Пустіть! Я скажу, в кого вона ховалася! Оця! Я скажу! У мене малі, о боженько, на кого ж вони!..
Її розпачливий крик знову примусив усіх зупинитися, і першим зупинився Портнов. Високий німець щось невдоволено став гаркавити слідчому, і той підійшов до жінки.
— Ану, ану! Скажи, в кого?
— А розв’яжіть!
— Тарасюк! — кивнув головою Портнов.
Поліцай, що в’язав Рибака, підскочив до Дем’янихи і швиденько звільнив її руки од вірьовки. Та розгублено заходилася терти їх об полу кожушка. Але поліцаї і німці чекали зі строгою нетерпимістю, насупивши холодні ворожі обличчя.
— Так у кого ховалася? — нагадав Портнов.
— У цього, як його…
— Дурне базікаєш, — тихо, але твердо сказав Петро. — Побійся бога.
— Так це… У Федора Буряка начебто.
— Якого Буряка? — нахмурився Портнов. — Буряка тут давно вже й духу немає. Ану подумай краще.
Дем’яниха потупилася й мовчала, а всі довкола напружено й вороже позирали на неї. Один тільки Рибак був до неї байдужий — йому було однаково, чи вона скаже правду, чи збреше. Звісно, жінці хочеться жити, але він знав уже, що обдурити їх трудно — тоді чого й старатися, не вміючи.
— Ну? — не чекав Портнов.
— Так я ж сказала.
— Брешеш! Тарасюк!
Тарасюк, що стояв напоготові за спиною жінки, все зрозумів і чіпко схопив її за руки.
— Я ж сказала! Я сказала вам! — закричала Дем’яниха. — Ох, щоб вас грім побив! Що ви робите? У мене ж діти…
— Цить, суко! — гаркнув поліцай, безжально заламуючи її руки. Дем’яниха застогнала, але швидко все було закінчено й він штурхонув її від себе. — Готова!
— Ведіть! — сказав Портнов і повернувся до Рибака. — Ви підсобіть тому, — показав він на Сотникова.
Рибаку це мало сподобалось, від Сотникова тепер він хотів триматися подалі. Але наказ є наказ, і він з готовністю підскочив до недавнього свого напарника, взяв його під руку.
Через широко розчинені ворота їх повели на вулицю. Поліцаї з гвинтівками напоготові йшли з обох боків, група начальства трохи відстала, пропускаючи їх наперед. Першим ішов Петро, високий і старий, з білою, без шапки головою і заламаними назад руками. За ним, давлячись плачем од свого трагічного розпачу, плелася Дем’яниха. Поруч у якійсь свитині з довгими рукавами швиденько ступала босими ногами похнюплена Бася.
Рибак тримав під руку Сотникова, котрий на очах якось зіщулився, ще більше змарнів і, тяжко кашляючи, накульгував на одну ногу. Почорніла його боса ступня, ніби нежива, не гнучись, колупала пальцями сніг, залишаючи в ньому неприродний взимку слід. Сотников мовчав, жодним словом не обізвався до Рибака. І той не наважувався заговорити з ним. Йдучи разом, вони уже були по різні боки тієї лінії, що розділяла людей на друзів і ворогів. Рибак хоч і відчував, ніби він у чомусь завинив, намагався переконати себе, що великої провини за ним немає. Винен той, що робить щось для вигоди собі чи по своїй злій волі для інших. А яка в нього вигода? Просто він мав більше можливостей і схитрував, щоб вижити. Але він не зрадник. В усякому разі, служити ворогам він не збирається. Він усе чекав, щоб вибрати зручний момент, може, зараз, а може, трохи згодом, — і тільки вони його й бачитимуть.
18
Сотников ясно зрозумів, що не домігся нічого. Його намір, який так природно виник уночі й заспокоїв його, лопнув, як мильна бульбашка. Певно, він чогось не зрозумів або не додумав, можливо, він переоцінив себе чи недооцінив ницість цих запроданців. Звичайно, поліція була маріонеткою в руках німців і тому зігнорувала його повідомлення — наплювати їй на те, хто з них двох винен, коли надійшов відповідний наказ або з’явилася потреба когось убити.
Дуже страждаючи від болю в нозі, Сотников ледве плентався за всіма, стараючись не дуже опиратися на чужу тепер і бридку йому Рибакову руку. З усієї сили він намагався іти сам. Те, що відбулося у дворі поліції, надто збентежило його — такого він не передбачав. Безумовно, від страху чи ненависті люди здатні на будь-яку зраду, але Рибак, здається, не був ворогом, як не був і боягузом. Інакше він міг би уже сотні разів перебігти в поліцію, та й, щоби злякатися, було немало випадків, однак завжди він тримався принаймні не гірше за інших. Тут же, напевно, чогось бракувало йому — витримки чи принциповості. А може, тут шкурний розрахунок задля свого порятунку, від якого завжди тхне зрадою? Але є на світі щось незмірно важливіше за свою шкуру.
Гарячкова збудженість його поступово стихала, він мусив миритися з неминучістю і на додаток до всього починав мучитися від холоднечі. Од слабості на лобі виступив піт, який поволі сох на морозному вітрі, й голова од того клякнула до ломоти в мозку. І взагалі вітер, здається, геть-чисто видув із нього усе накоплене за ніч тепло, тіло знову починає дрижати. Але Сотников старався триматися до кінця.
На безлюдній містечковій вулиці вони перейшли місток без перил, далі з одного боку починався вузенький скверик із настовбурченою плутаниною застиглого гілля угорі. Попереду на пригорочку стало видно двоповерховий цегляний будинок, на розі якого тріпотіло широке полотнище фашистського прапора. Мабуть, це була тутешня управа чи комендатура. Коло будинку ворушився натовп людей. Угледівши їх через голови передніх, Сотников здивувався: чому їх зібралося стільки в одне місце? Потім він подумав, що, можливо, сьогодні ярмарок. А може, що сталося? Або, найімовірніше, зігнали населення, щоб залякати розстрілом. Якщо так, хай стріляють, їм ще легше буде прийняти смерть на людях. Що ж до страху, то його і так вистачає на війні, і все-таки боротьба розгоряється.
На зміну страченим прийдуть інші. Сміливі завжди знайдуться.
Вони плентали далі. Ступня Сотникова, мов негнучкий протез, викручувала ямки у сипкому, розтертому полоззями та кінськими копитами снігу, нога вся горіла пекучим внутрішнім болем і незграбно підкорялася йому. Певно, він усе ж перебільшував свої сили, коли спочатку наважувався іти сам, — тепер він майже виснув на твердій руці Рибака. Від містка було трохи вгору, й стало ще трудніше, дихання його захлиналося, дорога вислизала з-під ніг. Він злякався, що не дійде, впаде, тоді уб’ють на дорозі, як паршивого пса, в канаві. Ні, цього він не міг дозволити собі, це було б занадто. Свою смерть, якою б вона не була, він мусить зустріти із солдатською гідністю. Це стало тепер головною метою його останніх хвилин.
По дорозі вони зійшли на пагорочок, порівнялися з вибіленим двоповерховим будинком і стали. Сотников, тяжко видихнувши, затуманеним поглядом уперся в спини передніх, чекаючи, що незабаром вони знову рушать далі. Але конвойні поліцаї теж стали, попереду зачулася німецька мова — кілька чоловік, певно, начальство, окремою купкою стояли коло будинку. Навпроти, через вулицю, біля штахетника, що огороджував сквер, коло двох буд-рундуків завмерли в недобрій страхітливій увазі п’ять-шість десятків людей, які теж чогось чекали. Схоже було, що їхня невелика процесія прибула до призначеного місця — далі дороги вже не буде.
І тоді Сотников помітив вірьовки.
П’ять гнучких, дбайливо зав’язаних петель тихо погойдувалися над вулицею, ніби демонструючи перед усіма особливу міцність товстих, вправно зав’язаних вузлів. Висіли вони на поперечині старої, ще довоєнної вуличної брами. Така сама брама-арка була колись і в їхньому містечку. Перед святом її вбирали п’ядичем і хвоєю, прилаштовували вгорі гасло, написане чорнилом на чистому боці шпалери. Обіч, на площі перед райвиконкомом, збирали святкові мітинги, і під невисоким прогоном тієї арки йшли колонами учні із двох шкіл, робітники льонозаводу, склозаводу і тарного комбінату. Наверху, на хрестовині, звичайно горіла зірка або тріпотів на вітрі прапорець, які надавали особливої краси і завершеності усій споруді. Тепер же там не було нічого, тільки з-під почорнілих рейок-лучин виглядали поруділі паперові обривки та на стовпі метлявся од вітру якийсь полинялий клапоть завбільшки з піонерський галстук. Окупанти принесли на арку свою оздобу — ці п’ять новеньких, мабуть, спеціально для такого випадку виписаних зі складу вірьовок. Значить, їх будуть вішати, а він думав — розстрілювати.
Двоє — поліцай і ще хтось у сірій суконній чумарці — несли через вулицю грубий стариц ослін, і Сотников здогадався, що це для них. Щоб дістати до петлі, перше ніж загойдатися, схиливши на плече голову — безпорадно і безголосо. Йому стало дуже бридко і страшно від одного тільки уявлення про себе повішеного та й усієї старанно підготовленої цієї розправи. За час війни він і не подумав про можливість іншої смерті, як від осколка чи кулі, і тепер усе в ньому інстинктивно запротестувало проти цього задушення петлею.
Але він нічим не міг допомогти ні собі, ні іншим. Він тільки умовляв себе в думках: нічого, нічого! Зрештою, це їхнє право, їхній звіриний звичай, бо тут їхня влада. Вибір способу кари — завжди прерогатива катів. Тепер останній його обов’язок — терпіти з ясною впевненістю в собі, без тіні страху чи шкодування. Хай вішають.
Ослін там уже, мабуть, поставили. Верткий, всюдисущий Стась, а також здоровенний, неохайно низько підперезаний по шинелі Будила та інші поліцаї з конвою повели їх під арку. Стаючи на закостенілу ступню, Сотников прикинув: лишалося кроків п’ятнадцять-двадцять, і він забрав од Рибака руку — хотів дійти сам. Вони протупали між поліцаїв, повз групу німецького і цивільного начальства, що товпилося під стіною будинку. Розпочинався спектакль, місцева поліцайська самодіяльність на німецький манір. Начальство терпляче чекало, дехто хмурився, а інші незлісно перемовлялися, ніби зійшлися задля буденної, не дуже цікавої потреби і незабаром повернуться до своїх звичних справ. Од них несло запахом сигарет, одеколону, чути було уривки розмов. Сотников, однак, не позирав туди — доплентався до стовпа арки, прихилився до нього плечем і від знемоги приплющив очі.
Ні, мабуть, смерть нічого не вирішує і нічого не розтлумачує. Тільки життя дає людям певні можливості, що здійснюються ними чи пропадають марно, тільки життя може протистояти злу й несправедливості. Смерть — ніщо. І коли тому лейтенанту у хвойнику через свою загибель удалося чогось домогтися для інших, то навряд чи він на те розраховував.
Значить, невідомість, пітьма, забуття — назавжди без вдячності й нагороди? І все одно погодитись із Рибаком він не міг, це суперечило усій його сутності людській, його вірі і його моралі. І хоча нешироке коло його можливостей усе вужчало і навіть смерть нічим уже не могла розширити його, все-таки одна можливість у нього ще лишалася. Від неї він уже не відступиться. Вона, єдина, справді залежала тільки від нього і ніхто більше,
