тільки він розпоряджався нею, бо тільки в його владі було піти з цього світу з властивою людині гідністю. То була його остання невеличка, свята розкіш, котру, як нагороду, дарувало йому життя.
По одному їх почали розводити уздовж шибениці. Під крайню від начальства петлю поставили принишклого, зосередженого в собі Петра. Сотников зиркнув на нього й винувато поморщився. Вчора він шкодував, що Рибак не застрелив цього старосту, а тепер ось доведеться разом загойдатися на одній поперечці. «От і зрозумій, де друг, а де ворог», — подумав він, маючи на увазі Рибака. Зрештою, він переконався вже, що на війні причиною ницості майже завжди буває страх, як би він не проявлявся.
Тим часом Петро поліз на ослін, але той скособочився і ледве не повалився під його колінами. Тоді Будила, що, певно, і тут був головним у своїй катівській справі, вилаявся, сам зіскочив на ослін і зволік туди Петра. Староста обережно випростався і, не підводячи голови, стримано, ніби в церкві, поклонився людям. Потім до ослона пхнули Басю. Та швиденько злізла на своє місце і, переступаючи змерзлими порепаними ногами, з полохливою дитячою цікавістю почала оглядати натовп біля штахету, ніби видивлялася там знайомих.
Ослона на всіх, однак, не вистачало. Під наступною петлею була поставлена жовта скринька, а на інших двох місцях стирчали в снігу півметрові, мабуть, недавно відпиляні від колоди, чурбаки. Сотников подумав, що його поставлять на скриньку, але там залишили Дем’яниху, а його Рибак і поліцай поволокли до чурбаків.
Він ще не дійшов до свого місця, коли ззаду пролунав здичавілий крик Дем’янихи. Від несподіванки Сотников оглянувся — жінка, упираючись ногами, всіляко відбивалася од поліцая, не хотіла лізти на скриньку.
— Ой паночки, даруйте! Даруйте дурній бабі, я ж не хотіла, не думала…
Її плач заглушили злісні крики начальства, щось скомандував Будила і поліцай, що вів Сотникова, лишив його на Рибака, а сам кинувся до Дем’янихи. Усією громадою поліцаї потягли жінку на скриньку.
Рибак, зоставшись із Сотниковим, не дуже впевнено підвів його до товстішого, крайнього від штахету чурбака і зупинився. З арки над ним звисав новенький, як і в інших, прядив’яний зашморг з вузькувато зав’язаною петлею, що тихо розкручувалася вгорі. В Сотникова від знемоги помутніло в очах — треба було скоріше злізти на чурбак, а зробити це одноногому було не дуже зручно. Якийсь час він побарився, поки у свідомості не майнуло розпачливе, як лайка: «Ах, що буде, те й буде!» Тоді він кинув Рибаку, що поруч остовпів: «Тримай!» — і здоровим коліном дотягнувся до зрізу-торця, вже заслідженого брудним відбитком чиєїсь підошви. Рибак тим часом опустився на сніг й обома руками обхопив підставку. Для рівноваги Сотников трохи обіперся на нього ліктем, напружився і сяк-так видерся наверх.
Хвилину він тихо стояв, вузько поставивши ступні на круглому неширокому зрізі й подумав: «Аби тільки не впасти». Потилиця його уже відчувала петлю, котра, дотикаючись, тихо шорхала об волосся. Внизу напружилася широка в кожушку Рибакова спина, зашкарублі його руки щільно обхопили соснову кору чурбака. «Викрутився, сволоцюга!» — недобре, ніби із заздрістю, подумав Сотников і зразу ж засумнівався: чи треба так? Тепер, в останню мить свого життя, він несподівано узяв під сумнів своє постійне право — нарівні з собою вимагати від інших. Справді, як було в такий момент чекати чогось благородного від цієї засмиканої життям жінки? Знову ж — і Рибак. Певно, він був непоганий партизан, досвідчений молодший командир в армії, та ось виявилося, що, як людина і громадянин, недобрав чогось.
Позаду все билася, голосила і рвалася із рук Дем’яниха, щось зібрався читати по папірцю німець у коричневих рукавичках — вирок чи, може, залякує людей їхньою карою. Минали останні секунди життя, і Сотников, стоячи на чурбаку, жадібним останнім поглядом мимоволі вбирав у себе? непоказний, але такий звичний з дитинства вигляд містечкової вулиці з сумовитими постатями людей, кволими деревцями, зламаними штахетниками, горбиком намерзлого льоду під залізною колонкою. Крізь застигле гілля скверу проглядалися облуплені стіни недалекої церковки з обдертим почорнілим дахом, без хрестів на двох облізлих зелених банях. Декілька її вузьких віконець були недбало забиті обаполами.
Та ось поруч затупав хтось із поліцаїв, потягнувся до його вірьовки; безцеремонні руки в сизих обшлагах зловили петлю над ним і, обшморгуючи його болючі поморожені вуха, насунули на голову за підборіддя. «Ну, от і все», — мимоволі подумав Сотников і опустив погляд униз на людей. Природа сама по собі, вона завжди без натуги добром і миром клалася йому на душу, але тепер були потрібні люди — їхні обличчя, погляди, їхня одностайність або хоча байдужість — усе одно хотілося бачити людей. І він повільно обвів прощальним поглядом по їх щільному, настороженому ряду, в якому стояли переважно жінки, і лише зрідка були немолоді чоловіки, підлітки, дівчата — звичайні тутешні люди в кожушках, ватниках, армійських обносках, саморобних свитках. Серед численної кількості безликих людей увага його чомусь вирізнила худеньку постать хлопчика років дванадцяти, тугенько загорнуту в чужу, без гудзиків, одежину, в насунутій на лоба старій армійській будьонівці. Змерзлий хлопчик ховав у рукави почервонілі руки і, звідси було видно, дрижав од холоднечі або, може, від страху, з боязливою дитячою цікавістю углядався в живих ще повішеників. Зустрівши погляд Сотникова, хлопчик скривив у болючій гримасі своє хворобливе личко, на якому раптом відбилося стільки співчутливої жалості, що Сотников не стримався й тихо, самими очима посміхнувся малому — дарма, братику!
Більше він не став розглядати нічого й опустив погляд, щоб зайвий раз не бачити начальства, німців, слідчого Портнова, Стася, Будилу, що стояли збоку. Присутність їх, хижаків, Сотников і так відчував. Оголошення вироку, здається, вже закінчено, почулася команда по-німецькому й по-російському, і він незабаром відчув, як загрозливо-напружено ворухнулася на шиї вірьовка. Щось у тім кінці шибениці смиконулося раз і вдруге, і тієї ж миті вже зовсім жахливо закричала Дем’яниха.
— А-а-а-ай! Не хочу! Не хочу!
Її крик якось враз урвався, коротко тріснула вгорі поперечка, здушено заголосила жінка в натовпі. Стало нестерпно самотньо на душі. Якась не витрачена ще до кінця внутрішня сила тягла його рвонутися, заволати, як та Дем’яниха, — дико і страшно. Але він стримав себе, тільки серце його болісно стиснулося в передсмертній судорозі: як найбільшої полегкості перед кінцем, захотілося заплакати. Замість того він раптом усміхнувся наостанок своєю, певно, жалісною, вимученою усмішкою.
Збоку від начальства крикнули, очевидно, це вже стосувалося його, чурбак під ногами на мить ослаб, навіть похитнувся. Щоб не звалитися, Сотников зиркнув униз — на нього зі скривленого, зарослого щетиною обличчя дивилися розгублені очі його недавнього друга. Він чи то умовляв про щось, чи то просто не міг подолати свій страх, і Сотников ледве почув:
— Даруй, брате.
— Іди к чорту!
Потрібно було кінчати. Наостанок Сотников поглядом відшукав змерзлу стеблинку хлопчика в будьонівці. Той стояв, як і досі, трохи випнувшись уперед інших, з широко розкритими очима. Сповнений болю і страху його погляд стежив за кимось під шибеницею і вів так, усе ближче і ближче до нього. Сотников не знав, хто там ішов, але по обличчю хлопчика зрозумів усе.
Підставка його знову похитнулася в несподівано ослаблих руках Рибака, що незграбно корчився внизу, боячись і, мабуть, неспроможний наважитися на останнє і найстрашніше тепер діло. Десь ззаду матюкнувся Будила, і Сотников, щоб випередити невідворотне, здоровою ногою штовхнув од себе чурбак.
19
Рибак випустив підставку й відсахнувся, ноги Сотникова загойдалися поруч, збита ними шапка впала на сніг. Рибак відскочив, але зразу ж нагнувся і вихопив її з-під ніг повішеного, що вже спокійно розкручувався на вірьовці, описуючи коло в один, потім в інший бік. Рибак не наважився глянути йому в обличчя — він бачив перед собою тільки жахливо випростані в повітрі ноги — одну в розтоптаному валянку і поряд якось вивернуту п’ятою вбік брудну, посинілу ступню з підсохлою смужкою крові на кісточці.
Усе було скінчено.
Божевілля страху тривало в ньому недовго: всього кілька коротких секунд — зусиллям волі Рибак подолав у собі збентеженість і, занепокоєний непевністю власної долі, озирнувся. Рядом, між Сотниковим і Дем’янихою, легко метлялася п’ята вірьовка — чи не стане вона його Однак нічого, здається, не підтверджувало його остороги. Будила витяг з-під Дем’янихи жовту скриньку, забрали з-під арки ослін. Йому здалеку щось крикнув Стась, але, все ще перебуваючи під враженням того, що відбулося, Рибак не зрозумів чи не дочув і стояв, не знаючи, куди податися. Купка німців і цивільного начальства коло будинку почала рідшати — там розходилися, розмовляючи чи закурюючи сигарети, усі в бадьорому, піднесеному настрої, як після успішно завершеної, в цілому непоганої і навіть цікавої справи.
Так, наче минулося, його не повісять, він буде жити. Карний захід скінчився, знімали охорону, людям дозволили розійтися, і жінки, підлітки нишком поплентали з обох боків вулиці. Декотрі часом зупинялися, озиралися на чотирьох повішених, жінки витирали сльози і йшли далі. Поліцаї наводили останній порядок біля шибениці. Стась зі своєю незмінною гвинтівкою на плечі відкинув ногою чурбак з-під зайвої петлі й знову крикнув Рибаку. Той не так зрозумів, як здогадався, що вимагалося, і, діставши з-під Сотникова підставку, кинув її під штахетник. Коли він повернувся, Стась стояв навпроти зі своїм звичайно усміхненим маскою-обличчям. Очі його при цьому лишалися підозріливо-холодними.
— Ги-ги! Однак молодецьі Здібний, падло! — сказав поліцай і з такою силою вдарив Рибака по плечі, що той ледве устояв на ногах, подумавши про себе: «Щоб ти пропав, наволоч!» Але зиркнувши в його сите, витягнуте дерев’яною посмішкою обличчя, теж усміхнувся — криво, одними губами.
— А ти думав…
— Правильно! А що там, подумаєш! Бандита шкодувати… «Чекай, що це? — не зрозумів Рибак. — Про кого він? Чи не про Сотникова?»
Не зразу, але все ясніше він почав розуміти, що той мав на увазі й, мабуть, уперше неприємний холодок провини торкнувся його почуття. Але він ще не хотів вірити в свою причетність до цієї розправи — до чого тут він? Хіба це він? Сотников сам заліз, сам скочив із чурбака. Він тільки тримав. І то за наказом.
Четверо повішених тихо і важко покручувалися на нап’ятих вірьовках, схиливши набік голови, з неприродно перетягнутими у петлях шиями. Хтось із поліцаїв начепив кожному на груди фанерку з написами російською і німецькою мовами. Рибак не став читати тих написів, він узагалі старався не дивитися туди — п’ята порожня петля загрозливо лякала й гнала його. Він думав, що, може, її відв’яжуть і приберуть із цієї шибениці, тоді б
