— не знаю! Усіх разом прикінчу! І того вилупка теж! Падло! — погрозливо обернувся Антон до господаря. — Коня все ж сховав, сволота! Зараз сам її понесеш!

Знесилена, Зоська поволі трохи підвелася на долівці, виплюнула криваву слину. Здається, він вибив їй зуба, дуже боліла щелепа, заклало в боку, не давало дихати. Поки він погрожував господарям, вона сіла, знеможено обіперлася руками на діл. З рота все ще йшла кров, і вона думала: що ж далі буде? Розлютований невдачею, Антон міг кожної хвилини повбивати всіх у цій хаті. Щоправда, за наган він ще не хапався, напевно, вони живі були йому більш потрібні. А найбільше, звичайно, була йому потрібна Зоська. Інакше з ким він прийде до поліції в Скіделі? Отже… Отже, буде ліпше, коли він не довезе її до Скіделя. Їй треба померти раніше. Так буде краще для неї самої, для тих, хто лишився в загоні, для зв’язкових у селах. Нарешті, для її матері в Скіделі. Зосьці треба якнайшвидше померти і тим відвести ганьбу й велику біду від багатьох.

Новий поворот у її становищі освітив усе іншим світлом, надав інші, нові відтінки усім її думкам, по-іншому повернув її наміри. Вона принишкла, стиснулася, зосередилася на своїй новій меті. Тепер їй не до завдання, яке вона не могла виконати, відпав клопіт про терміни, зникло навіть співчуття до цієї доброї жінки та її сина Вацика. Хоча б не наробити їм біди, вона має якомога скоріше покінчити з життям, в якому чекало на неї гірше, ніж сама смерть.

Але як це зробити?

Її довго й детально наставляли в загоні, посилаючи на це завдання, вона вивчила напам’ять усі паролі й відповіді, запам’ятала чимало імен людей, назв хуторів і вулиць. Вона старалася довідатися й запам’ятати все, що могло їй знадобитися, і знала багато що, окрім найголовнішого: як краще померти в останній момент, коли життя обернеться для неї бідою. Сидячи на долівці, вона крадькома обдивилася похмурі кутки прибудови, зиркнула в темряву під лавку, під стіл, разів зо два глянула на стіну біля порога. Там висів якийсь одяг, коромисло, старий картуз на цвяху, але не було нічого такого, що могло б знадобитися їй. На підлозі лежав шмат вірьовки, перерізаної Вациком, але яка зараз користь із тієї вірьовки? Лишалося одне: вихопити в Антона наган і застрелити його й себе. Це було б здорово!.. Але якщо вбивати його, то навіщо вбивати себе? — подумала Зоська. Тоді, може, пощастить урятуватися. Отже, вбити його і врятуватися. Одна спроба не вдалася, може, вдасться друга.

Здається, знову появилася хоч маленька надія, і Зоська, трохи передихнувши, стала стежити за Антоном, який ходив по прибудові. Вона чекала, що він підійде ближче й тоді… В її руках була ще сила, мабуть, вона б змогла вихопити наган, рукоятка якого завжди трохи стирчала в нього з-за пазухи. Та Антон був заклопотаний господарями і на неї майже не звертав уваги. Йшлося знову про коня.

— Так де взяти коня? — строго запитав він, спиняючись перед господарем. Той розгублено знизав плечима.

— Не знаю, пан. Нема коня. Пан бачив…

— Бачив! Сховав, зараза! Тепер ти ось що… Село далеко?

— Яке село пана цікавить?

— Будь-яке. Яке ближче. Скільки кілометрів Господар мовчки глянув на дружину.

— Село? Село є близько. П’ять кілометрів, — сказала господиня, й обоє вони втупилися в Антона, певно, не розуміючи, що той надумав.

— А хутір? Хутір є ближче?

— Хутір є.

— Скільки кілометрів?

— Кілометрів зо два буде, — відказав господар. — Близько є хутір.

— Ага! Значить, так! — зрадів Антон. — Ти топай на хутір і щоб за годину був тут із конем. Зрозумів Перед тим як відповісти, господар важко зітхнув.

— Так, пан. Але сусід не дасть коня. Набагато краще буде, коли пан сам сходить на хутір.

— Ні, так не вийде. Ти підеш, а я залишуся. Зрозумів? А будеш хитрувати, не приведеш коня — спалю хутір. Зрозумів Господар мовчав, господиня теж мовчала, затуливши хвартушком обличчя, і господар співчутливо обняв її за плече.

— Не треба, люба. Хай буде, як пан сказав. Я приведу коня, нехай пан чекає.

— Це інша розмова, — спокійно сказав Антон. — Тільки швидко! Даю годину часу.

Зоська спробувала зручніше сісти на долівці, та коли поворухнулася, дуже заболіло в боку, і вона застогнала. Вона зрозуміла, що ця година стане також мірою її можливостей. За цю годину чекання обов’язково треба щось зробити, потім, мабуть, уже буде пізно. Потім у неї можливостей не буде, час буде працювати тільки на нього, і водночас проти неї.

Але що можна було зробити Господар застебнув кожуха, надів рукавиці й, щось тихо сказавши дружині, направився до дверей. Антон прискіпливим поглядом провів його до порога і, як тільки двері зачинилися за ним, круто обернувся до господині.

— Ану марш туди! — показав Антон на другу половину хати. — І не ворушися!

Господиня відразу ж зникла за фільончастими, обклеєними сірими шпалерами дверима. Антон обвів поглядом прибудову і, напевно, не знайшовши того, що шукав, обома руками схопив стіл і розгонисто, через усе помешкання посунув до дверей, підперши їх з цього боку.

— Отак! Тепер хай спробує вийти.

Вони знову лишилися удвох. Зоська сиділа на трохи освітленій долівці, намагалася не дивитися на Антона — вона й так відчувала кожен його рух поруч. Щелепа її боліла, мабуть, опухала щока, й вона тихенько гладила її лівою рукою. Антон, підперши двері, присунув туди і лавку, обмацав і зачинив на гак двері, що виходили у двір, зиркнув у вікно зі спітнілими шибками і сів на лавку. Проте щось йому заважало, чогось він був стурбований і, підхопившись, помацав рукою на спині дірку, прорубану в кожусі сокирою.

— Зараза! — сказав Антон. — Убити хотіла?

— Хотіла! — не стрималася Зоська. — Шкода, не вдалося.

— І не вдасться, — сказав Антон, розперезуючись. Однак ще не розперезавшись, витяг із пазухи наган і старанно засунув його в тісну, чимось забиту кишеню штанів. Зоська вдруге мало не застогнала від розпачу, зрозумівши, що останній її намір втрачено, що з кишені нагана не вихопиш. І навіщо вона відповіла йому, може б, він і не помітив цієї дірки, краще було б спрямувати його увагу на щось інше.

Тим часом Антон зняв кожушка і при поганому освітленні став розглядати косу, через усю спину дірку. «Може, він почне її зашивати, повернеться боком, — подумала Зоська. — Може, спробувати?..» Та певності на успіх і цього разу не було, вона просто могла не встигнути.

Ні, він не став зашивати кожушка — він одсунув стіл і розчинив двері.

— Ей ти! Іди сюди! Ось тобі завдання — зашити кожуха! Зрозуміла?

— Добре, пан, — мовила з-за дверей господиня.

— Десять хвилин часу. Зрозуміла?

— Добре, пан.

— Давай, ший! — сказав він, грюкнув дверима і знову щільно підпер їх столом.

Сидіти на долівці в незручній позі було важко, Зоська спробувала вмоститися краще і посунулася, щоб спертися на стіну. Але тільки ворухнулася, як Антон підхопився з лавки.

— Ей, куди? Ану стій! Бач яка спритна.

Він грубо штовхнув її знову на освітлену середину долівки, підняв з-під лавки обривок, напевне, все тієї ж вірьовки.

— Руки! Руки давай. Зв’яжемо, щоб спокійніше було. Мені й тобі. Зрозуміла?

— Гад ти! — сказала вона, вже не опираючись, і він почав туго обкручувати її руки вірьовкою. Вона тільки болісно морщилася, тамуючи в собі біль і наругу.

— Болить же…

— Нічого, потерпиш. Ще не так болітиме.

— Дужче боліти не буде.

— Буде. У поліції буде, — просто пообіцяв він, туго затягуючи вузол.

— І ти мене повезеш у поліцію? — запитала вона, і голос її здригнувся.

— А куди ж мені тебе везти? Я хотів до матері. Але ж ти — проти.

— Мало того, що падлюка, так ти ще й зрадник, — сказала вона знову, не стримавши себе.

Присівши навпочіпки, Антон старанно зав’язав вузол, помацав його, підвівся й сів біля столу. Він злісно мовчав. Ковтаючи сльози, щоб не розплакатися перед ним, мовчала й Зоська. Ні одному з її намірів не судилося збутйся, мабуть, треба готуватися до гіршого, що тільки могло бути в її становищі. Разом із тим вона продовжувала стежити за Антоном, який, зсунувши на потилицю шапку, обіперся спиною об стіл і стомлено розставив на долівці довгі ноги. Каганець із закапелка тьмяно світив на його туге обтягнуте світером плече, один бік носатого обличчя, на якому бугрилася тепер недобра злісна рішучість.

— Ось ти говориш: зрадник, — з якоюсь навіть образою почав Антон. — Правильно, може, навіть доведеться й зрадити. Але хто мене змусив до цього Зоська кисло посміхнулася.

— Тобі потрібні виправдання? — сказала вона, відчуваючи, однак, що не треба починати з ним розмову — підло все це й бридко. Про все вони давно переговорили, тепер поміж ними — безодня, в яку дуже швидко, мабуть, доведеться кинутися їй.

— Мені плювати на виправдання. Але ти зіпсувала мені все життя. Я вже не кажу про те, що ти хотіла мене вбити. А я що тобі хотів? Я хотів із тобою жити. Як годиться, по-людському. А ти? Зрадника з мене робиш.

— Ти вже давно зрадник!

— Помиляєшся! Я нікому ще не зрадив. Хіба що почну з тебе першої. Коли ти вже штовхаєш мене на це…

— Що ж, зраджуй! — злісно сказала вона, відчувши, як усе в ній затремтіло від люті. — Зраджуй! Не ти перший. Але пам’ятай, що навіть перший подавився своїми срібниками. А за ним і всі інші.

Антон, здавалося, ніби й не чув її гнівних слів, його мало зачіпали старі аналогії, як і Зосьчині сльози. Антон поводився так, ніби він сам був скривджений не менше за неї і зараз дав вихід усім своїм образам.

— Ти мені наплювала в душу. Підняла на мене сокиру!

— А ти не наплював мені в душу? Не зганьбив мене?

— Я? Ні. Я тобі допомагав. Без мене ти б уже давно вшелепалася.

Зоська подумала, що в цьому він, напевно, мав рацію, однак після того, що сталося, вона не була йому вдячна. Вона ладна була зненавидіти себе за те, що приймала цю його тоді необхідну допомогу.

— Я не просила тебе допомагати.

— Мало, що не просила. Я по своїй волі. Бо кохав тебе.

— Сволота ти!

— Дякую! Але тепер ти мені допоможеш. Бо тобі все одно пропадати. Так послужи мені хоч наостанку.

— От уже ні! — викрикнула Зоська, здригнувшись на твердій долівці. — Цього