йому було вже спокійніше. Але ніхто з поліцаїв навіть не підійшов до неї.
Здається, все було закінчено, біля повішених став вартовий — молодий поліцайчик у сукняній чумарці з гвинтівкою на плечі. Інших почали шикувати. Щоб не заважати, Рибак зійшов із бруківки на вузенький, утоптаний чобітьми тротуар і стояв так, весь у настороженому чеканні того, що буде далі. В його думках була плутанина, так само, як і в почуттях, радість власного порятунку чимось затьмарювалась, але він ще не міг второпати чим. Знову відновилося в ньому принишкле досі уперте бажання дати драла, прорватися в ліс, треба було тільки уловити відповідний момент. Тепер його вже ніщо тут не тримало.
Поліцаї шикувалися в колону по три, їх набралося тут чоловік п’ятнадцять — різної потолочі у новеньких формених шинелях і пілотках, але були і в кожушках, ватниках, червоноармійських обносках. Один був навіть у шкірянці з відрізаною правою полою. Людей на вулиці майже не лишилосятільки у скверику віддалік стояло кілька підлітків і з ними тоненький хворобливий хлопчик у будьонівці. Розтуливши рота, він усе шморгав носом і вдивлявся у шибеницю, схоже було — його увагу привертала там зайва, п’ята петля. Трохи, очевидно, він зрозумів і пальцем з довгого рукава показав саме на нього. Рибак ніяково знизав плечима і ступив убік, щоб сховатися за поліцаями, що вже знерухоміли від гучної команди старшого. Старший той поліцай теж ніби завмер од командирської старанності: на німецькій манір, він притиснув до стегон кулаки і виставив набоки лікті.
— Струнко!
Поліцаї в колоні стрепенулися і знову знерухоміли. Старший обвів їх злісним суворим поглядом і зупинив його на самотній постаті обіч тротуару.
— А ти що? Стати в стрій!
Рибак похопився. Ця команда підбадьорювала і спантеличувала водночас. Однак роздумувати не було часу, він швиденько скочив на бруківку і став позаду всіх, поруч із якимось високим у чорній овчинній папасі поліцаєм, який неприязно покосився на нього.
— Кроком руш!
І це було і зрозуміло, і звично. Рибак бездумно ступав у такт з іншими і, коли б не пусті руки, які невідомо було куди подіти, можна було б подумати, що він знову у загоні, серед своїх. І коли б перед очима не мелькали сизі обшлаги і забруднені біло-блакитні пов’язки на рукавах.
Вони пішли вниз тією самою вулицею, по якій ішли сюди, однак це була зовсім інша дорога. Поруч відчувалася жвавість і самозадоволення — він був серед переможців. На півроку, день чи годину, але відчували вони себе надто бадьоро, підігріті усвідомленням здійсненої помсти чи просто вдало завершеної роботи; декотрі тихо перемовлялися, чути було смішки, і ніхто ні разу не оглянувся назад, на браму. Зате на них тепер оглядалися всі. Ті, що плентали тепер із цієї акції попід плотами і домівками, з докором, страхом і неприхованою ненавистю в почервонілих від плачу жіночих очах проводжали цю зграю запроданців. Поліцаїв, однак, те ні тривожило, ні турбувало, певно, вони звикли, на безправних, заляканих людей вони просто не звертали уваги.
Рибак же млів душею і з тривогою думав: треба змиватися. Може, ось там, на повороті, скочити за пліт і поза хлівцем перебігти садок, ще подолати пліт і прорватися із містечка? Добре, щоб недалеко був який-небудь ліс, або хоча б чагарник, чи яр. Або коли б де у дворі трапився під руки кінь.
Рипів сніг під ногами, поліцаї йшли по-армійськи в ногу, обіч по тротуару крокував старший — чималенький чолов’яга в оперезаній ременями поліцейській шинелі. На боці в нього теліпався низькувато підвішений міліцейський наган у потертій шкіряній кобурі з мідною протиркою спереду. За містком передні сповільнювали ходу, хтось там заважав їхній колоні, і старший погрозливо крикнув на нього. Вони трохи потіснилися, розминаючись, — якийсь дядько в порожніх гринджолах нерозторопно збочував під самі вікна врослої у землю хатки. І Рибак раптом аж здригнувся від реальності свого бажання: кинутися туди, вихопити віжки й улупити по коневі — може б, і вирвався. Але дядько!.. Притримуючи нетерпеливого молодого коника, той озирнувся на їхнього начальника і всю їхню колону, й, певно, мимоволі у тім його позирку спалахнула така ненависть до них, що Рибак зрозумів: ні, з цим не вийде. Але з ким тоді вийде? І його, ніби обухом по голові оглушила несподівана думка, що втікати йому немає куди. Після цієї ліквідації — немає куди. З цього строю дороги до втечі нема.
Від несподіваної ясності цього відкриття він збився з ноги, злякано підскочив, пропускаючи крок, але знову ступив невлад, і сусід озвався погордливим басом:
— Ти що?
— А нічого.
— Мабуть, не звик ще? Научишся.
Рибак змовчав, усе ясніше розуміючи, що із втечею покінчено, що цією ліквідацією його скрутили дужче, ніж учора супонею. І хоча лишили в живих, але якоюсь мірою теж ліквідували.
Так, вороття назад, до колишнього, тепер, мабуть, уже не було — він гинув серйозно, назавжди і найнесподіванішим чином. Тепер він скрізь ворог. Усім. І, певно, самому собі теж.
Збуджений і спантеличений, він ніяк не міг збагнути, як це сталося і хто в тому винен. Німці? Війна? Поліцаї? Дуже не хотілося звинувачувати себе й надто хотілося перекласти вину на інших — на час, на обставини. Та й справді, в чому полягала вина? Хіба він вибрав собі таку долю? Хіба він не боровся до самого кінця? Навіть більше й упертіше, ніж цей розумник Сотников. А втім, у його нещасті найбільше був винен Сотников. Якби той не захворів, не підліз під кулю, не змусив стільки валандатись із собою, Рибак, напевно, давно був би уже в лісі. А тепер ось тому байдуже у вірьовці на брамі, а як йому, живому!..
Усе на очах руйнувалося, гинуло, здобуте ціною таких зусиль у боротьбі за найдорожче — життя. І на чорта йому тепер те життя? Щоб служити німцям?
У плутаних тягучих роздумах, від яких паморочилася голова, Рибак дотупав із колоною до знайомих воріт поліції. На великому дворі їх зупинили, по команді звично повернули до приміщення. Біля ганку вже стояли начальник, слідчий Портнов і двоє у німецькій військовій формі. Старший поліцай гучно доповів, що команда з ліквідації прибула. Начальник прискіпливо оглянув колону.
— Вільно! Двадцять хвилин перекур, — і поглядом зачепився за Рибака. — Ти зайди до мене.
— Єсть! — завмираючи від чогось неминучого, що геть-чисто підступило до нього, буркнув Рибак. Сусіда штовхнув його ліктем у бік.
— Яволь, а не єсть. Звикати треба. «Пішов ти під три чорти! — вилаявся про себе Рибак. — І взагалі хай усе йде під три чорти. У пекло. Навік!»
Команду розпустили. Рибака все більше охоплювала розгубленість, він водив навколо здичавілим поглядом і не знав, куди податися. Навкруги теревені правили, топталися поліцаї, брязкала зброя, у повітрі запахло солодким димом сигарет. Декотрі направилися у приміщення, а один повернув до вузької дощаної буди з двома дверцями на дерев’яних закрутках. Рибак боком теж попростував туди.
— Ей, ти куди?
Позаду з чуйною стривоженістю в очах стояв Стась.
— Зараз. На хвилинку.
Здається, він сказав спокійно, затаївши в собі свій один, можливо, тепер намір, і Стась одвернувся до купки друзів: там обмірковували акцію. Але к чорту! Усіх і все! Рибак рвонув скрипучі двері, защепнувся на дротяний гачок, поглянув угору. Стеля була невисока, але для його справи, мабуть, висоти вистачить. Між нещільно насланих дощок чорніли смужки толю, за поперечку легко можна було просунути пасок. Злісно й рішуче він розстебнув кожушок і раптом схаменувся — паска на штанях не було. І як він забувся, що його відібрали перед тим, як посадити їх у підвал. Руки його заметушилися в одязі, але в нього не знаходилося нічого на те підходящого.
За перегородкою глухо тупнули чобітьми, тягуче прорипіли двері. Рибак зіщулився від абсолютної безпорадності — не було можливості навіть виконати свою останню волю. Хоч кидайся головою вниз. Нездоланний розпач охопив його, і він аж застогнав од нестерпності, ладний заплакати.
Але знайомий голос іззовні протверезив його трохи.
— Ну, ти довго там? — прокричав здалеку Стась.
— Начальство кличе.
Ну звичайно, начальство не любить чекати, до начальства належить з’являтися бігом. Тим більше, коли вирішили зробити тебе поліцаєм. Ще вчора він мріяв про це як врятування. Сьогодні ж здійснення цієї мрії оберталося катастрофою.
Рибак висякався і, не одразу попадаючи гудзиком у петлю, застебнув кожушок. Певно, уже нічого не зробиш — така його доля. Ненависна військова, що так його ошукала. Не маючи змоги вчинити інакше, Рибак одкинув гачок і, намагаючись подолати в собі розгубленість, ступив із вбиральні.
На порозі, нетерпляче виглядаючи його, стояв начальник поліції.
1970
ПІТИ Й НЕ ПОВЕРНУТИСЯ
1
Падав сніг.
Біла гущавина сніжинок навкоси летіла додолу, з тихим невпинним шерехтінням швидко засипаючи суху від морозу траву, руді зарості осоки на болоті. Гладенькими плямами ставали промерзлі водяні прогалини, які, щоб не лишати слідів, старанно обминала Зоська. Але таких прогалин у траві було чимало, поступово вона зрозуміла, що нікуди від них не дінешся на цьому моховитому болоті, й пішла навпростець, не вибираючи дороги. Подекуди вона неглибоко провалювалася у моховиння то однією, то обома ногами, однак до води не діставала: за останні кілька днів болото добре промерзло. Чи то від хуртовини, чи від швидкого наближення вечора болотяно-лісовий простір навколо ставав дедалі похмурішим, незатишним, супилося низьке небо, наповнюючи щемливою самотою і так неспокійну душу дівчини. Тільки-но вибравшись із заростів, Зоська вже разів зо три озирнулася: хоча позаду й ніде поблизу начебто не було нікого. Щоб якось позбутися поганих відчувань, вона зупинилася, огляділася, скинула з рук рукавички, змела ними з мокрих плечей сніг, струснула поділ спіднички. Та не минуло й хвилини, як сніг знову густо заліпив ворсу її плюшевого сачка, і вона подумала, що даремно тут обтрушуватися, краще поберегти рукавички, що й так промокли наскрізь і не гріли. Руки дедалі більше мерзли, надто коли вона переходила голі, без кущів, прогалини болота, де сильніше дув вітер і, здається, густіший падав сніг, який дуже шкодив їй у цій дорозі. Ті, що посилали її, сподівалися на чорну, без слідів, стежку, — ще дві години тому не було ніякого сніговію, земля лежала повсюди гола й промерзла, щоправда, дуже хмурилося холодне небо, а цієї осені воно майже завжди хмурилося.
А зараз оцей сніг…
Оглянувшись, Зоська побачила на білій купинястій траві помітні здалеку сліди своїх ніг, взутих у мокрі, дуже латані чоботи. Правда, разом із травою сніг засипав і сліди, і коли ця завірюха не перестане до ночі, то слідів, напевно, можна буде не дуже
