приховувати, чогось остерігатись. Якщо Стась сказав правду, то завтра всім буде каюк. Не залишать нікого.

— Ну, закричали, а я тікати. Бігла, бігла по снігу, аж поки не впала за городами. До лісу не добігла. Ну, вони схопили мене за руки, привели сюди. Тут били дуже. А потім… Ой-ой!

Бася злякано крикнула на весь голос, Петро, чути було, підхопився з місця, і Рибак зрозумів: пацюки. Знахабніли чи зголодніли вже так, що перестали боятись і людей. Старий підвівся і кілька разів тупнув у кутку. Бася, підхопившись, стояла посередині, затуляючи світлий квадрат вікна, і тремтіла від страху.

— Вони ж кусаються! Вони ж мені ноги погризли. Я ж їх боюся, ой дядечку!..

— Нічого, не бійся. Пацюки що? Пацюки не страшні. Вкусить, ну й що? Не велика біда. Іди ось у мій куток сідай. А я тут… Я їх холер!..

Він потупав ще, поворушив там у кутку і сів. Бася приткнулася на його належаному на соломі місці. Сотников мовбито спав. Навпроти то зітхала, то сякалася в хустку Дем’яниха — мабуть, плакала.

— Так, що ж… Що ж тепер зробиш? — питався в когось Петро і сам собі пояснював: — Нічого не зробиш. Терпи, недовго лишилося.

Йому ніхто не відповів, стало тихо. Рибак вільніше простяг до порога ноги, хотів заснути, але сон до нього не йшов — свідомість точила нестерпна, як біль, тривога.

Перед ним було урвище.

Він ясно це відчув, особливо тепер, уночі, в хвилини спокою, і думав, що нічого вже зробити не можна. Це почуття непоправності рідко коли так змагало його навіть на війні; завжди і всюди він умів знайти якийсь вихід, але не зараз.

І йому робилося страшно, як у ту незабутню з дитинства хвилину, коли страх охопив його так дуже, що пересилив і розум.

Щоправда, те було давно, в пору його сільського дитинства — що було згадувати про нього? Але чомусь мимоволі згадалося, бо, певно, той випадок мав якусь спільність із його теперішнім станом.

Сталося це ще до колгоспів. У них був гарний буланий коник, щирий і витривалий, хіба що трохи молодий і надто рухливий. Одначе Коля Рибак ладив із ним непогано. В селі хлопчаки рано беруться за господарську роботу, в свої неповні дванадцять років Коля уже спробував помалу і косити, і орати, і боронувати. Умів уже запрягти і розпрягти, не вистачало сили хіба тільки засупонити хомут, потрібно було кликати когось із дорослих, але поволі навчився й цього. Мусив учитися, бо роботи вистачало, — батько мав три наділи землі, щоб обробити її, ніхто в їхній сім’ї не знав перепочинку ніколи.

Тоді з поля возили снопи.

Це була вже зовсім хлоп’яча справа. Весь день Коля трясся в порожньому тряскому возі через поле, зате відтіля, сидячи на високому возі зі снопами, поважно їхав у село на свій тік. Дорога була знайома, вивчена до найменших дрібниць. Він знав напам’ять, де треба повернути трохи вбік, де їхати по колії, як оминути глибоку з водою вибоїну в лузі. Найнебезпечнішим місцем була Капцова гора — косогір, спуск і вузький ярок над урвищем. Але й там Коля справлявся непогано, віз тільки-но хилився, коник тримав, хоча хомут іноді насувався на його голову до самих вух. Усе обходилося добре. Того разу батько підібрав останні бабки в кінці ниви і, мабуть, поклав на віз трохи забагато — ледь вистачило вірьовки, щоб ушнурувати воза. До нього на самий верх злізла ще семилітня сестричка Маня і сусідська дівчинка Люба. Сусіди, Михайло з дружиною, теж скінчили роботу і пішли додому.

Всю дорогу вони тихо їхали, перевалюючись на високому возі. Коля, як завжди, непогано правив конем. Перетнули Капцову гору, дорога пішла у вибалок. І тоді щось у збруї тріснуло, кінь не витримав, віз жахливо піднявся одним боком і став хилитися направо. Коля зиркнув униз і зсунувся додолу.

Він одразу ж утямив, що повинно статися, і в якомусь бездумному пориванні кинувся під тяжкий нахилений віз, підставив під його край своє ще слабувате хлоп’яче плече. Вага була величезна, іншим разом він би нізащо не витримав, але тоді все-таки подужав. Дівчатка скотилися на землю, його завалило снопами, та кінь усе-таки якось упорався з возом і відвернув передок од загрозливої крутизни урвища.

Потім його хвалили в селі, та й сам він був задоволений своїм вчинком — усе ж таки врятував од біди себе, коня і дівчаток — і почав думати тоді, що інакше зробити й не міг. І ще Коля впевнився, що він хлопець сміливий. Найважливіше було не розгубитися, не злякатися з самого початку.

Тепер знову те саме урвище.

Тільки тепер із воза не зіскочиш. Тепер Рибак прив’язаний до нього невидимою вірьовкою і, щоб не розв’язався, взяли ще й під варту.

Але невже той слідчий брехав, коли дещо обіцяв йому, навіть мовбито умовляв? Певне, даремно Рибак тоді не згодився одразу — завтра коли б не було пізно. Воно й зрозуміло. Слідчий тут — не найбільший начальник, є більші, вони загадали — і все. А тепер виправити що-небудь, переінакшити, напевне, буде пізно.

То як же тоді бути? Невже пропадати?

Ні, на загибель він не міг погодитися, нізащо він не прийме в покорі смерть — він рознесе в друзки всю їхню поліцію, голими руками задушить Портнова і того Стася. Хай тільки підступляться до нього!

16

Після короткої розмови зі старостою, котра зовсім стомила його, Сотников ненадовго заснув. Коли ж він прокинувся, то відразу відчув, що весь мокрий од холодного поту; жар, який стільки палив його нутрощі, змінився на пітливу прохолоду на всьому тілі, і Сотников мерзлякувато здригнув під шинелею. Але голові стало ніби легше, гаряче запаморочення непомітно зникло із його свідомості, загальне відчуття поліпшилося. Коли б не скалічені, розпухлі пальці і набрякла задавненим болем нога, то він почасти відчув би себе здоровим.

У підвалі було зовсім темно й тихо, проте ніхто, мабуть, не спав, це відчувалося по частих випадкових рухах, а також по стишено-настороженім диханні людей. І тоді зі спізнілою ясністю Сотников відчув, що це остання їхня ніч на світі. Ранок уже належатиме не їм.

Що ж, потрібно було зібрати в — собі останні сили, щоб із гідністю прийняти смерть від рук ворогів. Звісно, іншого він і не чекав од цих виродків — лишити його живим вони не могли — могли хіба що закатувати, понівечити, вбити в отій камері-катівні Будили. А так, може, й непогано. Куля вмить і без мук позбавить життя — не найгірший із можливих, принаймні звичайний солдатський кінець на війні.

А він, дурень, боявся колись за своє життя, коли міг легко і непомітно загинути в бою, до останньої хвилини борючись із ворогом. Тепер така загибель зі зброєю в руках здавалася йому розкішшю. Він майже заздрив тисячам тих щасливих, що знайшли свій кінець на полях численних боїв. Сам же, виходячи з бою живим, він приховував у собі тихеньке задоволення, що куля поминула його. Ну що дали йому ці зайві місяці життя, сповнені щоденних тривог, малих і великих страждань, холоднечі й голоду, що завершувалися тепер усе тим же банальним на війні результатом — смертю.

Правда, за п’ять партизанських місяців він дещо зробив для свого обов’язку громадянина, бійця і комуніста. Хай не так, як хотів — як дозволили обставини: кілька ворогів усе-таки знайшло смерть од його руки. Тільки це й втішало, це взагалі виправдовувало двадцятишестирічне існування на світі.

Бо що він корисного зробив ще людям, якщо навіть не посадив дерева, не викопав колодязя, не вбив жодної гадюки — без чого, за східним повір’ям, не можна вважати вдалим ні одне життя на землі.

На його долю випало чимало нелегкого, навіть жахливого. Але був обов’язок. Він визначав там, де було надто заплутано, він вів, коли не було жодної стежки, він вимагав майже неможливого.

Та ось прийшов кінець і йому.

Загибель його певним чином тягла за собою загибель усього, що мало хоч які-небудь відношення до його особи, — безповоротно відходив у небуття навколишній світ із його минулим, сучасним, а також майбутнім. І він думав, якщо життя не дуже збідніє від того, що зникне ще одна не вельми значна істота, що тільки могла, але нічим не збагатила його, так він, Сотников, втрачає усе, щоб ніколи більше не набути нічого.

Але тепер, коли Сотников дійшов до кінця, був ледве живий од хвороби, рани і знемоги, він став відчувати в собі нові, не виявлені досі якості. Передусім зникла непевність, яка завжди пригнічувала його на війні, коли навіть найближче майбутнє ховалося в розпливчастому тумані невідомості. Тепер же все було певно і категорично, смерть усе визначала навіки. Щоб не тішити себе марними надіями, він відкинув усі властиві життю мрії, знав: попереду нічого. До певної міри це здавалося навіть полегкістю, бо дало можливість суворо визначити його вибір. І коли що-небудь турбувало його ще, то це деякі обов’язки в стосунках до людей, що волею часу чи випадку опинилися тепер поруч. І він зрозумів, що насамперед треба, мабуть, визначити своє ставлення до них, бо це ставлення, певно, й стане останнім проявом його «я» перед тим, як воно зникне навік.

Примирившися зі своєю смертю, Сотников кілька коротких годин мав якусь наче незалежність од хижої сили ворогів. Тепер він міг повною мірою дозволити собі таке, що в інший час утруднювалося обставинами, турботами за власне життя, — тепер Сотников відчував у собі нову можливість, не підвладну ні ворогу, ні обставинам і нікому в світі. Він уже не боявся нічого, і це давало йому певну перевагу над іншими і перед собою колишнім теж. Звичайно, то була перевага смертника, та вона була, мабуть, головною і вже напевне останньою реальною цінністю в його житті. Правда, він розумів, що користі йому з того, певно, буде не багато, собі він уже нічим не міг допомогти, але, певно, він міг дещо зробити для інших.

І Сотников просто і легко, як щось елементарне й зовсім логічне в його становищі, прийняв останнє тепер рішення: все узяти на себе. Завтра він скаже слідчому, що ходив у розвідку, мав певне бойове завдання, в перестрілці поранив поліцая, що він командир Червоної Армії й ненавидить фашизм — хай розстрілюють його. Всі інші тут ні при чому.

По суті, це було жертвування собою заради порятунку інших, але не менше, ніж іншим, це жертвування було потрібне і йому самому. І справа тут не в наївних ілюзіях — просто в Сотникові усе протестувало