Якось восени заночував. Дощ лив, сухої нитки не було. А в стіжку все висохло. Краще, ніж у хаті на печі… Пам’ятаєш Заглядки? — раптом запитав він без усякого зв’язку з їх сьогоднішньою пригодою, і вона усміхнулася.

— А, Заглядки! А як же… Такі вечорниці були…

— Вечорниці на славу. Кузнецов це любив. Умів воювати і погуляти любив.

— Так молодий був.

— Молодий, ага. Двадцять чотири роки.

— Здається, недавно все було. А вже немає ні Кузнецова, і ще багато кого, — сумовито зітхнула Зоська.

— Хтозна, може, і нас скоро не буде.

— Ні, — мерзлякувато здригнулася Зоська. — Не хочеться про це думати. Не треба про це. Про інше треба.

— Це правильно, що про інше, — погодився Антон. — Та про що не говори, як не весели себе, а це в тобі сидить, наче присохло. Як хвороба якась.

— Шумить усе, — тихо сказала Зоська.

— Вітер довго шумітиме. Зате нас не чути. Заглушає.

— Все одно страшно: Тихіше треба.

— А нічого. Тут ніде нікого.

Обоє змовкли, дослухалися, та справді навколо були тихо, тільки надворі шумів у сіні вітер. Загорнуті в кожушок Зосьчині ноги почали трохи зігріватися, мокрувата тканина на тілі потроху тепліла, в норі набирався людський дух, і знемога солодкою хвилею почала огортати стомлене тіло дівчини.

— А знаєш, — сказав раптом Антон, і вона підняла непомітно стулені вії, хоча в абсолютній темряві все одно нічого не було видно. — Я пам’ятаю, як ти була одягнена… Там, у Заглядках. У синій сукні в горошок. Правильно?

— Правильно, — просто відказала Зоська. І сукенка в горошок, і той єдиний танець із ним під балалайку в хаті солдатки, коли Антон несподівано вихопив її з гурту дівчат і хвилин десять хвацько крутив по хаті, вона добре пам’ятала і зараз радісно здивувалася, що це саме згадав і він.

— А танцювала ти добре.

— Так і ти ж… Добрий танцюрист.

— Любив дівчат покрутити.

— А тепер не любиш?

— Тепер не до того. Тепер самого війна закрутила.

— Забулося… Звідки ти родом?

— Та я зі Східної. Борисов, місто таке, може, чула?

— Це за Мінськом, здається?

— За Мінськом. А ти місцева?

— Зі Скіделя. Двадцять вісім кілометрів од Гродно.

— Знаю. Ходив у вересні. Майже до Гродно дісталися. Бобики там нас шугонули. У Лососні. А ти з матір’ю жила?

— З мамою і старшою сестрою. Заміжньою. А шурина німці весною розстріляли.

— Добре, що вас не забрали. А мати й тепер там?

— Там, де ж їй ще бути? З весни не бачила, просто душа мліє. Як вона там?

— Треба побачитися. Туди ж ідеш? — запитав він і притих.

Зоська вся напружилася в пітьмі.

— А ти звідки знаєш?

— Знаю.

Часто дихаючи, Зоська примовкла, і він сказав як про щось само собою зрозуміле:

— Що ж ти — майже вдома будеш і матір не провідаєш? Так не годиться.

— Знаєш, не зовсім вдома. Та й інших справ багато.

— Ну, зрозуміло, надавали тобі завдань, треба виконувать. Але й про себе подумати не гріх, — сказав він і позіхнув. — У мене теж у Скіделі є знайомі. Колишній друг навіть.

— Живе там?

— Живе.

— Де, на якій вулиці? Може, я знаю?

— Ні, ти не знаєш. Він чоловік новий.

— Ну, нових я, звичайно, не знаю. Котрі приїхали в тридцять дев’ятому, ті не дуже знайомі. Я ж перед війною в Новогрудку вчилася.

— Я й кажу: не знаєш, — підтвердив Антон.

Зашурхотівши сіном, він повернувся набік і раптом поклав руку на її плече. Вона полохливо здригнулася, зробила спробу відсунутися, але відсуватися тут було нікуди.

— Не треба…

— Тепліше буде. А то ти в моєму кожушку, а мені…

— А тобі холодно?

— Ну так, знаєш, не дуже, але все-таки.

Вона змовкла, і він обняв її за плечі. Від його великого і дужого тіла йшло приємне для неї тепло, і вона, притихши, завмерла під його рукою.

— Ти така малеча, — пошепки мовив він з відчутною ноткою лагідності в його басовитому голосі. Їй раптом стало смішно — ніхто її ніколи не звав малечею, була вона хоч і не високою на зріст, але міцненькою, спритною дівчинкою.

— Я не малеча, — сказала вона. — Я, знаєш, дужа.

— Та ну?

— Еге. Можу повалити. Навіть такого, як ти.

— Як я?

— Ну.

Мабуть, це було вже занадто, вона жартома перебільшувала свої можливості, але це тому, що відчувала загрозу, що йшла від нього, і старалася, хай невміло, якось захистити себе.

— Що, Дозорцев навчив? — зацікавлено запитав він. — Самбо?

— Еге. Самбо.

— Дивись ти! Ну й розвідниця!

— А Що? Хіба погано?

— Ні, чому ж? Ще коли б зброя. Але зброю, мабуть, не дали?

— Розвідникові не обов’язкова зброя. Краще хороші документи.

— Це правильно.

— А в тебе є документи? В мене якийсь аусвайс пошарпаний. Як би не влипнути з ним.

— Пошарпаний — це добре. Це краще, ніж новий.

— За аусвайсом я Аделаїда, зрозумів? — не без гонору повідомила Зоська. — А тебе як по документу?

— Так само: Антон Голубін.

— А хіба не замінили? Треба ж поміняти ім’я і прізвище.

— Навіщо міняти? У мене документ постійний, — він тихенько ворухнув ногою. — Револьвер системи наган.

— Ой! — здивувалася Зоська. — Як же це? А раптом перевірка?

— На випадок перевірки це більш надійно, ніж твій аусвайс.

Стримуючи дрижаки, Зоська насторожено стихла — те, що в Антона була зброя, їй не сподобалося. Навіщо зброя? Так би вони спокійно пробиралися путівцями, видаючи себе за селян з якого-небудь далекого села, на випадок затримки і обшуку — в кишенях нічого підозрілого, як і вчив Дозорцев. А тут — наган! Як би через цей наган не провалити завдання і не пропасти самим.

— А в штабі знають, що ти з наганом?

— Мені самому краще знати, з чим треба йти.

— Ой, я боюся…

— А ти не бійся. Ти мені довірся. Вже ми як-небудь, — сказав він жартома і, пригорнувши її за плечі, раптом поцілував біля скроні.

— Ой! Ти що?

— Нічого, нічого… Знаєш, після того, біля кухні, я місця собі не знаходив.

— Це чому ж? — з солодким передчуттям запитала Зоська.

— Тому. За тебе злякався.

— От дурненький. Ну чого ж ти? — лагідно сказала вона, мимоволі похилившись у сіні до його широких грудей. — Я ж не маленька. Вже ходила в Міхневичі. Пам’ятаєш, як там Стукачова повісили?

— Міхневичі що? Міхневичі тоді під рукою були. А тут кілометрів тридцять. Коли прямо.

— Так ти за мене злякався? — перепитала вона, посміхаючись у пітьмі. Це його зізнання здалося їй таким дивним і таким приємним, що вона захотіла почути його ще раз.

— Ну. А ти що… Вже нагрілася, — сказав він, усе міцніше охоплюючи її за плечі. Вона відчувала на своєму обличчі його розгарячіле дихання, серце її часто билося, трохи зігрітими пальцями вона тримала його дужі руки. Але він, настійливо, докладаючи зусиль, все більше горнеться до неї, руки його ковзнули під кожушок до її стегон і вона злякано крикнула:

— Ти що? Ану, припини! Геть руки! А то…

— Що?

— Кричати буду.

— Кричати?

— А ти думав?

— Ну що ж, — сказав він, подумавши, і раптом розняв у неї за спиною свої довгі руки. — Кричати не варто. Спати будемо.

Зоська принишкла, заспокоюючись од хвилинної тривоги, зручніше загорнулася полою кожушка.

— Ти про це не думай. Я не така.

— Гаразд, — сказав стомлено він. — Вважай, пожартував. Пожартувати ж можна?

— Можна, але треба знати як.

— А ти, видно, злюка.

— Нехай буду злюка.

— От уже не думав.

— Може, підеш один? Будь ласка. Плакати не буду.

— Ні, ще зачекаю, — не зразу сказав він і стих. Вона теж притихла, відчувши, що така розмова — це майже сварка, а сваритися з ним їй зовсім не хотілося.

3

Зарившись до самих плечей у сіно і дихаючи його трав’яним ароматом, Антон зробив вигляд, що засинає. Від Зоськи він трохи відсунувся, залишивши її у вдавленій ним ямці, звісно, разом під кожушком було б значно тепліше й затишніше обом, однак Антон тепер не хотів до неї підсовуватися. Ще подумає, що йому тільки цього й треба, що за цим він і біг слідом, наздоганяючи її на заплаві. Але для нього зовсім не це було головне і не заради цього він доганяв її, мало не загубивши у болоті. Хоча, звісно, він чоловік і вона не могла не вабити його своєю дівочою принадністю.

Тепер він не знав навіть, коли все почалося. Може, з тих вечорів у Заглядках, коли він танцював з нею «страдания», або з того шумливого дня, коли загін Кузнецова, покинувши обжитий табір у Сілецькому лісі, квапливо перебазувався за Щару. На новому місці їх зустріла неймовірна глушина старого замшілого ялинника, втікаючи від переслідувань, вони добу не їли, були голодні, знеможені, як чорти. Після короткого відпочинку командир взводу доручив трьом партизанам обладнати кухню загону. Двоє пішли шукати чисту воду, Антон же заходився лагодити топку — під їхній закопчений казан потрібно було викопати ямку. Він одразу ж став до роботи, зігрівся, спітнів і, коли подумав, що треба зняти кожушок, побачив Зоську. Дівчина тихо підійшла до нього, стала навпроти й усміхнулася.

— Що, допомогти прийшла? — запитав він і теж усміхнувся.

— Ну, такому ще помагать! Сам упораєшся. Он руки які широкі, мов лопати, — засміялася вона, й Антон чомусь ніяково подивився на свої немиті, забруднені землею, долоні.

— Як порожній живіт і руки знемагають.

— Зголоднів, бідолашний. На, ось тобі…

Зоська ступила ближче і з маленького білого кулачка відсипала йому півжмені крупного гороху.

— Підкріпись. Сніданок не скоро.

І знову якось загадково усміхнулася, неквапливо пішла в ялинник, де чути було голоси хлопців, що лагодили курені для житла. Він подивився вслід на її зграбну невеличку постать у чобітках, спідничці й якійсь широкій, не по ній, куртці, подумав несподівано й заздрісно: «Гарна дівчинка».

Зоська пішла, напевно, забувши відразу ж про нього, її оточили вже інші хлопці, молоді й ті, хто був старший — усі, кому хотілося привернути до себе її увагу, пожартувати, тим паче, що інших жінок, окрім буркотливої літньої Степаниди, в загоні не було. Антон не виставляв себе поперед інших, хоча кілька разів ловив себе на тому, що почав думати про неї й був не проти того, аби знову побачити її.

Однак бачив він Зоську, як і досі, рідко. У жовтні два взводи із загону здійснювали операцію по знищенню Лук’янівського льнозаводу і протягом тижня не були в