готовий спалахнути в найнесподіваніший момент. (Якось вона дала йому добру відсіч, і він із подряпаним обличчям став у стрій перед командиром загону, який зразу ж при всіх поцікавився, чиїх курей ловив уночі Вирвик).

Боячись збудити Антона, Зоська тихенько розгребла в норі сіно й боса вилізла зі стіжка.

Була ясна зимова ніч, сніг перестав сипати, ніби тихіший став вітер, трохи морозило. Все довкола біле, по-святковому вбране, як це буває лише в ніч, коли випаде перший сніг. У снігових сутінках зникали зарості чагарника, скраю заплави тьмяно дрімали обсипані снігом стіжки; тільки їх і було видно серед свіжого снігу, та ще сіріла поблизу присипана снігом трава. Решта світу притаїлася в сутінках зимової ночі, притихла, стиснулася до ранку. Угорі виднілося без зірок і місяця небо, що матово і рівно світилося, напевне, відбитим од снігу світлом.

Зоська збігала за стіжок і знову повернулася до нори. У непросохлому одязі її відразу пересмикнули дрижаки, і вона квапливо рачки полізла в нору. Тут було тепло, справді, диханням вони добре зігріли цю свою схованку, і Зоська подумала, що завтра шкода буде кидати її. Але кидати треба. Зранку вони знайдуть брід через річку, напевно, вже Антон знає, як переправитись, щоб цього разу не скупатися, мабуть, він кмітливий, а головне дужчий. Цікаво, все-таки, скільки йому може бути років, подумала Зоська, хоча і з вигляду ясно, що він старший за неї, напевно, йому близько тридцяти, мабуть, уже не хлопець, а дядечко.

Вона знову полізла під теплу полу кожушка. Антон, сонно зітхнувши, близько привалився до неї, і вона солодко притихла, ледь помітно здригаючись і потроху гріючись. Вона швидко й міцно заснула, ніби потрапила одразу в інший сумовито-тягучий світ сну. Чомусь стало дуже тривожно на душі, яка незрозуміло чому краялася, хоча тривалий час нічого поганого з нею не траплялося, та в сонній свідомості все розширювалася — росла тривога, причина якої була для неї невідома. Якийсь час, ніби пам’ятаючи про реальне, вона спантеличено запитувала себе: чому так? Усе ж було добре, надто поганого ще не сталося, вона не одна, з нею той, про кого вона недавно ще тільки мріяла, щоправда, не Антон, хтось інший і ще невідомий, але безсумнівно добра, своя людина. Однак чому він зробився якийсь непевний, мов диявол і ангел в одній особі, і найболючішим для Зоськи була ця його непевність. З плином часу невиразні душевні переживання самі собою припинилися, почалася інша частина сну. Зоська побачила себе край кам’янистого урвища в горах, де вона жодного разу в житті не була і навіть не знала, які вони. Але тепер Зоська виразно бачила голе шершаве каміння з гострими краями розломів, за які вона з усієї сили чіплялася пальцями, щоб якось утриматися на урвищі й не впасти в безодню. Вона не озиралася, але спиною відчувала за собою провалля, куди все більше сповзала. Їй треба хоча б на що-небудь ступити, обіпертися ногами, вона шкрябала по камінні, але ступити не було на що. Тоді вона спробувала кричати, однак голосу не було, з грудей виривалося незрозуміле глухе мичання, і ніхто не йшов допомагати їй, хоча, знала вона, той чоловік був десь поруч. І ось нарешті він з’явився над безоднею, але вона не впізнала його. Це був хтось інший, чужий і огидний, до неї протяглася його рука-лапа, з чорними, як у ведмедя, пазурами. Зоська злякалася цієї лапи більше, ніж безодні, глухо крикнула й зірвалася з урвища. Кілька секунд перед тим, як розбитися в проваллі, вона виразно усвідомлювала, що гине, але за мить до загибелі прокинулася.

Крізь розворушене сіно в нору проникало тьмяне світло похмурого ранку й задував вітер, Зоська згадала, де вона, відкинула полу кожушка й намірилася вискочить, але тільки сіла, нахиливши запорошену сіном голову. Антона в стіжку вже не було. Все ще переживаючи свій страшний сон, Зоська прислухалася, десь поблизу чулися кроки, й вона тихенько покликала:

— Антон! Голубін…

— Що? Прокинулася! Ану, вставай! Виходь на зарядку!

Поволі звільняючись од сонного страху, вона почала квапливо збирати свій втоптаний у сіно одяг, який майже висох, тільки спідниця й чоботи були ще мокруваті. Лежачи, абияк одягла на себе спідницю і з чобітьми в руках вискочила зі стіжка.

Починався пізній зимовий ранок, над заплавою виднілися, випливали з потемків невиразні вночі плями, то були чагарники, поодаль темніла смуга хвойного лісу. На присипаній свіжим снігом траві стояли чотири стіжки. Зоська впізнала той стіжок, де вони учора спробували влаштуватися на ніч. Коло нього з підкаченими рукавами спідньої сорочки натирав снігом шию Антон. Як тільки вона вилізла з нори, він здавив дужими руками сніжку і жартома жбурнув у неї. Зоська мимоволі ухилилася, сніжка м’яко хляпнула об стіжок і розсипалася.

— Швидко мийся, соня! — грубувато пожартував Антон. — А то, розіспалася, не добудишся. Наче війна скінчилася.

— Учора вже помилася, — сказала Зоська, квапливо натягаючи на панчохи мокруваті чоботи.

— Учорашнє не рахується. Хто першим снігом помиється, всю зиму простуди не знатиме. Ану!

Він зачерпнув рукою свіжого снігу і, підійшовши до Зоськи, натер її лоба і перенісся мокрим, холодним снігом.

— Ой, ой! Не треба!

— Нічого, привикай! Знадобиться.

Зоська пов’язала теплу сіру хустку, крадькома позираючи на Антона. Їй було трохи ніяково перед ним за їхню не зовсім звичайну ночівлю, його домагання і свою різкість учора, однак Антон тримався діловито й просто, начебто вони лише тепер зустрілися, й це заспокоїло Зоську. Обоє мовби домовилися не згадувати про маленький нічний інцидент, роблячи вигляд, нібито між ними нічого не сталося. Зосьці, щоправда, вдавалося гірше, в нього ж виходило якнайкраще. Наче він і не ночував із нею в цьому стіжку.

Антон підперезав військовим поясом свій рудий селянський кожушок, прискіпливим поглядом згори вниз окинув Зосьчину постать, і в його сірих очах з’явилася стурбованість.

— Ну як? Трохи обсохла?

— Обсохла. Тільки спідничка мокрувата ще.

— Висохне. На морозі все швидко сохне. Слухай, а попоїсти у тебе нема?

— Нема нічого, — винувато сказала Зоська. — Я ж у Озерках днювати думала. Там би й нагодували.

— Ого! Озерки ще он де! До Озерків півдня топати треба.

— Тепер що. Все одно спізнилася.

— А тобі від Озерків куди? — запитав Антон і трохи скосив на неї свої сірі на грубуватому обвітреному обличчі очі.

— Далі. В бік Німану. Слухай, а в Лунні гарнізон, кажуть? — з тривогою запитала вона.

— Гарнізон, еге ж. У Лунну йти не можна.

— Мені й казали — не можна. А я думала…

— Нічого й думати. Через Німан в іншому місці треба перебиратися. Тобі ж сказали в якому?

— Сказали, — тихо відповіла Зоська.

— Там і переправимося. Пароль же, знаєш, мабуть?

— Пароль знаю, — сказала Зоська і з тривогою в голосі загомоніла: — Слухай, давай сховаємо наган. Отут, у стіжку. А потім візьмеш, га?

— Ну, придумала! Навіщо ховати. Ще знадобиться.

— А раптом обшук! Бо коли знайдуть, то усе пропало. І як Дозорцев тобі дозволив наган брати?

— Буду я питати в Дозорцева. На плечах свою голову маю.

— Ой боюся я, — тихо сказала Зоська.

— Не бійся. За мене нема чого боятися. Коли я сам за себе не боюся.

— До речі, поганий сон бачила.

— Ну й дивачка! — розвеселився Антон, одягаючи рукавиці. — Як баба якась. А ще студентка, в технікумі навчалася.

— До чого тут технікум, дивак. Просто сон поганий. Неприємний.

— Я от ніяких снів не визнаю. Коли б я снам вірив, давно б копити відкинув.

— І тобі нічого не сниться?

— Сниться, чому ж. Різне. Та я нуль уваги. Куди ніч, туди й сон.

Зоська засунула руки в маленькі кишені сачка, невесело позираючи вдалечінь, куди пролягав їхній шлях. Все ж їй було холодно на вітрі в непросохлому одязі, й вона, мимоволі пересмикуючись, ледве стримувала дрижаки. Відомо, сни — забобони, але в їхньому становищі ці забобони дуже просто могли стати злою реальністю. Місяць тому дощової непогодної ночі в Сілецькому лісі Зосьці приснилося, що її наздоганяє вівчарка, закричавши вві сні, вона збудила Авдоніну, в наметі якої вони спали, і та, посміявшись над її дитячим переляком, сказала, що німці в таку непогоду навряд чи полізуть. А вони зранку якраз і полізли, мало не захопили зненацька сонний загін, добре, що хлопець-вартовий стріляв на узліссі, й Кузнецов устиг вивести загін за болото.

— Що сни! — зітхнувши, сказав Антон. — У житті гірше буває. Он учора біля їдальні стрічаю Куманця, писаря, каже: «Готуйся, Голубін, на гарнізон підемо». — «На який гарнізон?»«На Деречин, — каже, — поліцаїв викурювати, допомагати першотравневцям». Ти чула: знову, значить, наймитувати на дядю. Та ще з таким командиром.

Антон говорив розстроєно, майже злісно, і Зосьці стало незручно за непоганого загалом, хоча, може, і не дуже показного й не завжди вмілого нового командира загону, який ласкаво називав її донечкою.

— Так його ж зобов’язують. Міжрайцентр зобов’язує, що хіба сам усе вигадує? — спробувала вона захистити Шевчука.

— Зобов’язують, звичайно. І Кузнецова зобов’язували. Але Кузнецов був такий, що на нього де сядеш, там з нього і злізеш. Умів відбрикатися. Людей поберегти. А цей недотепа: наказали — єсть, буде виконано. А як — він поняття не має.

— От ти і підказав би, — не стрималася Зоська. — Ти ж старий партизан, із самої весни в загоні.

— З весни, еге. Навоювався вже, во! — відміряв він собі долонею до шиї. — Та я що? Я рядовий. Моє діло теляче.

— Звичайно, який з нього командир! Усе-таки він не військовий чоловік. Хоча і головою був.

— З німцями воювати — не горобців стріляти. Вміти треба, їх он скільки наперли. Сила!

Зоська промовчала. Сила. Це, звісно, вона знала, бачила й на собі відчувала цю силу. Але як подолати цю чужоземну силу, що захопила половину Росії, як повернути все назад — цього вона не могла збагнути. Зате вона чітко знала, що в цій війні, окрім як вистояти й перемогти, іншого вибору не існує. Інакше не варто і жити, краще одразу головою в прірву, щоб не обдурювати себе, не страждати.

Вона була маленькою людиною на цій землі — до війни ще тільки вчилася в Новогрудку, кілька місяців працювала піонервожатою в глухій сільській школі, жила трудненько, ледве заробляючи на сякий-такий одяг, перебиваючись із хліба на квас. Але вона вірила в краще майбутнє, а ще більше — в засвоєний нею з книг ідеал добра і справедливості, які так нахабно розтоптали фашисти. Вона їх ненавиділа, як тільки