висока хутряна шапка Петра; Басі, правда, майже не будо видно в густій ще пітьмі під вікном. Сотников, як і досі, лежав на спині поруч і задишливо сопів. Якби не це його сопіння, можна було б подумати, що він неживий. Наставав важкий день, мабуть, останній день їхнього життя, вони усі передчували те і мовчали, кожен окремо переживаючи свою тугу і свою біду.

Чоботи наверху затупали частіше, грюкали двері. І раптом у підвал увірвався гомін із подвір’я. Рибак підняв голову, притулився потилицею до стіни. Слів не можна було розібрати, але було очевидно, що поліцаїв зібралося більше, ніж учора. Що вони думали робити? І чому ніхто не спускається у підвал? Наче забули про них.

Хтось пройшов понад самою стіною, чути, як риплять чоботи по снігу, поблизу од віконця щось стукнуло, потім якось дуже близько почувся грубий хриплуватий голос:

— Та тут усього тільки три.

— А лопата ще була. Лопату подивись.

— Що мені лопата. Заступ треба.

Щось гучно забрязкало, потім прорипіли кроки і знову поблизу все стихло. Але ця коротка розмова сумним сполохом сколихнула Рибака: навіщо заступи? Заступи лише для того, щоб копати, а що тепер можна копати? Окоп? Канаву? Яму? Певно, яму, але для кого?

І тут він згадав: мабуть, сконав той поліцай.

Він повернув голову, запитально подивився перед собою. Дем’яниха з-під пожмаканої хустки також тривожно, напружено дивилася на нього; в кутку закляк, не ворухнувся Петро. Ніхто не сказав ні слова, всі дослухалися, таїли в душі страх і непевність.

Ця їхня непевність тривала, однак, недовго. Через якусь хвилину за стіною знову затупали, і так рішуче, що ні в кого не виникало сумніву — йшли в підвал. Коли забрязкали перші двері, Рибак швиденько сів, відчувши, як недобре стрепенулося в грудях серце. Обіч почав ворушитися і кашляти Сотников. «Розчинять — кинутись, збити з ніг і в двері», — із запізнілою рішучістю подумав Рибак, але одразу ж збагнув: ні, так не вийде! А двері справді вже розчинилися, в камеру шибонуло холодом, зимовою свіжістю, і неяскраве світло зразу освітило їхні п’ять сірих стривожених облич. У дверному отворі з’явився спритний Стась, за ним, похмуро дивлячись, маячив хтось ще з гвинтівкою на плечі.

— Генуг спати! — на все горло закричав поліцай. — Відіспалися! Виходь: ліквідація! «Значить, не помилилися, справді кінець, — майнуло в збентеженій свідомості Рибака. — Якби когось одного, а коли всіх, значить…» Він, розслаблений, обм’яклий, раптом утративши всі свої сили, з натугою підібрав ближче ноги, поправив шапку на голові й лише потім обіперся на солому, щоб устати.

— Ану вискакуй! Добровільно, але обов’язково! — тим часом крикливо підганяв Стась.

Петро в кутку перший звівся на ноги, застогнавши, почала вставати Дем’яниха; трудно підводячись, заляпав руками по стіні Сотников. Рибак безтямно зиркнув на його зболіле, страшне, як у мерця, обличчя, на якому, мов у божевільного, палали гарячково запалі очі, й, щось не додумавши й не відчувши, ступив до виходу.

— Давай, давай! Двадцять хвилин лишилося! — підганяв поліцай, заходячи в їхнє смердюче стійло. — Ну, ти, одноногий! Скоріше!

— Геть руки! Я сам! — прохрипів Сотников.

— А ти, жиденя, чого ждеш? Ану вимітайся! Не хотіла зізнатися, будеш на вірьовці гойдатися. — Стась засміявся від свого дотепу і зразу ж визвірився: — Геть, юда паршива!

По слизьких засніжених східцях вони вибралися на подвір’я. Рибак мляво переступав ногами, не застібаючи кожушка і не помічаючи морозної свіжості, що після ночі в смердючому підвалі п’янила його, і помалу хитався з боку на бік. Навпроти од виходу з підвалу стояло чоловік шість поліцаїв із гвинтівками. Вони чекали. Був невеликий морозець, погода випала хмарна і вітряна, з димарів над стріхами шалено мчали рвані кудли диму.

Рибак став перед ганком, поруч спинилася Дем’яниха і Бася, що тепер тулилася до цієї жінки, мерзлякувато притискуючи одну до одної босі зашкарублі ступні. Петро з поважною відчуженістю на всім своїм Старечім обличчі став трохи віддалік. Стась, лаючись, виволік по східцях Сотникова і зразу ж стомлено кинув його на сніг. Але той натужно звівся на ноги і випростався у своїй пожмаканій, скривавленій шинелі.

— Де слідчий? Покличте слідчого! — сказав він глухуватим голосом. Рибак спохватився, що і йому теж дуже треба до слідчого, і, стараючись якомога лагідніше, заговорив до поліцаїв:

— Ведіть нас до слідчого. Він учора казав…

— Заведемо, аякже! — з уїдливою багатозначністю натякнув мордатий поліцай. Він шмагонув по полі вірьовочкою, що тримав у руці, й рішуче ступив назустріч. — Ану, руки!

Нічого не вдієш, Рибак дав руки, той хвацько заломив їх назад і з допомогою другого почав туго скручувати за спиною. Рибак поморщився не так од болю в зап’ясті, як од смутку, що охопив його, — це ж справді був кінець.

— Повідомте слідчого. Нам потрібний слідчий, — вимовив Рибак не дуже, однак, рішуче, все більше відчуваючи, як земля хилиться кудись з-під його ніг.

Але поліцай позаду тільки злісно смиконув:

— Пізно! Відслідчилися!

— Як це відслідчилися? — закричав Рибак і глянув через плече: якась неголена в білій щетині пика, блимаючі, як у свині, оченята, в яких було нахабство й зневага до нього, — криком такого не злякаєш. І тоді він із жахом потопаючого схопився за єдину можливість — просити.

— Ну покличте Портнова. Я вас прошу. Люди ви чи ні Але до Портнова, мабуть, було далі, ніж до смерті. Ніхто йому навіть не відповів.

Тим часом руки його були вправно зв’язані тонкою вірьовкою, котра боляче врізалася в шкіру, і його відштовхнули убік. Взялися за Дем’яниху.

— Ти, клич сюди слідчого, — кашляючи, настійливо вимагав Сотников од Стася, що з гвинтівкою за плечем клопотався біля Дем’янихи. Але той навіть не глянув на неборака, він, як і всі вони тут, наче оглух до їхніх прохань, немов це були не люди, а якісь тварини. І це ще більше переконало Рибака, що справи їхні погані. Буде смерть… Але як же тоді?.. Чому ж не наважився він тоді, коли були вільні руки? Відчуття єдино зручної і безнадійно втраченої можливості зовсім приголомшило його. Щось у ньому жалісно затремтіло всередині від усвідомлення якоїсь своєї помилки, і він розгубленим поглядом водив довкола. В цей час із приміщення на ганок один за одним почало виходити начальство — якісь чини у новій поліцейській формі: чорних короткуватих шинелях з сірими комірами і такими ж обшлагами на рукавах, при пістолетах; за ними вийшло четверо німців, мабуть, офіцерів, у довгих шинелях і картузах із високо задраним верхом. Чоловіків зо три, одягнені в цивільні пальта і закутані шарфами, боязливо позирали на німців і трималися збоку, ніби гості, запрошені на чуже свято. Поліцаї на подвір’ї шанобливо притихли, помітно випрямилися. Хтось квапливо порахував ззаду:

— Один, два, три, чотири, п’ять…

— Усе готово? — запитав із ганку плечистий поліцай із маленькою кобурою на животі. Саме ця кобура, а також постать дужого, помітного серед інших чоловіка, привернула увагу Рибака: це начальник. Тільки-но він подумав про це, як позаду сипло заговорив Сотников:

— Начальнику, я хочу зробити повідомлення!

Той одразу спинився на східцях, кольнув арештанта важким владним поглядом.

— Що таке?

— Я поранив вашого поліцая. Я партизан! — не дуже голосно сказав він і кивнув у бік Рибака. — Той опинився тут випадково, я можу пояснити. Всі інші зовсім ні при чому. Якщо карати, то карайте одного мене.

Начальство на ганку примовкло, двоє передніх німців насторожено переглянулися. Рибак відчув, як приємна, може, рятівна іскринка спалахнула в ньому й одразу запалила слабеньку ще надію: а раптом повірять? Від цього радісного почуття з’явилася тиха вдячність Сотникову за його заступництво.

Проте насторожена цікавість начальника швидко змінилася суворістю в його твердому, рішучому погляді.

— Це все? — холодно запитав він і ступив зі східців на сніг. Сотников ніби затнувся од несподіванки:

— Можу розповісти детальніше.

Один німець незадоволено буркнув, і начальник махнув рукою.

— Ведіть! «От як, не хочуть навіть і слухати…» — подумав Рибак. Певно, уже все вирішено заздалегідь. Але як же тоді він? Невже йому так нічим і не допоможе це заступництво Сотникова Тупаючи по дерев’яних східцях, поліцаї сходили з ганку, І раптом серед них Рибак упізнав Портнова, що цього разу теж був у новенькій поліцайській формі. Ну, безумовно, це був той самий учорашній слідчий, що так підбадьорив його і тепер ніби відкаснувся, забувши про свою пропозицію. Рибак, як угледів його, так аж стрепенувся і посунувся наперед. Що буде, те й буде — тепер йому вже не здавалося ні страшно, ні навіть незручно.

— Пане слідчий, пане слідчий! Одну хвилинку! Ви це вчора говорили, так я згодний. Бо я тут, їй-богу, ні при чому. Он же він підтвердив.

Начальство, що уже попрямувало купкою з двору, знову незадоволено по одному стало зупинятися. Спинився і Портнов. Нова поліцайська шинеля була йому явно велика і досить незграбно сиділа на його дрібній постаті, чорна пілотка стирчала вбік, але на обличчі слідчого побільшало начальницької поважності, якоїсь показної суворості. Високий перетягнутий німець у військовому запитально повернувся до нього, і слідчий щось жваво розтлумачив йому по-німецькому.

— Підійдіть сюди.

Рибак, за яким пильно стежили з обох боків, підійшов ближче до ганку. Кожен його крок якимось страшним багатозначним ударом відгукнувся в його душі. Ниточка його ще не зміцнілої надії нап’ялася, готова була назавжди обірватися.

— Ви згодні вступити до поліції? — як і вчора, жорстко свердлячи його оченятами, запитав слідчий.

— Згоден, — з усією щирістю, на яку тільки був здатний, відказав Рибак. Він не зводив свого майже відданого погляду з несвіжого й немолодого, хоча й добре поголеного обличчя Портнова. Слідчий і німець ще переговорили по-німецькому.

— Так. Розв’язати!

— Сволота! — як удар, стукнув його в потилицю неголосний злий викрик. Це, звісно, Сотников, який зразу ж виказав себе знайомим кашлем.

Але хай! Щось загрозливе і тяжке, що так близько підступило до Рибака, стало віддалятися, він вдихнув ротом повітря й відчув, як чиїсь руки смиконули позаду вірьовку. Та він не озирнувся навіть. У радісній несподіваній знемозі Рибак відчув тільки одне: буде жити! Розв’язані зболілі руки його опали вздовж тіла, і він ступив крок убік, підсвідомо стараючись відокремитись од інших, — тепер йому хотілося бути якомога далі від усіх. Здається, все було щасливо і швидко вирішено, він одійшов ще на три кроки, і ніхто не спинив його. Хтось із начальства повернувся, щоб іти до воріт, як раптом позаду Дем’яниха в крик:

— Ага, його так пускаєте! Тоді пустіть і мене!