й боятися.

Гірше те, що вона заблудилася.

Зоська йшла, мабуть, із годину, але потрібного їй ліска все ще не було видно, довкола тяглися незнайомі замерзлі болота, на яких де-не-де росли чахлі покручені берізки, кущі лозняку та вільшняка. Тепер їй і не збагнути, як вона згубила стежку, може, проминула в кущах її черговий поворот, або та просто зникла під снігом. Зоська йшла навмання, без жодної певності, що йде правильно. Але запитати ні в кого тут, вона знала, що до найближчого села кілометрів вісім, село за річкою, до нього ще потрібно дійти. Зброї в неї не було ніякої, хоча зброю перед виходом можна було попросить у хлопців, та коли вона натякнула Дозорцеву, той заборонив категорично — в її справі краще було обходитися без зброї. Компаса їй теж не дали. Компас, можливо, допоміг би їй у дорозі, але на випадок чого викликав би підозру, а підозріння їй треба уникати. Правда, вона мала паспорт, німецький аусвайс, однак не дуже покладалася на цю тоненьку, з синіми печатками книжечку, виписану на якусь Аделаїду Августевич. Аусвайс був старий, пошарпаний, видно, не її першу з ним посилали із партизанської зони. Ім’я тієї жінки дуже подобалося Зосьці. Їй би таке ім’я.

А то Зося Норейко.

А проте кожному — своє.

Зосьці лише перейти б оце болото, перелізти на той бік річки і вибратися на Скідельський шлях — там починається знайома місцевість, там є люди, там би вона перепочила. Правда, вона розуміла, що там її підстерігають багато інших небезпек, та зараз їй здавалося, що тут страшніше. Вона майже перестала дивитися під ноги, де звично шурхотіла жорстка від морозу трава — її погляд спрямовувався вперед, у присмерки, що погустішали над болотом, в яких тьмяніли довкола безліч невиразних плям, нечітких смуг поодаль, якихось незрозумілих тіней. Здавалося, всюди, завмерши, стежать за нею болотяні привиди, може, вовки, а може, й недобрі люди. Та кожного разу, підійшовши ближче, вона бачила, що то тьмяніли в снігу високі купини папороті або кущі багна чи низенькі присипані снігом ялинки. Певно, ніхто й не міг бути в цей час на замерзлому болоті, проте, в міру того як темніло, невиразний загадковий страх все більше охоплював дівчину.

Вона уперто відганяла його геть, подумки лаяла себе за полохливість і все умовляла: ну чого ти боїшся, дурненька, що ж тут може бути страшного? Боятися доведеться там, де люди, дороги, варта, перевірка документів, поліція. Тут же кругом безлюдне болото, непогожий осінній вечір, сніг — усе хоча й малоприємне для перехожого, зате цілком безпечне. Чого тут боятися А проте, тут їй здавалося страшніше, ніж там, попереду, неподалік від сіл із вартою, патрулями, перевірками всіх чужих, підозрілих.

Вона зійшла на ледь помітний на болоті пагорбок, покритий неболотною, без крижаних плям травою, з рідкими заростями вільшняка, що безладно сірів на білій землі. Завірюха ніби порідшала, і хоч небо вгорі зробилося темнішим, ніж було досі, кущі стало видно далі, за ними, здається, сіріла стіна далекого лісу, і Зоська подумала: чи не там кінчається це болото? Вона пришвидшила крок, рішуче прямуючи через пагорбок поміж кущів, і раптом жахнулася: за кілька кроків од неї метнулося щось живе і, як здалося, величезне, і лише за мить, якось оволодівши собою, Зоська побачила неподалік зайця. Великий русак розгонистими стрибками тікав геть із болота, доки не зник у сутінках. Переборюючи переляк, Зоська віддихалася й нерішуче, сама не знаючи чому, озирнулася.

І зразу ж вона заклякла в німому здивуванні, на мить, але з цілковитою певністю уздрівши поодаль силует людини, яка нібито з обережною увагою спостерігала за нею позаду. Злякана Зоська, вдивляючись у нього кліпнула, і силует тієї миті зник у темноті, ніби злився з невиразними плямами землі та кущів. Із завмерлим серцем Зоська ще півхвилини вдивлялася, але дарма: позаду не було нічого такого, що хоча б трохи нагадувало собою людину. Тоді вона подумала, що помилилася, що це їй здалося, і, вилаявши себе за дурний переляк, пришвидшеним кроком рушила вниз із пагорбка.

Кілька хвилин вона квапливо йшла дрібноліссям, ухиляючись від холодного гілля вільшняка й ледве стримуючи напружене бажання озирнутися хоча б тому, аби впевнитися, що позаду? нікого немає. Та вона не озиралася, вона примусила себе дивитися тільки вперед, де, певно, кінчалося болото і тягнулися з боків рідкі чагарники, а під ногами рівно шурхотіла висока, присипана снігом трава. Там, попереду, вже вгадувався в пітьмі широкий вільний простір, чагарники закінчувалися, до темної стіни хвойного лісу було зовсім близько. Зоська подумала, що десь там має бути річка. Не бог зна яка річечка: влітку треба було пошукати місце глибоке, щоб скупатися, восени розлилася й тепер тривожила Зоську — як через неї перебратися? Легко було Дозорцеву радити там, у лісі, пошукати брід, який мав бути десь коло ліска. Але як їй знайти той брід, якщо вона згубила той лісок і навіть не знає, з якого боку він лишився.

Так воно й сталося — річка була тут. Ще здалеку Зоська впізнала її, побачивши ряд покручених вільх, які привільно розрослися край голої драговинної заплави. Між річкою і кущами лежав просторий, засипаний снігом луговий розліг. Перед тим, як вийти на нього, Зоська спинилася, глянула в один бік, потім у другий і, не стримавшись, квапливо озирнулася. В сірій сніговій пітьмі всюди було тихо й безлюдно, лише поривчастий вітер невпинно сипав на болото сніг і тим порушував сонливу тишу ночі.

Зоська вийшла на заплаву, рішуче прямуючи до купки старих, покручених вільх, які розкинули над берегом химерну плутанину гілля. Ще здалеку між їхніми стовбурами вона побачила протилежний, теж порослий чагарниками берег і ніби припаяний до нього тьмяний закрайок льоду, що де-не-де темнівся розводами мокрого снігу. Такий же, з плавно вигнутим, наче підталим краєчком лід тягнувся уздовж і цього берега, а поміж ними чорніла нерівна смуга чистої води. Була вона не широка, ця злощасна водяна смужка, місцями крижані береги майже сходилися, та річка всюди розділяла їх, і Зоська нерішуче зупинилася. Ні, тут перейти неможливо.

Поминувши кілька вільшин, вона знову підійшла до невисокого, але стрімкого берега. Річка тут круто повертала до лісу, і, широка закраїна льоду з того боку майже впритул підійшла до обриву коло його підніжжя, може б, і вдалося на неї вибратися. Якби було на що-небудь спертися. Або ще краще покласти з берега довгу ломаку і по ній обережно перейти на той бік.

Потрібно пошукати ломаку.

Нахилившись, щоб не зачепитися за гілля, котре низько звисало, Зоська обійшла кілька товстих вільшин, обмацуючи рукою шерехаті стовбури, і ненароком кинула погляд на притуманену далечінь заплави. Вона знову полохливо здригнулася, застигла в незручній позі: тепер уже не могло бути сумніву — через заплаву з чагарників по її слідах ішла людина.

Півхвилини вона стояла отак, мертвіючи, не відриваючи погляду від заплави. Звідси не можна було розглядіти людину, нічні сутінки згладжували його обриси, та строката білизна снігу, а головне, квапливі рухи ще здалеку виказували її. Придивившись, Зоська зрозуміла, що це — чоловік і що прямує він до річки впевненою ходою людини, що має якусь мету і, мабуть, знає дорогу. Руки його розмірено вимахували у такт ході, здається, вони не тримали зброї, якоїсь ноші, але чи було в нього що за спиною, вона не могла розглядіти. І всетаки Зоська гостро відчула, що він уже бачить її, що їй треба якнайшвидше втікати і що втекти в її становищі можна лише в один бік — за річку.

Вона злякано кинулася до берега, маючи намір зіскочити з обриву, але побачила внизу темнувату смужку мокрого снігу й побігла далі. З-під снігу біля самої води стирчав якийсь сук, вона на бігу вирвала його і верхівкою з налиплим брудним листям перекинула через чорну течію на кригу. Але сук виявився коротким, до того ж надто вигнутий посередині, він зразу ж перекинувся і майже весь пірнув у воду. Боячись, що не встигне, лихоманково працюючи руками, Зоська вибралася з-під обриву і обома руками вчепилася за тонкий похилий пагінець ближнього куща. Зависнувши на ньому, вона знову глянула на заплаву: сповільнивши ходу, чоловік наближався до річки. Їх відділяли не більше сотні кроків, Зоська щосили смиконула деревце, і те нерівно зламалося біля самого кореня. Не спробувавши навіть обламати на ньому гілля, вона стрибнула з обриву і перекинула над водою цю хистку малонадійну опору.

Зоська все-таки встигла, хоча й замочила коло берега ноги, в лівому чоботі неприємно захлюпало, але тепер, напевно, можна було відважитися. Недовго думаючи і майже фізично відчуваючи наближення того чоловіка, вона ступила на кривий кінець деревця й замахала руками.

Їй удалося зробити лише три несміливі квапливі кроки, як верхівка деревця, підігнувшись, зісковзнула із закрайка, й Зоська опинилася у воді.

Це було жахливо в її становищі. Збагнувши, що все пропало, вона інстинктивно кинулася до недалекої й такої недосяжної тепер криги. Але ноги її у воді раптом втратили опору, дно похилилося вбік, вона кинулася у воду майже до середини, з жахом відчувши, як пругка течія вдарила її в стегна, загрожуючи звалити з ніг. І тоді крізь шум скаламученої тілом води, звідкись згори почулося:

— Зосько, стій! Ти що, здуріла?

 «Антон?»

Перелякана, збентежена, вона кинулася від глибини і завмерла у воді, упізнавши голос того, кого менше всього сподівалася зараз почути. Та помилки не могло бути — спритно стрибнувши з обриву, Антон підхопив з води деревце й розмашисто кинув його мокрою верхівкою їй у руки.

— Ану, тримай! Я потягну…

Вона вже й сама подолала досить сильну на глибині течію й, поволі переборюючи переляк, вхопилася за гілля деревця, за яке дуже потяг Антон і виволік її з води.

— Давай сюдиі Ось, на сухе… Ех ти, дурненька! Хіба так можна кидатися?

— Ой злякав же ти мене… І звідки ти взявся?

— Узявся. Хіба так можна? Тут глибина — о! — відміряв він собі долонею до грудей, і вона, ледь стримуючись, щоб не задрижати від холоду, глянула йому в обличчя. Ні, їй не здалося, це справді був він, партизан із третього взводу Голубін, якого вона кілька днів тому почала звати Антоном.

— А я дивлюся, наздоганяє хтось. Так злякалася, що… Серце ледве не вискочить.

— Намокла дуже? Ну, звичайно! Ану, швидко за мною! — скомандував він. — Бігом. Тут село десь було.

Вона не перечила, зразу ж піддавшись його владній вимогливості, тим більше, що вимогливість ця була їй порятунком, вона й сама відчувала, що так недовго й