від однієї тільки думки, що його смерть стане марною випадковістю з волі цих п’яних прислужників. Як кожна смерть у боротьбі, вона мусить щось стверджувати, щось заперечувати і по можливості здійснити те, що не встигло здійснити життя. Інакше — навіщо тоді життя? Надзвичайно трудно дається воно людині, щоб нерозважливо ставитися до його кінця.
Було холодно, час од часу він здригався і глибше ліз під шинелю. Та, як завжди, прийняте рішення дало полегкість, нестерпна на війні невизначеність тепер відступила. Він уже знав, де відбудеться його остання сутичка з ворогом, і знав, які займе позиції. З них він не відступить. І хоч цей поєдинок йому не обіцяв великої перемоги, він був спокійний. У ворога зброя, сила, та в нього теж є на чому постояти в кінці. Він їх не боявся.
Знеможено зігрівшись під шинелею, він знову непомітно заснув.
Приснився йому недоладний плутаний сон.
Трохи навіть дивно було, що саме такий сон міг присниться в останню ніч. Колись він усе гадав, який із його снів віщуватиме йому загибель, і думав, що це мусить бути незвичайний сон, певно, особливого змісту сон — такий, що відразу стане зрозуміло: далі сьогоднішнього йому не прожити. Тепер же приснилося щось із дитинства, і серед дрібного, яке не запам’яталось, — якась безглузда сцена з батьковим маузером. Нібито Сотников почав витягати його з кобури, трохи повернув набік і відламав ствол, котрий, як виявилося, був не сталевий, а наче олов’яний, як у пугача. Сотников дуже злякався, хоча в той час бачив себе не хлопчиком, а майже теперішнім чи, може, курсантом, бо, здається, все те відбувалося в рушничному парку училища. Він стояв коло піраміди зі зброєю і не знав, як бути: ось-ось сюди мав зайти батько. Сотников кинувся до піраміди, але там не було жодного вільного місця, в усіх гніздах стояли гвинтівки. Тоді він тремтячими руками розчинив бляшані дверці грубки і засунув кобуру із маузером у чорну смердючу відтулину топки.
Наступної хвилини там засвітився вогонь, але не полум’я, а розпалений блискотливий жар, в якому ніби плавилося щось яскраве, і він став навпроти, не знаючи, як погасити його. А поруч стояв батько. Але він навіть не згадав про маузер, хоча в сина було таке відчуття, що батько знав про цей випадок. Він тільки присів навпочіпки перед грубкою і роздумливо сказав дуже невеселим голосом: «Був вогонь, і була найвища справедливість на світі…»
Невідомо, чи довго горів той вогонь у грубці, але свідомість Сотникова знову охопив морок забуття, а трохи згодом йому стало чути невиразні звуки поблизу: тупіт ніг, шурхотіння соломи і стишений, нічний голос старого. Коли прийшло відчуття реальності, Сотников зрозумів, що це відганяли пацюків. Остаточно пробуркавшись, він довго болісно відкашлювався, все думаючи, що б міг означати той сон і який у ньому таїться сенс. І якось поступово й природно його думками оволодів щемливий спогад про дитинство.
Маузер — не прикмета дурного сну, він справді був у батька, колишнього червоного кіннотника і колишнього поручика з двома «георгіями» на грудях — батькове фото після тієї війни він часто бачив у гарній, із золотими павичами маминій скриньці, що стояла в спальні. Маузер був його захопленням, його дитячою мрією. Іноді, маючи вільний час і добрий настрій, батько виймав із комода цю таємничу штуковину і дозволяв синові хіба що притримати за жовту дерев’яну кобуру — самому було не впоратись одноруч: праву його руку, поранену на війні, тоді відбирало, і він все менше володів нею. Це були радісні хвилини, якась невимовна тремтливість сповнювала хлопця, але на тому його допомога й кінчалася. Він міг тільки дивитися, як батько протирав пістолет, але ніколи йому не було дозволено навіть погратися з ним. «Зі зброєю і нагородами гратися забороняється», — казав батько, і хлопець не упирався, не перечив. Слово батька було законом, дома панував його непохитний культ. А втім, це й зрозуміло: батько його був відомою в місті людиною, учасник і герой громадянської війни, котрий тільки через каліцтво і свою надмірну гордість, як казала мати, змушений був заробляти на хліб лагодженням годинників.
Боронований, у дерев’яній кобурі маузер був його мрією, та дарма було просити пістолет і в матері теж. При своїй материнській поблажливості до сина і вона не наважувалася порушити батькову заборону і тільки говорила: «Це ж іменна батькова зброя, хіба можна чіпати?» Він знав, що не можна, але оте «не можна» ще більше розпалювало його бажання оволодіти забороненою річчю, награтися нею чи хоч разок прицілитись, як на справжній війні.
Одного разу трапилася зручна нагода. Прокинувшись зранку, хлопець відчув глуху тишу в хаті. Батька, напевне, не було в його комірчині, звідки долинало звичне різноголосся двох десятків годинників — ніби цвірінькають коники в лузі. Мати, він знав, пішла зранку в церкву — над містом линув голосистий передзвін вранішньої відправи, і тоді Сотников збагнув, що саме зараз він здійснить те, про що стільки мріяв.
Поспіхом натягнувши коротенькі, до колін, штанці, відклавши на потім умивання та чищення зубів, він швиденько прошмигнув до маминої спальні. Заповітна шухлядка комода була зачинена, але ключик стирчав у дірочці. Він повернув його і тремтливими від щастя руками витяг слизьку від лаку, несподівано важкувату кобуру, на дерев’яному боці якої блищала знайома пластинка з написом, який він знав напам’ять: «Червоному комеску А. Сотникову від Реввійськради Кавармії». Перший дотик до оправленої якимось дорогим деревом різьбленої ручки страшнуватою радістю схвилював хлопчика. Руки його впевнено упорались із защіпкою, і от уже весь маузер туго, але піддатливо пішов із кобури, заблищавши усіма своїми воронованими частинами. Хвилююче відчуття зброї охопило хлопця, хвилину він обмацував маузер — поторкав приціл, спробував відвести затвор, зазирнув у ствол. Але найбільшою насолодою, звісно, було прицілитися. Не встиг він як слід обхопити рукоятку і пальцем намацати спуск, як зовсім несподівано з-під його рук кудись у підлогу оглушливо гримнув постріл.
Хвилину він стояв помертвілий, відчуваючи гостре й невпинне дзвеніння у вухах. Од стіни відскочила і покотилася по підлозі гільза, а під столом звідкись узялася товста, побита шашелем тріска з чорною косою міткою кулі.
Зрозумівши, що сталося, він мерзлякувато клацнув зубами, сунув пістолет у кобуру, замкнув усе в комод і не міг знайти собі місця, поки не прийшла мати. Та зразу відчула недобре в настрої сина, заходилася його розпитувати, і він розповів усе, як було. Звичайно, розібратися з такою бідою не могла й мати, вона теж дуже злякалася за нього, навіть заплакала, чого раніше з нею ніколи не бувало, і сказала, що він мусить щиро про все розповісти батькові.
Зважитися на таке було нелегко. Приблизно він уже міркував, як до цього поставиться батько, але іншого виходу в нього справді не було. Поки набирався рішимості, минула година чи й більше, і нарешті сам не свій він розчинив двері в комірчину.
Батько уже працював. Як завжди низько схилившись над підвіконням, зосереджено довбався в годиннику. Права його рука у чорній рукавичці безсило лежала на колінах, а ліва спритно колупала, гвинтила, розбирала і складала різні маленькі штучки, з яких складався годинник. На стінах невлад один одному метляли маятники, ляскали і цокали два десятки годинників — од розмальованих по циферблату дешевих ходиків до поважного, у громіздкому футлярі кутовика з басовитим протяжливим боєм. Батько не обернувся на його появу, не підвів голови, але знав, що увійшов син, і зовсім недоречно тепер запитав бадьорим голосом:
— Ну, як справи, молодий чоловіче? Здолав мариніста?
Хлопчик проковтнув давкий клубок, що підкотився до горла, — напередодні він став читати Станюковича. З інших книжок, що лежали у великій дідовій скрині, вже мало що лишилося не прочитаного ним, хіба що зібрання творів Писемського та кілька томиків Станюковича, один з яких недавно вибрав йому батько. Але тепер було не до книжок, і він сказав:
— Тату, я брав твій маузер.
Батько мотнув головою, швидко поклав пінцет, звичним рухом зняв одні окуляри, а через другі суворо подивився на сина.
— Хто дозволяв?
— Ніхто… І він стріляв, — ослаблим голосом витиснув із себе син.
Нічого не кажучи більше, батько підвівся і вийшов із кімнати. Він же лишився стояти біля дверей з таким відчуттям, ніби його мали покласти зараз під ніж гільйотини. Але він знав, що винен, і ладний був прийняти найбезжаліснішу кару.
Незабаром батько повернувся.
— Ти, щеня! — сказав він із порога. — Невихований, розпещений шмаркач! Як ти посмів без дозволу доторкатися до бойової зброї? Яке ти мав право лізти, як злодій, у комод Батько ще довго і нещадно вичитував його — і за необережність, і за постріл, що міг спричинитися до нещастя, а найбільше за таємний намір, свавільність. Він детально розібрав усі незаздрісні моральні аспекти його вчинку і нарешті сказав:
— Єдине, що пом’якшує твою вину, то це твоє зізнання. Тільки це тебе рятує. Зрозумів?
— Ну.
— Якщо сам, звичайно, додумався. Сам Відчуваючи, що остаточно викритий, хлопчик мотнув головою, і батько, трохи заспокоївшись, важко й протяжно зітхнув:
— Ну й за те спасибі!
Це було вже занадто — мимовільною брехнею купувати батькову подяку; в очах у нього потемніло, кров хлинула до обличчя, і він стояв, не маючи змоги ступити кроку з місця.
— Іди гуляй, — сказав батько.
Так загалом легко обійшлася йому та неслухняність — покарання поясом минуло, але його малодушний кивок болісною подряпинкою залишився в душі. З того часу він ніколи і ні в чому не збрехав ні батькові, ні будь-кому іншому, за все відповідав, дивлячись людям у вічі, — надто добре він пам’ятав стражденну ціну непослуху та малодушної своєї без’язикості. Батько, мабуть, не знав, але й мати, певне, не сказала йому, з чиєї ініціативи відбулося те зізнання. Із щасливою впевненістю в добропорядності сина так і закінчив свій шлях на землі цей кавалерійський командир, інвалід війни і годинниковий майстер, утішений перед смертю надією, що синові дістанеться краща доля.
І ось дісталася…
17
У ранковій дрімотній тиші виразно затупали чоботи, зверху чутно глухі голоси, гучніше загрюкали двері. Тут, у підвалі, найдужче було чути ці двері, часом від їх сильного стуку аж сипалося зі стелі. Рибак не спав: підкорчивши ноги, мовчки лежав на боці під стіною і слухав. Тепер вся його увага перейшла на слух. У віконці трохи світліло, мабуть, надворі вже розвиднялося, і в цій їхній камері теж стало дещо видно. З ранкової сірості виникали безладні, наче зібгані постаті арештантів: Дем’яниха під стіною навпроти, далі в кутку потроху ворушилася
