висіти, вилупкам цим.
— Я все думаю, — заворушився староста. — Ці наші, що з ними. Як же їх розуміти? Жив, їв котрий, людям у вічі дивився, а тепер обзавівся гвинтівкою і вже застрелити мітить. І стріляють! Скільки перебили…
— Як цей, як його… Будила ваш, — злісно нагадав Рибак.
— Вистачає. І Будила, і чимало ще яких, тутешніх і чорт зна звідки. Любителів чинити розбої. Що ж, тепер їм привілля, — глухим басом міркував лісинівський староста. Щось пригадавши, його нетерпляче перебила Дем’яниха.
— Кажуть, Ходоронок цей, що вночі підстрелили, здох. Щоб їм усім поздихати, гадам оцим.
— Усі не поздихають, — сказав, зітхнувши, Петро. — Хіба що наші переб’ють.
На соломі заворушився, задихав, спробував підвестися, та знову упав додолу Сотников.
— Ви давно так думаєте? — просипів він.
— А що ж думати, синку? Усім ясно.
— Ясно? Як же ви тоді в старости пішли?
Запала ніякова тиша, усі змовкли, насторожені цим зліснуватим запитанням. Нарешті Петро, щось здолавши у собі заговорив тремтячим, певно, від хвилювання голосом:
— Я пішов! Коли б знали… Негоже говорити тут. Хоча що вже тепер критися. Відбрикувався, як міг. У район не їхав. Хіба я дурний, не розумію, чи що. Та одного разу вночі — тук-тук у вікно. Відчинив, дивлюся — наш колишній секретар з району, начальник міліції і ще двоє, озброєні. А секретар мене знав колись, ще в колективізацію відвозив його після зборів. Ну слово за слово, каже: «Чули, тебе в старости мітять. Так згоджуйся. А то Будилу поставлять — усім горе буде». От і погодився на свою голову.
— Та-а-к, — непевно сказав Рибак.
— Півроку викручувався. А тепер що робити? Доведеться загинути.
— Загинути діло нехитре, — буркнув Рибак, кінчаючи неприємну йому розмову. Те, що повідомив про себе староста, не було несподіванкою — після допиту в Портнова Рибак про дещо вже здогадувався. А тепер він був цілком заклопотаний своїм і більше за все боявся, щоб деякі з його висловлених тут міркувань не дійшли до вух поліції й не обірвали останню ниточку його сподівань.
Сотников тим часом, розплющивши очі, мовчки лежав на соломі, не знаючи як бути, вірити почутому чи засумніватися. Проте схоже було — староста говорив правду. Але що ж тоді виходило? Виходило щось мало приємне для них. У свідомості Сотникова з’явилося відчуття якоїсь безглуздої помилки стосовно Петра. Але хто в ній винен? Ніхто, мабуть, не міг передбачити такого наслідку — ряд випадкових неув’язок призвів до такого кінця. Хоча тут слід було ще розібратися, тоді як у випадку з Дем’янихою все було зрозуміло: Дем’яниха — живий докір непростимої байдужості. З деяким острахом дослухаючись тепер до слів жінки, Сотников теж чекав, що вона почне їх лаяти найгіршими словами. Він не знав, що б тоді відповів і як заспокоїв. Але поки вона усю свою злість спрямовувала на поліцію і німців — їх із Рибаком і не згадувала, ніби вони зовсім не були причетні до її біди. На жахливе повідомлення Стася вона теж, здається, не реагувала, може, не зрозуміла його чи просто не звернула уваги.
А проте зрозуміти його було страшно, навіть уже навченому їхнім порядком Сотникову. Він теж не міг уторопати, чи по ліцай лякає їх, чи справді вирішено покінчити з усіма в один день? Невже їм не вистачить двох смертей — його і Рибака, навіщо вбивати ще й Дем’яниху; і цього старосту, і дівчинку? «Неймовірно, але, певно, так», — думав Сотников. Скорпіон повинен жалити, інакше який же він скорпіон? Для того ж і позапихали їх в одну камеру. Камеру смертників.
15
Якось непомітно Рибак, здається, заснув, як сидів, скорчившись під стіною. А втім, чи це був сон — скоріше забуття на якусь годину. Незабаром тривога відігнала його, і Рибак прокинувся, не відразу розуміючи, де він. Поруч у темряві тихенько точилася розмова, чути було знайомий дитячий голос, який нагадав йому про Басю. Часом його перепиняв хрипливий старечий шепіт — це докидав своє слово Петро. Рибак теж услухався в стишену шепітну оповідь, подібну до шарудіння солом’яної стріхи на вітрі.
— Спершу хотіла бігти за ними, коли їх повели. Вискочила з палісадничка, а тітка й каже: «Ні в якому разі не йди — ховайся!» То я побігла назад, через городи, залізла в кущ лози. Може, знаєте, великий такий кущ лозняка в кінці городів біля річки? Густий-густий. За два кроки стежечка на кладку. Як сидиш тихо, не ворушишся, ніскілечки тебе не видно. Я влізла, вигребла місцинку в торішньому листі й стала чекати. Думала, як мамка повернеться, покличе, я почую. Чекала-чекала — не кличе. Уже й стемніло, зробилося страшно, все, здавалося, щось ворушиться, ходить, а то стане, слухає. Думала, вовк. Так вовків боялася — жах. І не заснула ніскілечки. Як стало світати, тоді трохи заснула. А як прокинулася, так їсти захотілося. Але ж вилізти з куща боялася. Чутно — на вулиці гамір, якісь підводи, з хат містечкових усе забирають, кудись везуть. То я сиділа й сиділа. Ще день, ще ніч. І ще не пам’ятаю вже скільки. На стежці, коли баби ходять на кладку, то мені їхні ноги видно, крізь листя. Та все минають. А мені так їсти хочеться, що вже й вилізти не можу. Сиджу та плачу тихенько. А одного разу хтось біля куща став, я стиснулась уся, лежу й не дихаю. І тоді чую тихенько так: «Басю, Басю!» Голос добрий такий, знайомий. Дивлюся — тітка Параска нагнулася…
— А ти не кажи хто. Навіщо нам про все знати, — тихо перепинив її Петро.
— Ну, так тітка дає мені клумачок, а там хліба трохи й сала. Я як узяла його, то все і з’їла за один раз. Хліба трохи лишилося. А тоді як став живіт боліти… Я вже так хотіла померти. Просила й маму, й бога — смерті просила.
Рибак під стіною здригнувся — так це прозвучало натурально, по-старечому, ніби перед ними сповідалася якась стара, а не тринадцятилітнє дівча. І зразу ж ці її слова нагадали Рибаку одну бабусю в якомусь селі по той бік залізниці. Вони тоді вийшли з лісу спитати про німців, ну й підкріпитися, звичайно. В хаті нікого не було. Одна ця забута бабуся сиділа на печі, звісивши на припічок босі ноги. З годину вони курили і слухали її скарги на бога, що не дає їй смерті й отак розтягнув страдницьке безрадісне життя. Зоставшись одна, без рідні, вона ще після тієї війни прибилася до малознайомих чужих людей, яким потрібно було доглядати дітей і поратися біля хати. Певно, господарі гадали, що років три-п’ять старенька протримається, тим часом підростуть діти, а там настане пора — і на кладовище. Але смерть до неї не прийшла ні через п’ять, ні через п’ятнадцять років, затрималася старенька на цьому світі в чужих людей. За цей час повиростали діти, вбили на війні господаря, хазяйка ледь могла прогодувати себе — що їй було до бабусі? А смерть все не приходила. Прощаючись тоді, кожен з них жартома бажав їй якомога скоріше скінчити свої турботи на цьому неласкавому світі. А тепер ось знову те ж саме. Тільки ж це дитина.
Що діється на світі.
— А потім мені краще стало. Одного разу дуже злякалася вранці. Тільки-но заснула, здалося, звір якийсь крадеться по бережку під кущем. А це кіт. Великий такий сірий кіт, із містечка, певно, лишився один, ну й шукає собі харчі. Рибу ловить. Притаїться на березі, уп’ялиться очима у воду, а потім як скоче! Вилізе — і в зубах уже рибка. От, думаю, щоб мені так наловчитися. Хотіла я відібрати рибку, та не встигла, кіт утік і під іншим кущем з’їв усю і хвостика не лишилося. А потім ми з ним подружили. Прийде коли-вдень, залізе в кущ, ляже поруч і муркотить. Я гладжу його і трохи сплю. А він чутливий такий. Коли хто поблизу з’явиться, зразу насторожиться, і я вже знаю: треба боятися. А коли дуже голод дошкулив, вилізла уночі на город, що поблизу. Здається, Арона кривого. Огірки там були ще, насінні котрі, морква. То я нарву і їм. А кіт усе дивиться і нявкає. Але кіт не їсть городини. Так мені шкода його стане…
— Хай би мишей ловив, — озвалася в темряві Дем’яниха. — У нас, там, у Піддуб’ї, в одних була кішка, так зайченят носила додому. Їй-богу, не брешу. А одного разу приволокла зайця, та на горище не стягла. Уранці вийшов Дмитро, глядь: заєць під стіною лежить.
— А, так то, мабуть, у неї кошенята були, — здогадався Петро.
— Ну, кошенята.
— То це зрозуміло. Тут уже для кошенят старалася. Як мати… Ну, а потім як же ти?
— Ну, так і сиділа, — тихенько й довірливо казала Бася. — Тітка… Ну, та сама, що кілька разів хліба виносила. А потім дуже холодно стало, дощ пішов, почало опадати листя. Увечері як дощ пішов, залізла в чиюсь клуню. Там пересиділа днів зо три. Але обшук був. Шукали якесь жито і трохи мене не знайшли. Тоді я перейшла у хлів…
— О боже! От намучилася, бідна! — зітхнула Дем’яниха.
— Ну. Але там було тепло.
— А як же з харчами? Чи давав хто?
— Я не показувалася.
— Ой, до чого людей довели, боже, боже! І хто ж зловив тебе?
— Та німці ж. Заспала одного разу — уже сніг був. Вискочила, щоб перебігти на другий бік вулиці — там стояв будинок, і мене в тому будинку тоді ховали. Тільки вулицю перебігла, а тут вони. Як крикнули, я за клен заховалася, товстий такий клен…
— Ой, мабуть, навпроти аптеки, ага? — здогадалася Дем’яниха. — Так то ж Гнат Супрон жив.
— А тобі що? — неввічливо перебив її Петро. — Хто не жив, чи не все одно. Навіщо допитуватися?
Дем’яниха образилася.
— Так, а що я? Коли й сказала, то що?
— А нічого! — строго обірвав її колишній староста. — Ну то як воно далі? Розповідай, усе скоріше ніч мине.
«Чи ба, старий індик, — подумав Рибак. — Йому ніч заважає. Щось він надто підозріливо чекає того завтра. Чи, може, думає, що завтра його випустять?»
Але завтра навряд чи буде їм радість.
Рибак хотів перепинити Басю — навіщо тут було розповідати все те? Кому не відомо, що й стіни іноді мають вуха. Але потім подумав: мабуть, уже пізно щось
