Що, до самого Німану?

— Там буде видно, — непевно відповів Антон, і вона не стала перечити — відчула, що він її не послухає. Вона розуміла, які неприємності загрожували їм обом через його впертість, але перечити йому не могла. А може, й не хотіла навіть.

— Там приїхали за сосною. На підвалину, — кивнув він головою, трохи стримуючи свою ходу. — Приймачок один із дівкою. Війна війною, а вони будуються.

— Та хіба мало таких. Думають, відсидяться, перечекають. Хай за них інші воюють, — злісно сказала Зоська, й Антон шанобливо подивився на неї.

— Це так, — погодився він. — Але всім жити хочеться.

Жити хочеться всім, подумала вона, та, мабуть, справа не в цьому. Хіба не хочеться жити тим, хто гине зі зброєю в руках, кого арештовують і знищують за зв’язок із партизанами, нарешті, тим нещасним, ні в чому не винним, яких знищують лише за їхнє походження? Хіба не хотів жити її шурин Леонід Михайлович, викладач математики у містечковій школі, чоловік невинний і безвідмовний, засмиканий своєю владною жінкою, рідною сестрою Зоськи. Колись здавалося Зосьці, яка недолюблювала шурина за цю його безхребетність, що він легко проживе при будь-якій владі, стерпить усе, нікому не поскаржиться і навіть ні на кого не образиться. Але не вдалося прожити Леоніду Михайловичу навіть першу воєнну зиму — у березні його заарештувало гестапо.

Зоська досі не могла собі уявити, чим завинив перед німцями Леонід Михайлович і за що вони його розстріляли. Та, мабуть, щось було, інакше б він так не прощався з дружиною, дітьми і Зоською під час арешту, прощався назавжди, зі спокійним усвідомленням неминучості кари і своєї лихої долі.

Тим часом вузька лісова доріжка вивела їх на широку просіку з лінією зв’язку, яка під гострим кутом перетинала їм дорогу. Там ще здалеку були помітні якісь сліди від полоззя чи коліс, на узбіччі хтось недавно пройшов, залишивши неглибокі ямки в снігу. Антон тільки вийшов із-за придорожних дерев і зразу ж повернув назад.

— Давай узбіччям. Ну її, цю дорогу…

Вони зійшли в ліс, пробралися крізь колючу гущавину молодого сосняка і пішли лісом поодаль від битого шляху, однак, не випускаючи його з поля зору. На шляху було порожньо. Продратися крізь гущавину сосняка коштувало немалих зусиль, купиняста лісова земля з пнями, жорсткою папороттю і гілляками не давала змоги швидко просуватися і Зоська подумала: може, варто було б ризикнути й піти шляхом. Справді, вона уже добре стомилася тут і ледве встигала за Антоном, широкі плечі якого мелькали у заростях. Зоська хотіла було покликати його, та передумала: добре їй із документом і перепусткою, а як бути йому на випадок зустрічі з поліцаями або німцями? Один його наган може занапастити все… І вона мовчки і терпляче пробиралася по його сліду в неймовірно колючій хвойній гущавині, з якої вони вилізли на моховиту низинку, що заросла старим похмурим ялинником. Тут було тихо, темно й дикувато, як у склепі. Шумно дихаючи, Зоська раптом побачила, як Антон завмер попереду між двома покритими мохом ялинами, й вона затамувала подих: з боку дороги чувся приглушений гул моторів, він наближався, з ним разом долинули голоси, чоловічий сміх. Антон застережливо підняв руку.

— Чуєш, німці…

У Зоськи обмерло серпе, вона прислухалася — гул недовго тривав за ялинником і помалу стихав, віддалявся. Схоже було на те, що там справді проїхали німці, й вона подумала: добре, що Антон зійшов з дороги. Так краще, хоч і важко. Мабуть, дороги тепер не для них.

Потім вони наче все-таки згубили битий шлях, тому що за годину ходи лісом з того боку не долинав жоден звук, зникли й усі інші відзвуки дороги. Антон трохи сповільнив крок, і Зоська стала трохи легше дихати. Вона вже втратила всяке уявлення про цю місцевість, зовсім не орієнтувалася в дикому незнайомому лісі й надіялася тільки на Антона, який, мабуть, знав, куди вів її. Вони перейшли дільницю зі штабелем підготовлених соснових дров, перелізли широкий крутий рів, з надмірно крутого схилу якого Зоська з’їхала на спині, а потім ледве видряпалася на другий не менш стрімкий бік. Рукави сачка, коліна і спідничка, викачані в снігу, знову промокли наскрізь. За ровом великий ліс закінчився, почалося дрібнолісся, подув вітер, в якому так само гасали не густо сніжинки. Небо недобре хмурилося, стало холодно, якісь невловимі ознаки свідчили, що близько річка: рельєф має помітний схил униз. І ось попереду, між двох сосон, що привільно розкинулися на схилі, засірів пустий притуманений снігопадом простір. Води ще не було видно, а ліс закінчився, й Зоська зрозуміла: вони підійшли до річки. «Молодчина, правильно. Не заблудився», — задоволено подумала вона про Антона і бігом догнала його.

— Ну от, будь ласка! Вийшли! — махнув рукою на розлоге внизу річище.

Вони повільно обійшли молоді сосонки й спинилися над обривом. Унизу, коло їх ніг, могутньо гнав холодні хвилі Німан.

Кілька разів у дитинстві Зоська бачила цю річку, але кожного разу влітку, вона не справляла на неї великого враження — обміліла, з піщаними залисинами берегів, вона здавалася тоді неширокою, спокійною, районного масштабу річечкою. Тепер же вигляд її змінився настільки, що не впізнати, немов це була інша річка, так вона розлилася в ширину, а в стрімкій могутній течії несла в собі якусь таємничу, навіть загрозливу силу. На всій довжині річки, що видно було згори, пливло «сало» — густа мішанина крижин із обтертими, ніби в захололому смальці краями, що невпинно пливли і пливли, штурхаючись і кружляючи, і тихий, таємничо-могутній скрегіт стояв над річкою. Обривисті лісові береги широко розступилися перед напористою силою стихії, байдужої до їхнього спокійного рослинного життя, зацікавленої собою, своїм споконвічним рухом до моря.

— Острівець, здається, далі буде. Ми трохи нижче вийшли, — сказав поруч Антон.

Зачарована суворою красою річки, Зоська хвилину не могла відвести од неї очей, думаючи, як же їм переправитися через цю крижану течію? Де знаходиться Острівець, вона не задумувалася, бо вже звикла, що в таких справах Антон розуміється краще, до того ж восени він тут усе обходив зі своєю групою. Не спускаючись до води, вони пішли понад обривистим берегом, шукаючи той самий Острівець.

— Значить, так, — обернувся до неї Антон. — На заставі там Петраков. Або, може, сержант із десантників. Той, котрого влітку під Зельвою підібрали. Так ти назвеш пароль і скажи, що удвох ідемо. Зрозуміла?

— А ти не вернешся?

— Ти слухай сюди. Кажи так. А потім побачимо.

Зоська не перечила, здається, вона уже втратила здатність перечити цьому чоловікові, в якого все виходило краще і більш вдало, ніж у неї. Він явно відбирав у неї ініціативу в цім її поході, але це її не тривожило, — ну й нехай! Мабуть, в усьому, до чого торкалася війна, він був кращий спец, аніж вона.

Уздовж берега вони пройшли кілометрів зо два, перше ніж побачили на річковому повороті затоплений у воді острівець, зарослий по берегах голим тепер лозняком. Німан тут розділявся на два рукави, головне його річище обминало острівець із того боку, а протока біля цього берега була густо забита кригою, рух якої майже спинився у вузькому водяному рукаві. Трохи ближче обривистий лісовий берег розрізала величезна вимоїна-рів, з якої вихоплювалося вгору ледь помітне на тьмяному сосняку сіре клоччя диму.

— Задиміли, — сказав Антон. — Мабуть, грубку розкочегарили.

Не встигли вони наблизитись до гирла рову, як звідкись із кущів назустріч вибіг метушливий, чорненький, як вуглинка, собачка, який, злісно гавкаючи, кинувся на Антона. Той зупинився, тупнув ногою, але собачка зовсім не злякався, і лише тоді, коли він підхопив з-під ніг камінець, собачка кинувся у рів. Але звідти по стежці назустріч уже шкутильгав неголений, у ватяних штанях і якійсь саморобній сукняній одежині літній чоловік з товсто обв’язаною шиєю. Він глухо відкашлявся, швидко заспокоїв собачку. Антон шанобливо привітався:

— Здоров, Петраков.

— Здоров, — глухим голосом одказав чоловік, стоячи на обриві. За його плечима було видно дощані двері землянки, іржавий коминок, над яким коптів сизий дим.

Антон пропустив Зоську вперед.

— Кажи пароль.

Вона сама знала, що треба назвати пароль, але чи треба робити це зараз, чи потім, вона забула. Як завжди, виручив Антон.

— Привіт вам од Миронича, — сказала вона, уважно дивлячись на худе, покрите сірою щетиною обличчя Петракова. Той, кашлянувши тихо, відповів:

— Давненько з кумом не бачився.

Здається, все було правильно, пароль і відповідь вірні. Зоська полегшено зітхнула і тільки вирішила запитати щодо переправи, як Петраков повернувся над обривом.

— Ото… Сюди йдіть. Тихо ти, шкварка! — крикнув він на собаку, який знову спробував кинутися до Антона. Зоську він явно ігнорував, увесь свій гнів виявляв до її попутника.

— Ото… Пройдіть поки що… Сюди, — розчинив Петраков підвішені на шкуратах двері землянки, з якої приємно дихнуло на них теплом і димом.

Зоська й Антон, пригнувшись, влізли в тісненьку, викопану в рові земляночку з уламком скла у дверях замість віконця, лавкою і добре натопленою пічкою, дим з якої уперто не хотів виходити через комин і раз у раз курив у землянку. Петраков протер долонею слізливі очі й узяв із долу чобіт, за яким потяглася довга нитка дратви.

— Зашити треба… А ви той, сідайте, — кивнув він на лавку, сідаючи сам коло пічки. — Поки Бормотухін човна прижене.

Вони сіли. Зоська ближче до пічки, Антон — біля самих дверей. Антон окинув поглядом землянку.

— А де ж начальник твій?

— А немає начальника, — сказав Петраков, натужно проколюючи шилом дірку в заднику.

— Як? Був же сержант цей. З десантників.

Петраков одкашлявся, плюнув у куток за пічкою.

— Був. Попався сержант. Тепер я ось.

— А, отак…

— Так ось. А ви туди? — підняв він на Зоську спокутний погляд почервонілих, мабуть, од диму, очей.

— Туди, — коротко підтвердила Зоська. Петраков, стискуючи в руках чобіт, тихо зітхнув.

— Та-а-ак…

— А що? — не зрозуміла Зоська.

— Та нічого, що ж… Учора он верталися хлопці з Чапаєвського. Двоє. Третього несли на підстилці. Ось чоботи його.

У Зоськи перехопило дихання.

— Що? Убили?

— Убитий. Дві кулі. Одна в груди, друга в живіт.

— Да, погана справа, — поморщився Антон.

Зоська мовчки сиділа, неприємно вражена цією звісткою, хоча, коли поміркувати, чого тут дивуватися? Чи мало де кого вбили — ішла війна і вбивали кожного дня сотнями. І все ж вона відчувала, що ця між іншим почута новина якоюсь мірою стосувалася і її — може, вбитий переправлявся на той бік коло цього самого Острівця, та