попросила тебе провести…
— Дивачка! — невесело посміхнувся Антон. — Спочатку ти повернися після цих твоїх завдань.
— Постараюся, — сказала вона.
— Постараєшся! Цього мало. Вміти треба! А ти так умієш…
— Еге ж, я не дуже вмію, зізнаюся. Але…
— От. І не агітуй мене. Я в загін не повернуся, — твердо сказав Антон. — З мене досить. Я воював чесно усі вісім місяців. Однак — досить! І тебе не пущу.
— Жартуєш? — сказала вона на диво холодним голосом.
— Анітрохи!
Антон підхопився з каменя, зиркнув у ворота. Його охопила непохитна твердість. Лише вона могла допомогти йому впоратися з долею і з цим упертим дівчиськом. Хай всупереч її волі. Він уже знав, що з дівчатами треба завжди всупереч їхній волі, й вони потім не скаржаться. Деякі навіть вдячні все життя. Треба тільки рішуче і твердо, не зважаючи на їх жалісливий стогін…
11
Решту цього вітряного сніжного дня вони простояли на холоді за ворітницею широких воріт, поглядаючи на дорогу і поле. У полі ніхто не з’являвся, а на дорозі лише один раз проїхали сани з двома дядьками, і більше ніхто не йшов, і не їхав. Зоська трохи поплакала, хоч сльози не дали полегкості й вона почувала себе дуже погано. Сусідство вбитих підривників, яких вони не могли тут поховати, гнітило її. Однак найбільше її гнітив Антон. У тому, що його замисел безглуздий, в неї не було сумніву, однак вона не могла знайти способу, щоб стримати його від такого злочинного безглуздя. Всі її доводи він заперечував, протиставляючи свою загалом непогано побудовану логіку, за якою було природним для людини бажання вижити. Але яким чином Зоська теж дуже хотіла жити, однак той спосіб порятунку, що його настійливо нав’язував Антон, вона прийняти не могла. Він же уперто не погоджувався ні на які її вмовляння, не слухав ніякі її міркування.
І сталося так, що за час, коли вони то перебивали один одного в суперечці, то потім довго вороже мовчали за ворітницею, Зоська відчула, як стала меншати для неї чоловіча гідність Антона. Часом він викликав у неї співчуття тим, що уперто не розумів простих, як сніг, людських істин, часом вона починала його ненавидіти за явний розрахунок. Боячись остаточно піддатися цим недобрим до нього почуттям, Зоська стримувала себе, їй починало здаватися, що Антон не розуміє чогось, що в основі конфлікту між ними лежить не його злочинний намір, а якесь непорозуміння, що варто йому щось розтлумачити, і він стане тим же славним Антоном, яким був досі. І вона, стараючись пояснити його помилки і не в змозі подолати впертість, думала: який же він насправді? Такий, яким він здавався спочатку — дужий, чуйний, вправний партизанський хлопець Голубін, чи той, хто несподівано відкрився їй у цьому хліві — наляканий за своє життя боягуз, який надумав зробити і її такою ж. Щоправда, поки що він не зробив їй нічого поганого і поводив себе, як завжди, тільки говорив не дуже звичні для неї слова. І від цих слів її охоплював жах.
Так що ж їй робити, що робити?..
Було, однак, зрозуміло, що їм треба тут сидіти, чекаючи, коли смеркне, нічого іншого не зробиш, і вони то мовчали, то неголосно сперечалися, то замерзлі тупцяли за ворітницею, цокотіли зубами на пронизливому вітрі. Та ось день перейшов у надвечірок, поле стало темніти, дорога, що бігла на далекий битий шлях, була пуста, й Антон глибше насунув на голову шапку.
— Нехай, добре, — сказав у відповідь на якісь свої думки. — Ходімо.
Зоська дуже змерзла й ледве стримувалася, щоб не дрижати. Вона рвалася з цього проклятого хліва, аби тільки вийти в поле, пробігти, зігрітися. Та не відразу вийшла з воріт, щось у ній опиралося, ноги втратили раптом легкість, і вона несміло ступила на мокрий, танучий сніг. Її недавнє захоплення Антоном катастрофічно зникало, і надвечір його лишилося не багато. У неї вже зникло бажання йти за ним, у думках усе перемішалося, ноги стали немов чужі, саме зараз слід було б повертати назад, за Німан, у загін.
Великим зусиллям вона намагалася позбутися поганого передчуття, сказала собі, що рано відступатися од цього чоловіка, кидати його засліпленим, може, тимчасовою глупотою; треба ще спробувати переконати його, не дати зробити останній нерозумний крок у житті, за яким — погибель. Голубій же був непоганий партизан у загоні й коли наважився на таке, то, напевно, і ради неї також. І вона вхопилася за останній можливий для неї засіб.
— Антоне! Зачекай…
Він швидко ступав по мокрому снігу, прямуючи уздовж чагарника біля дороги, й неохоче зупинився біля зламаних кілків огорожі. Весь його похмурий, незадоволений вигляд говорив: ну, що тобі ще треба? Зоська підбігла ближче, щоб у вечірніх сутінках краще бачити його обличчя, й не впізнала його: такий він чужий став і недобрий.
— Антоне, ти обдумай… Знаєш, я даю слово… Я нікому не скажу. А ти йди назад. Хочеш, я напишу Шевчуку. Олівець? у тебе є?
— Що ти напишеш? — холодно запитав він, стоячи до неї боком.
— Ну, що я тебе ублагала провести мене. Щоб тобі там за самоволку…
— Теж мені скажеш! — зневажливо буркнув він і, як перед цим, швидко попростував уздовж чагарника. Вона повільно попленталася слідом. «Що ж мені робити? Що робити, — мало не слізно в котрий раз питалася сама в себе Зоська. — Невже він піде до німців? Вони ж повісять його. Хіба він не розуміє цього?»
Ще підсвідомо, але все ясніше вона відчувала, що далі йти з ним не можна, що так вона просто завалить завдання, підведе до петлі людей, себе і навіть, може бути, маму. Що Антон у такому стані — ніби п’яний чи, може, гірший навіть за п’яного, що він може наробити такого, чого й сам не сподівається. Антон же тим часом, здавалося, зовсім не турбуючись, упевнено ступав по сніговій цілині до недалекого вже Скіделя. Захмарене небо швидко темніло, сніг на землі лежав білий і чистий, дув холоднуватий західний вітер, який приніс уночі відлигу і протягом дня перетворив сніг у хлюпку кашу. Йти було важко. Зосьчині ноги, провалюючися до самої землі, відразу ж промокли, проте вона трохи зігрілася і йшла повільно. Антон вирвався далеко вперед, але вона бачила на снігу його сліди і не боялася відстати, доганяти ж його їй не хотілося. Вона навіть подумала, що, може, він так і піде один, покинувши її серед ночі, й не злякалася цієї думки. Чимось вона їй сподобалась, ця думка.
Та він сам не пішов. Прямуючи попереду, він усе-таки оглядався і, напевно, спостерігши, як далеко вона відстала, зупинився на узліску. Попереду був молодий сосняк, праворуч лежало голе рівне поле. Зоська не пам’ятала цих місцйн, але відчувала, що Скідель десь поблизу. Йти лишалося годину чи дві, й за цей час їй треба було щось вирішити.
Вона вже знала, що йти з ним у Скідель просто не мала права.
— Ну, чого ти відстаєш? — запитав він із докором, коли вона підійшла ближче. — Чи пристала?
— Ногу натерла, — буркнула Зоська. Справді в лівому чоботі грубим вузлом збилася онуча, що боляче терла ступню.
— Так перевзуйся.
Ще не знаючи, що робити, Зоська швиденько роздивилася довкола — далеко попереду біля узліску, здається, блиснув і погас вогник.
— Там що — село?
— Там? — Антон придивився у вечірні, майже нічні вже сутінки. — Села тут не повинно бути. Може, хутір.
— Зайдемо на хутір, — сказала вона.
— Чого? До Скіделя он п’ять кілометрів.
— Ну зайдемо. Мені треба.
— От іще! Навіщо тобі хутір? Прийдемо на місце, там можна посушитися і взагалі…
Та вона швидко пішла попереду по узліску на далекий червонястий вогник під лісом. Вона й сама не знала, навіщо їй цей одинокий хутір, але відчувала, що зараз не можна йти в Скідель і якось треба змарнувати час. Не знаючи про її намір, Антон незадоволено поплівся слідом.
Вона довго йшла по мокрому снігу вздовж лісу, простуючи на мерехтливий вогник у нічному вікні. Зоська вже не старалася розмовляти з Антоном, вона тихенько плакала, непомітно витираючи пальцями очі. Це ж треба все так зіпсувати в їхній такій нелегкій дорозі, думала вона про Антона, відчуваючи себе дуже ображеною і нещасливою. Виявляється, вона потрібна йому для здійснення шкурного наміру, й зовсім не тому, що він покохав її. Хоча… Усе-таки він не відмовився від неї — навпаки, він готовий був зв’язати свою долю з її долею. Та й вона теж не проти, вона була б рада, аби тільки він лишався таким, як був раніше, партизанським хлопцем Голубіним. Але ж він надумав стати кимось іншим — як на це могла погодитися Зоська.
І, окрім усього іншого, він намірився вчинити явну дурницю з цим Скіделем. Дивно, як він не може зрозуміти, що німці ніколи не простять йому партизанства і рано чи пізно повісять із биркою на шиї. Даремно він сподівається на якогось свого земляка. В такій справі ніякий земляк не заступиться.
Треба було затриматися самій і затримати на хуторі Антона, але як це зробити, Зоська ще не знала. Водночас вона відчувала, що сама надто спізнилася, що так можуть минути всі терміни її завдання. Хоча зараз їй було не до термінів. Під загрозою опинилися її голова та її завдання взагалі.
Вогник, що блимав віддалік, десь пропав, вони якийсь час нічого не бачили коло себе, окрім тьмяного снігового поля, дуже шумів обіч на вітрі хвойний узлісок. Цей узлісок тягнувся й тягнувся кудись у снігові сутінки, і Зоська, вже не відстаючи, швидко йшла за Антоном, поки за наступним поворотом попереду знову не з’явився червоний вогник у віконці. Біля самого лісу виднілося кілька будівель, чорнів на снігу пунктир огорожі й на гілках дерев у чорному небі тьмяно сірів сніг.
Антон раптом зупинився. Зоська теж уповільнила крок — з хутора почулося рипіння журавля й тихий плюскіт води, що переливали з одного відра в інше.
Нічого не сказавши, Антон повернув уздовж загорожі до хутора й Зоська, трохи відставши, пішла слідом. Мабуть, вони зайшли з тильного боку садиби, від лісу, — хату й віконце із вогником незабаром затулили засніжені дахи якихось повіток, з’явилася лазня на відшибі. Під низькою стіною хати лежали покриті снігом колоди, мабуть, підготовлені на дрова чи для чогось іншого. Антон обійшов ці колоди і майже зіткнувся з чоловіком у кожусі, що ніс в обох руках два дерев’яних відра з водою.
— О,
