повні, пощастить! — замість привітання жартома сказав Антон. Чоловік спинився, обережно поставив відра на сніг, мовчки розглядаючи в сутінках нічного гостя. — У хаті чужих немає? — тихо запитав Антон.
— Немає, — глухо обізвався чоловік.
— Хазяїн? — кивнув Антон.
— Так, так.
— Ну запрошуй до хати. Зігрітися треба.
— Прошу, прошу пана, — не дуже, однак, радо промовив господар. Покинувши на снігу відра, він ступив на дощаний, очищений від снігу ганок, розчинив низькі двері. — Прошу пана.
Переступивши слідом за Антоном поріг, Зоська опинилася в просторій трьохстінній прибудові, господар зачинив за нею двері, й вона оглянулася. Навпроти виходу димно горіло в печі, біля вогню стояли великі чорні чугуни — напевне, корм для худоби, подумала Зоська. Тут же з рогачем у руках стояла білолиця, ще не стара жінка, спокійно і мовчки вона обвела очима Антона, потім перевела погляд на Зоську. З-за столу здивовано позирав на них хлопчик-підліток, він сидів над розгорнутою книжкою, поруч миготів вогник каганця, той самий, напевне, що привів їх сюди.
У хаті було майже темно, із дверей тягло холодом, дрова у печі, певно, тільки-но розгорялися.
— Ми трішки відпочити, — сказав Антон, стоячи перед жінкою.
— Прошу, прошу, — тихо сказала господиня й поставила в куток рогач.
Зоська спробувала розібратися, куди вони потрапили, що за люди на цьому хуторі, але відразу що-небудь зрозуміти було неможливо. Здається, господар і господиня розмовляли по-польськи, отже, належали до місцевої шляхти, котра, як пам’ятала Зоська, завжди мала свій особливий погляд на все у світі. Світловолосий хлопчик вискочив із-за столу й послужливо підсунув гостям коротку лавочку, що стояла коло стіни.
— Прошу пані й пана сідати, — напевно лагідно сказала господиня.
— Сядемо, — погодився Антон. — Сідай, Зосько, перевзувайся. Погріємося трохи.
Зоська задоволено опустилася на гладку дубову лавку, стягла ущент намоклий чобіт. Хлопчик знову сів на своє місце за столом.
— Що читаєш? — спитала Зоська, зазираючи в книжечку.
— Я? «Таємничий острів», — переборюючи ніяковість, відповів хлопчик по-білоруськи.
— Знаю. Хороша книга.
— Ага. Тільки кінця немає. Кінець тут вирваний, — сказав і засоромився хлопчик.
— Кінець, прошу пані, вирваний, так він її чотири рази прочитав. Уже майже напам’ять знає, — заговорила від печі господиня, і в тоні її Зоська відчула ледь приховану гордість за успіхи сина. Що ж, загалом це їй сподобалося.
— Та якби ж кінець був, — сумовито сказав хлопчик, забавляючись книжкою. Зоська поправила онучу і з натугою ледве натягла чобіт.
— Так ти не знаєш, чим скінчилося? Я зараз тобі розповім. Тебе як звати?
— Вацик.
— Ану дай книжку, Вацик.
Вона присунулася ближче до каганця, взяла з рук хлопчика книжку. Господиня відійшла від печі й з явною цікавістю спостерігала за гостями і сином. Зазирнув у книжку й Антон. За їхніми плечима у півтемряві принишкло зросле щетиною обличчя господаря.
— Так. На чому тут обривається? Ага, вибух на острові. Ну, а далі люди кинулися в море. Корабель же добудувати вони не встигли і рятувалися на рифах. Здається, всі повинні були загинути. Та в найостанніший момент на горизонті з’явився корабель капітана Гранта. Грант плив по Айртона…
— А, щоб зняти його з острова? — здогадався Вацик.
— Отож. Бо термін заслання бунтівника скінчився, і капітан Грант плив, щоб його зняти. І він урятував усіх.
З рідкісною для підлітка увагою Вацик стежив за кожним порухом на її обличчі, ловив кожне її слово, і цей його погляд і його увага швидко нагадали Зосьці довоєнних хлопчаків у Скіделі, котрим вона іноді теж читала книжки. Всього півтора року минуло з того мирного й повного надій часу, а як усе круто змінилося у світі. І, мабуть, змінилася вона сама. Куди тільки подівся її молодечий запал, безтурботна лег кість у житті. Все придушила, заплювала, розтоптала війна.
— Любиш книжки читати? — запитала Зоська. Вацик повільно, по-дорослому зітхнув і закрив книжку.
— Люблю, але де їх узяти? У Стасика Кемпеля було три, то я їх прочитав уже.
— Прошу пані вибачити, — м’яко втрутилася в розмову господиня. — Вацик був відмінником у школі, грамоту має. Стефан! — дещо іншим, майже начальницьким тоном звернулася вона до чоловіка. — Покажи пані грамоту.
— Так, люба…
Господар слухняно кинувся в іншу половину хати, а господиня з тією ж м’якістю в голосі запитала:
— Далеко пані йде?
— Ні, недалеко, — відказала Зоська. — Тут близько. Та ногу намулила.
— Ой, ой, так недобре в дорозі. Треба їхати пані.
— Чому? Ми пішки…
— Мабуть, пані з паном їсти хочуть? — запитала господиня, й Зоська засоромилася.
— Дякуємо. Але ми, знаєте…
— А що? Ми не проти, — підхопив Антон. — Гріх од їди відмовлятися.
З другої половини хати вийшов господар із шкільною грамотою сина, загорнутою в стару газету, та не встиг розгорнути газету, як господиня розпорядилася:
— Так, люба, — звично відказав Стефан, майже бігцем направляючись до трьохстінної прибудови.
Зоська не дуже уважно пробігла очима декілька рядків грамоти відмінника п’ятого класу й передала грамоту Антону. Здається, вони зробили правильно, що зайшли на цей хутір. Перше враження було, що господарі добрі люди, а головне, ні про що не питалися і, напевно, мало цікавилися тим, хто їхні нічні гості. Лише господиня запитала, куди йдуть, але це досить звичайне в таких випадках запитання, за яким, мабуть, не було нічого, крім звичайної цікавості.
Господиня тим часом почала швидко накривати стіл, розстеляти коротеньку льняну скатертину, дістала з посудника кілька чистих глиняних мисок, дерев’яні ложки. Потім принесла буханець житнього хліба й почала різати його, притуливши до грудей, так само, як колись робила Зосьчина мама. Хустинку вона зсунула з голови на плечі, і її біле моложаве обличчя з тонкими зморшками коло вуст освітилося милою спокійною добротою. Такі жіночі обличчя завжди подобалися Зосьці, хоча й зустрічалися вони в цю пору не часто.
— Прошу пані сідати. І пана, — привітно запросила господиня й Антона.
Зоська посунулася далі за стіл, із-за якого відразу, як тільки почали його накривати, нишком вибрався Вацик, поруч усівся Антон. Важко дихаючи, до хати ввійшов господар із глечиком молока і великим шматком сала у зашкарублих руках. Господиня, як здалося Зосьці, з сором’язливою поспішністю вихопила в нього цей кусень і на столі акуратно відрізала од нього кілька тонких смужок.
— Прошу скуштувати, прошу. Ми люди не багаті, однак гостям раді.
Зоська сама собі посміхнулася від наївно-простодушної претензії господині на шляхетсько-польське поводження. Польська мова, густо пересипана місцевими білоруськими словами, видавала її як тутешню уродженку, котра хіба що за походженням була католичка. По тому, як покірливо й мовчазно стояв віддалік господар хати, немовби чекаючи нових розпоряджень господині, Зоська зрозуміла, хто тут головний. Зрештою, старшинство господині не виглядало надмірним або зневажливим, вона виконувала його з добрим у таких випадках тактом. Та й господар давно, мабуть, звик до ролі підлеглого, й не видно було, щоб дуже потерпав од того.
Вони з’їли по мисці гречаної каші з молоком, випили завареного сушеною малиною чаю. Вацика, що тихо стояв осторонь, Зоська запросила до столу, де він разом із гостями теж випив чашку чаю. Все тут було просто й легко, в цій затишній гостинній хаті, де їх пригощали наче давніх добрих знайомих. Зоська намагалася не розмовляти з Антоном, який теж мовчав і, хоч був заклопотаний, однак смачно їв усе, що було на столі. Зоська напружено думала, що робити після вечері. Тут, при свідках, вона не могла нічого доводити йому, сперечатися, хоча всі суперечки, здається, були вже скінчені. Важко було зрозуміти теж, за кого їх приймає господиня — за партизанів чи, може, за якихось поліцейських агентів. А може, ні за тих, ні за інших, а просто за людей, що затрималися в дорозі до ночі й зайшли перепочити. Так було б найкраще. А якщо не так? Усе ж хутір стоїть під лісом і поблизу від містечка, напевно, вони тут — не перші гості.
Душевний неспокій Зоськи приглушував затишок цієї гостини, що вже закінчувалася. Щоправда, Зоська хотіла яко мога більше часу просидіти тут, може, заночувати навіть.?
Та Антон, видно, мав інший намір. З’ївши, на кінець, шматочок хліба з салом, він устав із-за столу.
— Ну, пані, дякуємо. Так нагодувала, що дай тобі бог здоров’я.
— І пану хай бог дає здоров’я.
— Дасть, куди він дінеться! Як кажуть, зігрілися й час у дорогу.
Він почав вилазити з-за столу, і в Зоськи тривожно застукало серце від думки, що зараз треба наважитися. Треба відмовитися йти з ним далі, хай іде, куди хоче, сам.
— Може, в пані й закурити знайдеться? — звернувся Антон до господині.
— Є, є, — підтвердила та. — Стефан, пану закурити!
Слухняний господар цього разу мовчки подався на другу половину хати й повернувся зі шкіряним капшуком у руках. Чоловіки повільно зкрутили цигарки, потім Стефан підпалив кінець лучини в печі, й вони прикурили.
— Ну, як живеться на хуторі? — поцікавився Антон, допитливо позираючи крізь дим на господаря. Той, наче не знаючи, що відповісти, почухав потилицю.
— Так собі, пане. Коли як. То добре, то погано.
На його зарослому густою щетиною обличчі відбилася заклопотаність, і він теж із помітною увагою глянув на гостя.
— Що, мабуть, не дають спокою під лісом?
— Так. Коли не дають. А коли і дають.
— А хто турбує? Німці? Партизани?
— Як пану сказати? Коли так, коли інакше.
Хитрий все-таки мужик, не дивись, що простакуватий на вигляд, подумала Зоська, позираючи на велику, з димною цигаркою руку господаря біля печі. Рука його, одначе, була спокійною, й уся його селянська постать свідчила про розважливе чекання й більше нічого. Сам він багато говорити не хотів. Господиня прибрала посуд, переставила в закапелочок каганець, щоб у прибудові було світліше, вона не брала участі в розмові чоловіків. Вацик низько сидів на чомусь у далекому кутку, не зводячи уважних очей з Антона та Зоськи.
— Ну що ж, нам час, — Антон погасив у пальцях цигарку, а недокурок запхнув за пом’ятий закот шапки й одяг її на голову. — Зосю!
Опустивши голову, Зоська нерухомо сиділа в кінці столу.
— Давай, потопали. Передихнули, поїли, — сказав Антон і підвівся, затуливши собою половину прибудови.
Зоська повільно підняла голову, побачила звернуті на неї запитальні погляди господині від печі, господаря з лавки навпроти. Щось, мабуть, вони відчули в її поводженні, й це насторожило їх.
— Іди сам, — хриплувато від хвилювання витиснула вона. — Я тут зостануся.
— Хе! — сказав Антон. — Новина! Як це — зостануся?
— Просто. Зостануся на хуторі.
Вона уже подолала
