один. Певно, треба було чимось жбурнути в них, але нічого не було під руками. Тоді він зірвав із голови шапку і кинув її в куток.

Коли там стихло, він навкарачки злазив по шапку і знову прихилився плечима до холодної цегляної стіни. Однак спокій його уже минув, спати він уже не міг. Чекаючи нової атаки гризунів, накинув шинелю на босу ногу Сотникова і з гидливим острахом став придивлятися в куток. Не минуло й хвилини, як там підозріло заворушилося, зашкрябало — певно, вилазили знову. Рибак помацав по стіні руками, в одному місці відколупнув кавалок штукатурки, розламав його пальцями і став час від часу жбурляти в куток — полохати пацюків.

14

Петра привели нескоро, мабуть, уже на заході сонця, коли в камері зовсім стемніло і віконце вгорі ледве світилося скупими рештками морозного дня. Та й у дверях, як вони розчинилися, не було вже дотеперішньої видимості — пригнувши сиву голову, староста мовчки переступив поріг і сунувся у свій темний куток під віконцем.

Рибак біля стіни не ворухнувся, тільки стиснувся увесь, ніби намагався зникнути у темряві цієї смердючої камери. Було страшно, що наступним знову покличуть його, хоча він розумів, що від поліцая це зовсім не залежало. Але не покликали нікого, двері зачинилися, дзвякнув засув. Поліцай, однак, — цього разу хтось інший, не Стась, — пішов не до східців, а повернув в інший бік по коридору; незабаром десь у глибині підвалу загрюкало, почувся глухуватий викрик і короткий жіночий схлип.

Цього разу брали жінку.

Коли у підвалі знову стихло все, до Рибака помалу почала вертатися його рівновага. Що ж, лихо поки що минуло його, спіткало іншого, і це, як завжди на війні, всупереч усьому, заспокоювало. Ніби тим самим давало йому якісь шанси вижити. Хоча, звісно, шанси ті були мізерні.

Рибак не мав ніякого бажання розмовляти з Петром, схоже було, старосту били не дуже, принаймні не так, як Сотникова. Але те, що він отак мовчазно-відчужено притих у своєму кутку, недобрим передчуттям занепокоїло Рибака.

— Ну як? Обійшлося? — навмисне бадьоро і трохи з помстою за його ж подібне запитання поцікавився Рибак. Петро не ворухнувся, помовчав. Потім озвався невеселим голосом:

— Ні, певно, не обійдеться. Погані наші справи.

— Гірше й бути не можуть, — згодився Рибак.

Петро висякався, видно було, у напівтемряві звично розгладив вуси і повідомив, ніби між іншим, ні до кого не звертаючись:

— Підмовляли, щоб випитав у вас. Про загін, ну й ще дещо.

— Он як! — здивувався Рибак і неприємно поморщився, згадавши, як вони недавно розмовляли із Сотниковим. — Шпигувати, значить?

— Ну, ніби так. Шістдесят сім років прожив, а під старість на таке діло… Ні, не для мене це.

Поруч на соломі, наче зляканий, здригнув і підвівся на руках Сотников.

— Хто це?

— А той, лісинівський староста, — похмуро сказав Рибак.

Сотников мляво опустився на солому, хвилину мовчав. Почував себе він дуже погано. Нога, як і раніше, боліла від стегна до ступні, кололо в пальцях рук, у грудях усе горіло, тіло палало жаром. Свідомість його раз у раз обривалася темним проваллям: то він ясно відчував оточення, то воно майже зникало в запаморочливій мішанині примар. Цього разу, однак, він швидко згадав їх нічний захід у Лісини, старосту Петра і тепер, зачувши його поруч, усе зрозумів одразу. Щоправда, особливого жалю до нього в Сотникова не було: староста — не Дем’яниха. І все ж було неприємно бачити цього старосту поруч із собою, в поліцайській катівні, вийти з якої, мабуть, не удасться нікому.

Розмова на тому урвалася, Рибак і Петро стихли кожен у своєму кутку. Сотников чи то задрімав, чи, може, забувся у гарячці. Віконце зовсім погасло і ледве сіріло під стелею. В камері стало зовсім темно. Розмовляти нікому не хотілося, кожен заглибився у себе і свої невеселі думки.

І тоді знову на східцях затупали, розчинилися зовнішні двері й несподівано брязкнув засув їхньої камери. Вони усі насторожилися, стурбовані одним у таких випадках питанням: по кого? Проте й зараз, як видно, не забирали нікого, — навпаки, когось вели сюди.

— Ну, марш!

Хтось невидимий майже нечутно прошмигнув у двері й притаївся коло порога біля самих ніг Рибака. Коли двері за ним зачинилися і поліцай, посвистуючи, замкнув надвірний замок, Рибак кинув у темряву:

— Хто тут?

— Я.

Голос був дитячий, це стало зрозуміло відразу — невеличка постать зіщулилася біля самих дверей і мовчала.

— Хто «я»? Як звати?

— Бася. «Бася? Що за Бася? Начебто єврейське ім’я, але звідки воно взялося, це дівча? — здивувався Рибак. — Усіх євреїв розстріляли ще восени, здається, не лишилося жодного — як це опинилося тут? І чому її привели в їхню камеру, а не до Дем’янихи?»

— Звідки ти? — не приховуючи заклопотаної цікавості, запитав Рибак. Дівчинка мовчала. Тоді він запитав про інше: — А скільки тобі років?

— Тринадцять.

У кутку заворушився Петро.

— Це… Чи не Меєра-шевця ти дочка?

— Ну, — тихо підтвердила дівчинка.

— А-я! Меєра ж тоді застрелили з усіма. Як же ти вціліла? Певно, сховалася десь У відповідь було тихе, насторожене, а може, й недовірливе мовчання. А втім, Рибак уже й не чекав її відповіді, він раптом утратив будь-яку цікавість до дівчинки, стривожений іншим: чому її сюди привели? У підвалі ж були, напевне, і ще місця, десь поблизу сиділи жінки — навіщо дівчинку підсадили в чоловічу камеру. Який у цьому сенс?

— І що ж їм треба від тебе? — тим часом розпитував Басю Петро.

— Щоб сказала, в кого ховалася.

— А-а, он як! — зрозумів у кутку Петро. — Ну що ж… Це так… А ти не сказала ж?

Бася затнулася, ніби й не дихала, завмерла і мовчала.

— І не кажи, — просто схвалив староста. — Не можна таке казати. Люди добро зробили, то й мовчи. Коли навіть битимуть. Чи, може, тебе вже били Замість відповіді біля порога почулося схлипування, за яким прорвався нестримний, болючий плач. Він був коротенький, але стільки дитячого розпачу вилилося в ньому, що всім у цій камері стало не по собі. Сотников на соломі ніби очуняв і на момент затримав дихання.

— Рибак!

— Я тут.

— Там вода була.

— Що, пити?

— Дай їй води. Ну що ж ти сидиш Намацавши під стіною казанок, Рибак потягнувся на поріг, до дівчинки.

— Не плач. На води.

Бася трошки випила й одразу ж якось заспокоїлася.

— Іди до мене, — покликав Петро. — Тут ось місце є. Будемо сидіти. Ось біля стіни тримайся.

Дівчинка встала і, нечутно ступаючи у темряві босими ногами, слухняно перейшла до старости. Той трохи посунувся, дав їй місце поруч себе.

— Да-а! Попалися… Що вони ще зроблять із нами Рибак зосереджено мовчав, не виявляючи бажання підтримувати розмову. Поруч тихенько стогнав Сотников. Вони чекали. Вся їхня увага тепер мимоволі звернута на східці — звідти йшла біда.

І справді, довго чекати її не довелося.

За якусь годину там затупотіли знайомі кроки, почулося злісне:

— Іди, іди!

— Щоб тебе так у пекло гнали, нечистий!

— Ану, ворушись, а то як двину! — злісно проричав чоловічий голос. На східцях затупали, заматюкалися. Сумніву не було — це вели Дем’яниху.

Але її чомусь теж не погнали в попередню камеру — кроки стихли біля їхніх дверей, загуркотів засув, і той самий, вже їм добре знайомий Стась штовхнув Дем’яниху через поріг. Жінка спіткнулася, зачепилася за Рибакові ноги, упала і голосно залементувала в темряві:

— Куди ти штовхаєш, негідник! Тут же мужики, о боженько мій!..

— Давай, давай! Чорт тебе не візьме! — гримнув Стась. — До ранку перебудеш!

— А вранці що? — запитав Рибак, раптом відчувши якийсь натяк у голосі поліцая. Стась уже причинив був двері, але знову розчинив їх і гаркнув у щілину:

— А вранці грос алес капут — ось що! Фарштейн «Капут? Як капут?» — тривожно майнуло в збентеженій свідомості Рибака. Та зміст цього слова був надто виразним, щоб довго сумніватися в ньому, і ця його виразність ударила, як голоблею по голові.

Значить — вранці кінець!

Майже не відчуваючи себе, Рибак механічно підтягнув ноги, дав примоститися коло порога жінці, що все хлипала, сякалася, потім стала зітхати — заспокоюватися. Хвилину вони усі мовчали, а потім Петро вибачливо розміркував:

— Що ж зробиш, коли попалися. Звідки ти, жінко?

— З Піддуб’я, коли знаєте.

— Знаю, аякже. Чия ж ти там будеш?

— Та Дем’яна Окуня жінка.

Прагнучи якось притамувати в собі недобрі передчуття, Рибак під стіною став прислуховуватися до Дем’янихи. Чомусь він не хотів озиватися, тим паче, що Дем’яниха, певно, не впізнала його у темряві. Але вони уже познайомилися з її сварливим характером, і зараз, опинившись у такому становищі, Рибак думав, що ця тітка може вчинити їм тут скандал — було за що. Але вона потроху заспокоювалася, ще раз висякалася. Голос її поступово ставав тихішим, таким, як вона розмовляла з ними в селі. Хіба тільки важкі паузи між уривчастих фраз свідчили про її переживання.

— Діла, — заклопотано сказав Петро. — А Дем’ян у війську?

— Ну. Дем’ян там десь горенько приймає, а з мене тут знущаються. Забрали ось! Ой діточки мої рідненькі!

Тільки-но стихнувши, вона заголосила-застогнала знову, і цього разу її ніхто не втішав, не заспокоював — було не до того. У камері все ще зловісно звучали страшні слова Стася; вони пригнічували, тривожили, змусили спохмурніти всіх, окрім хіба що старости, що був зовні спокійним і розважливим. Тим часом Дем’яниха якось несподівано, ніби усе виплакавши, позітхала, позітхала і вже спокійніше зауважила:

— От люди! Як звірі! Дивись, яким чортом став цей Пронько.

— Портнов, чи що? — підтримував розмову Петро.

— Ну. Я ж його парубком пам’ятаю — тоді все Проньком звали. А потім на учителя вивчився. Його ж мати на хуторі жила, то кожного літа на молоко та на яблучка приїжджав. Надивилася. Такий лагідний був, «добридень» усім роздавав, а з чоловіками за руку вітався.

— Знаю Портнова, аякже, — сказав Петро. — Проти бога, бувало, агітував. Та так складно…

— Гадом він був. І є гад. Не всі знають тільки. Культурний.

— А поліцайчик цей теж з вашого боку начебто?

— Стась? Наш. — Пилипенок-молодший. За бійку посадили, але вернувся, як почалося це. І що виробляти став — страх. У містечку все з євреїв знущався. Бив, казали, стріляв. Добра натягав — боженько мій! Усю хату завалив. А тепер от і до нас, хрещених, добрався.

— Це так, — погодився Петро. — З євреїв почали, а, гляди, нами закінчать.

— Щоб їм на осичині