели Рибака, Сотников, як труп, тихо лежав у забутті, прикритий шинелею. Рибак зразу ж опустився поруч, відгорнув шинелю, поправив Сотникову руку. Переламані його пальці злиплися в крові, і Рибак жахнувся від думки, що це ж саме могли зробити і з ним. На цей раз розправа якимось чудом оминула його, але що буде завтра?

— Хлопче, тут, це… Води треба! — озвався з кутка Петро, поки Стась порався коло дверей.

— Я тобі не хлопець! А пан поліцай! — випнувшись, озвірився Стась.

— Хай поліцай. Вибачте. Чоловік он помирає.

— Туди бандиту й дорога. І тобі теж.

З громовим гуркотом зачинилися двері, стало темно. Петро, зітхнувши, опустився на солому в кутку.

— Звірюки!

— Тихо ви, — сказав Рибак. — Почують.

— Хай чують. Що вже буде…

Зачинилися й другі двері, на східцях заглухли Стасеві кроки. Зробилося дуже тихо, і стало чути, як десь неподалік у підвалі хтось тихенько плакав — короткі схлипування, паузи, — мабуть, дитина чи жінка. На соломі здригнувся, напружився і стих Сотников.

— Да-а, цього знівечили. Чи виживе? — сказав Петро.

Рибак подумав: «Мабуть, не виживе». І раптом йому дуже виразно і щасливо відкрилося: коли Сотников помре, то його, Рибака, шанси вижити, напевно, збільшаться. Інших тут свідків немає, можна буде казати про загін, що вважатиме за потрібне, перевірити не буде в кого.

Він сам розумів нелюдськість свого бажання, але, скільки не думав, вертався до висновку, що так буде краще йому, Рибакові, та й самому Сотникову, бо після всього, що сталося з комбатом, йому вже не жити на світі. А Рибак, може б, якось викрутився, і тоді вже напевне поквитався б з цією сволотою за його життя і за свої жахи теж. Певна річ, він не збирався видавати їм партизанські секрети, ні тим більше йти в поліцію, хоч і знав, що ухилитися від неї, мабуть, буде нелегко. Але йому важливо було виграти час — все інше залежало від того, скільки він протримається.

Сотников важко і хрипко дихав, трохи стогнав, але тільки ледь-ледь, і Рибак подумав: не витягне. Тут і з міцним здоров’ям недовго зігнутися, де вже йому!

— А тебе, бачу, більше пощадили, — розсудливо сказав старий. Це неприємно зачепило Рибака — яке його діло. Але відповів спокійно:

— Моє все попереду.

— Ну звісно ж, попереду. Так вони не залишать.

Рибак насторожено подивився в куток — йому не подобалися непрошені пророкування цього чоловіка: звідки йому знати — залишать чи ні? У нього йшов залік по особливому від інших рахунку, в доброчинну силу якого він майже повірив і старався якомога детальніше все обміркувати.

Але це місце, напевно, було не дуже придатним для роздумів: тільки він зосередився на своїх клопотах, як на східцях знову почулися кроки. Думав — кого ведуть, але грюкнув засув їхніх дверей, і на порозі з’явився той самий Стась.

— На води! Швидко! І щоб цей бандюга до завтра був як штик! А ти, старе падло, марш до Будили!

Рибак притамував у серці тривогу, взяв із рук поліцая круглий казанок з холодною водою. Петро в кутку безтямно уперся очима в двері.

— А чого, не знаєш Стась із непідробною щирістю хихикнув:

— Знаю: в підкидного згуляти. Ну, давай, швидко!

Старий підвівся, підібрав із долу кожушка і, пригнувши голову, вийшов із камери. Двері знову з грюкотом зачинилися.

Рибак став на коліна і почав обережно будити Сотникова. Але той тільки стогнав. Тоді він одною рукою нахилив казанок, а другою трохи підняв голову напарника і силком влив у рот йому води. Сотников здригнувся, та зразу ж припав губами до шерехатого краю казанка, кілька разів ковтнув.

— Хто це?

— Це я. Ну, як ти? Краще?

— Рибак? Тьху ти! Дай ще.

Рибак знову притримав його голову; цокаючи зубами по казанку, Сотников випив ще і крижем ліг на солому.

— Що, мучили здорово? — запитав Рибак.

— Ох, брат. Перепало, — видихнув Сотников.

Рибак натягнув на нього шинелю і прихилився спиною до стіни, прислухаючись до хрипливого дихання товариша, що, однак, потроху вирівнювалося.

— Ну, як почуваєш?

— Тепер добре. Краще. А тебе?

— Що?

— Били?

Це питання застало Рибака несподівано, він не знав, як коротко сказати товаришу, чому його не били.

— Та ні, не дуже.

Сотников знеможено заплющив очі. Схудле, з відрослою борідкою, його обличчя ледве сіріло на соломі. В грудях хрипіло на одній ноті. І тоді Рибак подумав, що, мабуть, поки є можливість, їм треба про дещо умовитися.

— Слухай, я, здається, їх обхитрую, — шепнув Рибак, схилившись до напарника. Той здивовано розплющив очі — широкі білки в очницях блиснули відбитком світла з віконця. — Тільки нам треба говорити однаково. Найперше: йшли по харчі, хутір спалений, прибилися до Лісин, ну і взяли овечку.

— Нічого я не скажу їм, — перебив його Сотников.

Рибак прислухався, чи немає кого поблизу, але, здається, скрізь було тихо. Лише зверху чути було голоси і кроки, якраз над їхньою камерою. Але звідти його не почують.

— Ти не роби дурниць, чуєш? Треба щось і сказати. Тож слухай далі. Ми з групи Дубового, він тепер у Борковськім лісі. Хай перевірять.

Сотников знерухомів, затамував дихання.

— Але загін Дубового справді там.

— Ну й що Рибак починав сердитись: от уже незговірливий чоловік, хіба ж у тім справа! Безумовно, цей загін там, але від того, що вони вкажуть місце, тому гірше не буде — поліцаям до нього не добратися. Їхній же загін якраз у більш надійному місці.

— Слухай. Ти послухай мене. Якщо ми їх не обманемо, не схитруємо, вони нас закатують. Треба згуляти трохи і в піддавки. Не рвати над силу.

Сотников, чути було, мовби насторожився, напружився, дихання його притихло, здається, він щось обдумував.

— Нічого не вийде!

— А що ж тоді вийде? Смерті достукатися легше за все. «От йолоп», — подумав Рибак. Уже такої дурної впертості від нього він не чекав. А втім, сам однією ногою в могилі, так йому байдуже. Не хоче навіть поміркувати, щоб не потягти за собою і товариша.

— Ти послухай! — помовчавши, зашепотів Рибак. — Нам треба їх поволоводити. Знаєш, як щуку на вудці. Інакше перетягнеш, порвеш — і все пропало. Треба прикинутися смирними. Знаєш, мені пропонували в поліцію, — якось, сам не бажаючи того, сказав Рибак. Повіки в Сотникова здригнулися, очі блиснули притаєною увагою.

— От як! І що ж — побіжиш?

— Не побіжу, не бійся. Я з ними поторгуюся.

— Гляди, проторгуєшся, — з докором просипів Сотников.

— Ну, а що ж — пропадати? — ледь не крикнув од злості Рибак і змовк, вилаявшись про себе: чорт із ним! Не хоче — його справа; Рибак же буде боротися за себе до кінця.

Сотников задихав важче, від хвилювання чи від знемоги, спробував одкашлятись — у грудях його дуже захрипіло, Рибак аж злякався: помирає, чи що? Але він не помирав і незабаром, справившись із диханням, сказав рішуче:

— Даремно бруднишся! Поганиш армійську гідність. Живими вони нас не випустять.

— Хтозна. Якщо постаратись…

— Для кого старатися? — ледве не крикнув Сотников і задихнувся. Хвилину він тяжко кашляв, потім хвилину стомлено дихав, далі сказав надто стомленим голосом:

— Не в карти ж гуляти вони тебе в поліцію кличуть. «Напевне, не в карти», — погодився в думках Рибак. Але він ішов на цю гульню, щоб виграти собі життя — хіба цього мало? А там воно буде видно, тільки б не вбили, не закатували. Тільки б вирватися з цієї клітки, а чогось поганого він собі не дозволить. Хіба він ворог своїм.

— Не бійся, — сказав він. — Я теж не ликом шитий.

Сотников засміявся ослаблим, неприродним коротким сміхом, що прозвучав, ніби стогін.

— Дивак! З ким ти надумав змагатися?

— А от побачиш.

— Це ж машина! Або ти будеш служити їй, або вона розітре тебе на порох! — задихаючись, просипів Сотников.

— Я їм послужу!

— Тільки почни! «Ні, видно, з ним не умовишся, з цим дивним чоловіком», — подумав Рибак. Як у житті, так і перед смертю в нього на першому місці упертість, якісь там принципи, а взагалі вся справа в характері, так розумів Рибак. Але кому невідомо, Що в тій гульні, яка зветься життям, куди більший виграш має той, хто вміє хитрувати, хто дбає про свою долю, а не про свій не завжди розумний гонор. Та й як же інакше? Справді, фашизм — машина, яка розчавила своїми колесами півсвіту і майже всю Європу, хіба можна весь час бігти їй навперейми і розмахувати голими руками? Може, доцільніше буде спробувати тихенько встромити їй між коліс яку-небудь рогулю: гляди — забуксує і тим дасть змогу врятуватися.

Сотников змовк чи, може, упав у забуття, і Рибак припинив забиватися до нього з розмовою. Хай робить, як знає, — Рибак же буде керуватися власним розумом.

Він ліг, скорчився на боці, піднявши комір кожушка. Поки що непогано було б і подрімати якусь годину, щоб яснішою стала голова, бо незабаром, певно, доведеться попотіти, щоб якось обминути свою долю. А втім, Рибак вірив у свою щасливу зірку і помалу впевнювався, що його стосунки з поліцаями повернули в потрібному напрямку, якого й треба поки що дотримуватися. Аби тільки Сотников своєю безглуздою упертістю не зіпсував йому всі розрахунки. Та, певно, Сотников довго не протягне. Дивно це було і незвично — чекати смерті товариша, але інакше не випадало.

Задумавшись, не зразу почув, як щось тихенько шкрябнуло по його чоботі, потім ще раз. Він ворухнув ногою і тоді виразно побачив пацюка — сірий клубок метнувся від чобота до стіни і притаївся там; хвіст його тонким кінчиком насторожено приліг на соломі. Здригнувшись од гидливого сполоху, Рибак копнув туди підбором — пацюк писнув і шмигнув кудись у темний куток. По шелестінню соломи Рибак відчув, що там він не