призвичаїлися вже до темряви у комірці, де стало трохи видніше, і вона знову побачила на соломі його спокійне обличчя і твердий, наче висічений із каменю, профіль із прямим рівним носом і міцним підборіддям, яке ніби осколком позначене в кінці маленькою ямкою — такі чоловічі підборіддя завжди подобалися Зосьці. Відчувши приплив ніжності до Антона, вона тихенько дістала з-під кожушка свою теплу руку і кінчиками пальців доторкнулася до його плеча. Він не почув її дотику і далі рівно дихав уві сні. Вона подумала: нехай спить, натомився, а час, напевно, ще зовсім ранній. І тільки-но хотіла сховати руку під кожушок, як у глухій тиші хліва почула якийсь далекий страхітливий звук. Вона ще не зрозуміла, що то за звук, і завмерла, напружено слухаючи. Та ось звук повторився, він був схожий на слабкий здалеку стук по чомусь м’якому, тієї ж миті до неї долинуло виразне: «Но-о, давай, падло!»

— Антон! Антон, чуєш Різко скинувши із себе кожушок, вона підвелася й сіла, знову стихла. Антон теж підхопився на соломі і з розширеними від переляку очима завмер, слухаючи. Далі, не сказавши ні слова, засунув у чоботи ноги і в одному світері широко ступив за поріг. Дверіг за ним повільно розчинилися навстіж, і порив вітру, дмухнувши в комірку, одразу виніс із неї все тепло, що зібралося за ніч. Здригнувшись, Зоська почала квапливо натягувати пересохлі, зжолоблені біля грубки чоботи, кожної секунди чекаючи, що Антон крикне і треба буде тікати.

Тривалий час Антон не подавав голосу, й вона сяк-так взулася, пов’язала хустку та одягла сачок, що зісохся, аж затвердів на плечах. Знадвору нічого не було чути, й це трохи заспокоювало. Та Зоська все ж дослухалася, стоячи біля дверей. Зібганий Антонів кожушок вона тримала в руках, не знаючи, як їй бути: виходити з коморки чи зачекати Антона тут.

Але виходити не довелося. За хвилину Антон повернувся з наганом у руці, причинив за собою двері й мовчки сунув наган у кишеню штанів.

— Ну? Хто там? — запитала стривожена Зоська.

— Сідай. Куди зібралася? — замість відповіді сказав Антон і сів на солому.

Мало що розуміючи, Зоська широко розкритими очима втупилася ззаду в його похилі плечі під світером, велику голову без шапки зі скуйовдженим волоссям. Антонове обличчя було дуже заклопотане й сердите, вона почала розпитувати. Антон між тим розгублено поглянув у загаслу грубку.

— Поліцаї, хто ж, — відказав він роздратовано і звісив із колін довгі руки. Зоська ступила ближче й накинула йому на плечі ще теплий кожушок.

— Що ж нам робити? — стурбовано запитала вона.

— А що зробиш? Сидіти мусимо.

Він розгублено позирав перед собою в загаслу грубку, а Зоська не могла збагнути, що сталося. Невже тут настільки небезпечно сидіти і настільки злякали його поліцаї? Чи, може,? він незадоволений нею? Може, він шкодує і кається, що пішов за нею із загону? Що це сталося з ним за цей ранок, чому раптом він так змінився? Розм’як, знерухомів і став так мало схожий на себе недавнього, думала Зоська.

10

Поки Зоська взувалася в комірці, Антон перебіг через снігову кучугуру, що намело біля порога, зазирнув в одні двері, в Другі й раптом, відсахнувшись назад, завмер за обгорілою ворітницею. За півтори сотні кроків од хліва нешвидко тяглися по мокрому снігові двоє саней із людьми в чорних шинелях. Побачивши їх, Антон зрозумів: поліцаї. До хліва долітали уривки їхньої розмови, сміх, хтось, брутально вилаявшись, сердито вперіщив коня.

Стоячи за ворітницею, Антон швидко подолав у собі переляк, зрозумівши, що поліцаї прямували не сюди, а мимо, в якихось своїх справах, у напрямку Німану. На хлів ніхто з них не звертав уваги, нічних слідів на снігу вже не лишилося, все добре зрівняв сніговій. Антон перевів подих і став дослухатися до їхньої розмови, зміст якої, однак, зрозуміти було важко. Він уже хотів було покликати Зоську, як раптом почув знайомі слова, що змусили його знову притаїтися за ворітницею. Виразно почулося «Сталінград», потім ще раз сказано кимось із поліцаїв це ж слово й ледве почуте потім «дали» чи, може, «взяли». Це його зацікавило. Він зосередив усю свою увагу і слух, але вітер заважав, і йому вдалося почути лише одне «… ступ». Далі, скільки він не дослухався, зрозуміти нічого не міг — сани від’їхали далеченько й незабаром зникли на повороті за кам’яним вуглом хліва.

Небезпека нібито минула, поліцаї поїхали, однак Антон усе ще стояв біля воріт, збентежений тим, що почув. У якому розумінні вони говорили про Сталінград? Що означає «дали»? Здали чи, можливо, взяли? А що означає «… ступ»? Наступ чи відступ? Ні, скоріше за все сказано було в тому розумінні, що німці почали новий наступ на Сталінград, там усю осінь тривали криваві бої, й, мабуть, узяли нарешті це далеке місто. Виходячи з усього, сталося саме так, вирішив Антон, що й викликало жваву розмову поліцаїв.

Але що ж тоді виходить Розтривожений і збентежений, він зайшов до комірки і все ще сушив голову над поліцейською загадкою. Зоська почала щось розпитувати, але він не слухав її, він думав, що могло означати почуте для нього особисто. Звичайно, якихось переконливих фактів він не мав, були тільки здогади. Але йому не дуже й потрібні факти, він уже був готовий до єдино можливого висновку: треба поспішати. Треба, поки не пізно, кінчати з партизанством, поклопотатися про власну долю і свою голову, поки вона ще на плечах, вкорінитися в нове, німецького ладу, життя, коли нічого не вийшло із радянським.

— Зосю, ти розумієш? — сказав Антон, не піднімаючи до неї голови. — Німці Сталінград узяли.

Він сподівався, що та почне бідкатися, може, навіть заплаче, він би тоді втішив її. Та, на його здивування, вона лише блимнула очима і з наївним виглядом запитала:

— Це коли?

— Не знаю, — знизав він плечима. — Чув, поліцаї там розмовляли.

— Брехня, мабуть, — подумавши, сказала Зоська. — Хоча, може, й правда. Стільки захопили, що їм. Сила!

— Сила, так, — погодився Антон, не зовсім уявляючи, як йому вести мову далі. Він не чекав від Зоськи такої легкості у ставленні до головної сутності його питання і напружено думав про можливі підступи до головного. Зоська ж, зовні наче байдужа до його новини, легенько доторкнулася холодними пальцями, загортаючи на ньому кожушок.

— Застебнися, бо холодно. Поліцаїв багато поїхало?

— Чоловік шість, мабуть.

— Поїхали мимо?

— Ну. Тут близько дорога.

— Це гірше. І грубку затопити не можна?

— Чому не можна, — запитав Антон і додав не дуже рішуче: — Може, вийдемо звідси і підемо в Скідель?

— Удень? Ну що ти!

Ні, здається, вона не змінила свого попереднього рішення, подумав Антон, і має намір виконати завдання. А те, що незабаром закінчиться війна й німці всією своєю силою накинуться на їхню пущу і, як зайців, перестріляють усіх партизанів, цього вона не припускає і в думках.

— Слухай, а ти знаєш, де знаходиться Сталінград? — запитав Антон.

— Далеко, — сказала Зоська.

— Оце відповідь! — кисло посміхнувся він. — У школі за таку відповідь що ставили?

— Двійку, — посміхнулася Зоська.

Антон підвівся на ноги, одяг у рукави кожушок. Зоська, що стояла навпроти, обома руками взяла його за рукави вище ліктів.

— Ми ж не в школі, Антошо. Ми свій іспит склали, — сказала вона, зітхнувши.

— Коли б це так, — одказав він і помалу вивільнив руки. — Коли б головний іспит не був попереду.

— Все може бути, — охоче погодилася Зоська. — Так важко добратися до цього Скіделя, а що буде там — одному богу відомо.

— Саме так, — підтвердив він і похопився, відчувши, що кожен із них має на увазі своє. — Тому слухай. Давай, поки є час, обміркуємо все. Щоб не пошитися в дурні.

— Давай, — сказала вона. — Тільки… Ти побудь, я на хвилинку…

Пустотливо усміхнувшись Антонові, вона вискочила з комірки, щільно причинивши за собою двері. Він стояв і задумливо дивився на поріг. Думки його тепер крутилися довкола Зоськи, від розумної поведінки якої багато в чому залежало здійснення його намірів. Звісно, він розумів, що схематизму партизанського мислення в ній буде досить, мабуть, не так просто переконати її в єдино правильному виході й підвести до неминучого. Головне, щоб вона зрозуміла всю безнадійність їх партизанських страждань, мізерність їх партизанських сил перед силою фашистського гіганта, якого не може подолати вся Червона Армія. До того ж Зоська не має права забувати, що в Скіделі її мати, і мусить розуміти, яка небезпека загрожує їй через неї, партизанку. Якщо досі все якось обходилося, так це не означає, що німцям або поліцаям зрештою не стане відомо, де перебуває дочка однієї жінки зі Скіделя. Антон відчував, що в тому був його головний козир, і він виставить його під кінець, коли, можливо, не подіють усі інші козирі. Щоправда, в його непоганому задумі було одне слабке місце, те, що стосувалося друга Копицького. Як той поставиться до Голубіна і його подруги, коли вони з’являться на проживання в Скідель, лишалося невідомим. І навіть коли сам Копицький поведеться з ними доброзичливо, то як до цього поставляться його начальники — німці Антон задумливо топтався на злежаній соломі. В очі йому впав давній розтоптаний недокурок, він нахилився, підібрав його і понюхав. Це був недокурок німецької сигарети — тонкий, в жовтуватому папері, хоча, зрозуміло, палити її міг тут хто завгодно — від німців до партизанів, мабуть, людей тут перебуло немало, і всі полишили сліди. Побіжно Антон окинув поглядом гранітні боки каміння в стіні і в кутку під віконцем побачив брудний шмат бинта. Смикнув його — з-під соломи витяг цілий жмуток давніх, брудних, закривавлених бинтів, які гидливо відкинув геть і носком чобота зарив їх глибше в солому. Тільки він зробив це, як-у комірку вскочила надзвичайно бліда Зоська, й Антон, відчувши щось недобре, запитально втупився в неї.

— Антон, там…

— Що таке?

— Там убиті!

Убиті — не живі, убитих можна не боятися, подумав Антон, забираючи руку з кишені, від нагана. Зоська вискочила з комірки, і він, не поспішаючи, пішов за нею через язики наметеного з воріт снігу в дальній, з обрушеним дахом, кінець хліва.

— Ось поглянь! Я підходжу, думала, каміння, а це вбиті. Поглянь — боже. Та це ж наш Суровець! — тремтячим голосом загомоніла Зоська.

Антон підійшов до стіни, де в сутінках напівобваленого підстінка за купою каміння лежали вбиті.

Справді, один із них був Суровець. Антон одразу