спостеріг його цікавість і озирнувся.

— Ну, ти! Ану відійди! Відійди, відійди! На п’ятнадцять кроків марш!

Нічого не лишалося, Антон поволі відійшов трохи і спинився, позираючи скоса на партизанів. Невиразна тривога почала все дужче гризти його й так неспокійні передчуття. Він не почув жодного слова зі сказаних сержантом двох чи трьох фраз, але він помітив, як випнулося на хвилину завжди добродушне і м’яке обличчя товстунця Пашки, яке, правда, швидко набуло попереднього вигляду. Салєй трохи поморщився і напівголосно підтвердив:

— А що, можна…

Не так зрозумівши, як догадавшись, Антон спочатку аж обмер від несподіванки, а потім ним опанував переляк, і він кинувся до сержанта.

— Що ви робите? За що? Я партизан, я з німцями з весни воюю, а ви? Не маєте права!

— Ти що? Ти що? — повільно підвівся сержант. — Ану тихо!

— Це неподобство! Я чесний! Я свій, радянський, а ви…

— Ти-хо! — крикнув сержант. — Японський городовий! Ти чого розходився? Ти ж он до німців утекти збирався. Ти ж їхній агент.

— Я не агент! Я партизан із «Суворівського». Це вона по злості, — кивнув він на Зоську. — Там між нами сталося… Хай вона підтвердить. Зосю! — крикнув Антон настільки розпачливо й сумовито, що, здається, й каменю було б не байдуже. Зоська, однак, подивилася на нього, примруживши очі, й змовчала.

— Що ж ми, на руках тебе понесем? — в’їдливо сказав сержант протяжним голосом. — Там, може, з боєм пробиватися доведеться. І повзти треба!

— Зрозуміло, повзти, — згідливо підтвердив Салєй.

— Ну що ж, я поповзу! Я вмію. Повірте, їй-богу. Навіщо ж губити безневинного. Я ж нічого такого…

Він увесь напружився, аж дрижав од передчуття того, що зараз, видно, все й вирішиться. Очевидно, останнє слово буде за цим сержантом. Але чому б не заступитися за нього Зосьці? Чому вона мовчить, ніби набрала в рот води? Ці ж бачать його вперше і вважають за якогось агента, але ж вона може сказати, що він не агент. Він партизан! З тієї самої Липичанської пущі, з того ж загону, що й Зоська. Чому ж вона не заступиться за нього. Невже вона не розуміє, що вони надумали з ним зробити?

— Зосю, скажи їм: я ж не ворог. Ти ж знаєш, я чесно воював і чесно воювати буду. Мало що між нами сталося! До чого ж тут вони? Скажи, Зося!

Стоячи трохи віддалік, Зоська байдуже дивилася кудись у чисте, з рідким чорнобилем поле, і сержант пригадав:

— А що їй казати? Вона уже сказала. Там на хуторі. Що ти до німців перебігти зібрався.

— Неправда! — спалахнув Антон, перепинивши його. — Це помилка! Суцільне непорозуміння.

— А, здається, і ти казав, начебто вона теж вирішила перебігти? То як же все це розуміти?

— Це неправда! Я помилявся.

— Хороша помилочка, японський городовий! А коли б ми її шльопнули, послухавши тебе?

— Ну що ви! Я це по злості. За кривду. Тому що вона… Ми з нею посварилися. Бо я… Ми полюбовно. Зосю, скажи їм. Що ж ти мовчиш? Вони ж хочуть мене застрелити!

Зося, як здалося йому, трохи м’якшим поглядом окинула його розхристану постать, далі зиркнула на трьох партизанів віддалік. Очевидно, вагалася, і сержант, якому, мабуть, почало набридати це слідство, прикрикнув.

— Так що? Він правду каже? Чи демагогію розводить Тепер усі вони уставилися в стражденно напружене обличчя Зоськи, і Антон подумав, що від її відповіді буде залежати жити йому чи зразу ж померти. Але Зоська зі скам’янілим обличчям продовжувала мовчати.

— Що ж, продавай! — розпачливо й стражденно процідив Антон. — Нехай убивають. За мою любов…

— О, він уже про любов!. Спритний, японський городовий! — посміхнувся сержант і звичним рухом скинув із плеча автомат. Обвітрені Зосьчині вуста здригнули, і, нібито боячись, що не встигне, вона промовила:

— Гаразд, не треба. Він свій…

— Так якого ж дідька?! — скипів сержант, тримаючи в руці автомат. — Якого ж дідька ти нам крутиш голову? Ти кричала: перебігати надумав, а тепер навпаки. А то — обох к чортам собачим!..

— Я по злості, — тихо сказала Зоська.

— Товаришу сержант! — став благати Антон, відчувши, що, не зважаючи на його показний гнів, сержант завагався і треба не допустити, щоб ним знову опанувала самовпевненість. — Товаришу сержант, я ж казав… Розв’яжіть мене, я доведу, їй-богу! Я ж свій, радянський…

— Хай, розв’яжіть, — підтримала Зоська.

— Розв’язати?

— Розв’яжіть.

— А не боїшся?

— Ні, не боюся.

— Ну й чудеса! Стефан казав, на хуторі з сокирою кидалася, а тут — розв’яжіть! Ну й жіноча логіка! Добре, що ж, справді… Бруднитися тут об нього. Пашка! — гукнув сержант товстунцеві. — Розв’яжи! Але май на увазі, на випадок чого — відразу чергою в спину. Я цяцькатися не люблю, японський городовий!

— Ну що ви, товаришу сержант…

Легким рухом плечей Антон скинув із себе незастебнутий кожушок, і Пашка розв’язав позаду вірьовку. «Як добре всетаки мати руки розв’язані, — подумав Антон. — Немовби волю здобути». Але до волі, мабуть, ще далеко, хоча і майнула надія. Швидко заспокоюючись, Антон одяг у рукави кожушок, старанно застебнув його на всі гудзики.

— Віддали б і наган, га, товаришу сержант, — лагідно звернувся він з новим проханням.

— А дулю не хочеш! Ще йому й наган! — розсердився сержант. — От прийдемо, розберуться, тоді й одержиш. «Значить, ще на підозрінні. Ще будуть тримати на прицілі, — Думав Антон. — Ну що ж, хай так. Ще невідомо, голубчики, як вам пощастить пройти біля німців. Це ще ми побачимо…»

— Ну, кроком руш! — сказав сержант, закидаючи за плече автомат. Салєй і Пашка вже стояли готові рушати, Антон зараз поспішав теж, одна Зоська чомусь затрималася.

— Зачекайте, — сказала вона. — Мені треба в Скідель.

— От тобі й маєш! — дражливо озирнувся сержант. — Знову їй у Скідель! А цього я куди поведу? Що я скажу там? Ні, ми спершу дійдемо до Липичанки, розберемося, а потім — куди хочеш. Хоч у Берлін до Гітлера!

— Ви зірвете завдання.

— Ви самі зірвали своє завдання. Чого стали? — крикнув сержант на своїх. — Ану марш! Салєй — уперед!

Салєй слухняно ступив у сніг і попрямував по схилу навкоси до вершини пагорбка; за ним рушив Антон. Сержант почекав, пропустив поперед себе Зоську, товстунця Пашку і пішов позаду всіх.

17

«Отже, послав бог рятівників, як тільки від них одв’язатися?» — думала Зоська, знову йдучи по схилу за Антоном. Їй так не хотілося плестися невідомо куди, неспокій за невиконане завдання охопив її знову, вона ледь подолала в собі нетерпеливість, але що вдієш Зоська давно прострочила всі терміни, порушила весь порядок, наплутала і все ускладнила. Звичайно, їй бракувало досвіду, спритності, а передусім — характеру, простої людської наполегливості. Вона шкодувала вже, що заступилася за Антона, напевно, тепер без нього було б тут легше, мабуть, він заслуговував того, щоб його розстріляти. Але в судді йому вона не годиться, вона взагалі нікому не годиться в судді, тому що сама відчувала себе винною. Знову ж, у випадку з оцим Голубіним вона не була особою сторонньою, скоріше зацікавленою, і тепер, коли трохи біль стих від того, що сталося вночі на хуторі, відчула, що краще б ухилитися від цієї малоприємної справи. От приведуть у загін і нехай тоді його судять. На те є там начальство, товариші, люди розумніші, а головне — рішучіші, ніж вона. Зоська більше не хотіла бути зв’язаною з ним і його долею. Досить з неї того, що їх уже зв’язувало.

Швидкою ходою вони перейшли рівне поле й потрапили в такий же рівнинний хвойний лісок. Іти було легко. Ще не старі, рідкі, без підліска сосонки хоча й поганенько та все ж ховали людей, зате добре видно було навкруги. Салєй попереду крутив головою, придивлявся, та, здається, в сосняку було пусто.

Вони мовчали всі, лише дивилися й слухали. Але сосняк швидко скінчився, попереду знову розкинувся притуманений простір поля, і Салєй, не дійшовши кроків двадцять до узліску, зупинився.

— Товаришу сержант!..

Сержант швидко пройшов наперед, разом із Салєєм присів за низенькою кучерявою сосонкою. Попереду в полі щось відбувалося, здається, там були люди, проте звідси Зоська ще нічого не могла бачити і стежила тільки за тим, як сержант обережно визирає з-за сосонки. Біля неї, знявши з плеча німецький карабін із чорним прикладом, стояв товстунець Пашка. Тривожний неспокій Зоськи за свої невеселі справи трохи вгамувався, витиснутий тривогою іншого характеру. Тепер, однак, все залежало від цих людей, вона ж була позбавлена всякої можливості, ініціативи і зробити нічого не могла.

— Ідіть сюди! — тихо покликав їх до себе сержант, і вони всі підійшли до його кучерявої сосонки. — Он бачите Придивившись через поле в розтягнутий далекий узлісок, Зоська побачила там людей, коней, запряжених у вози, мабуть, там проходила дорога, і люди чогось спинилися на узліску. З цього боку, від поля, дорогу і людей трохи затуляв рідкий березнячок, через який, однак, було все видно на дорозі. Справа звідкілясь біг у той бік невисокий насип залізниці з рядком телеграфних стовпів і рідкою смужкою чагарнику. Мабуть, це й була та залізниця, про яку говорив у рівчаку Салєй.

— Бачили? — озирнувшись, кивнув сержант. — Спробуємо за насипом.

— Зрозуміло, — сказав Антон таким тоном, наче він був тут рівноправний боєць, а не людина під арештом. — Тільки перебіжками треба.

— Не перебіжками, японський городовий, а на пузі! Поповзом, ясно? — сердито поправив його сержант.

— Можна й поповзом. Найкраще по канаві.

— По канаві, саме так. Значить, так! — озирнувся сержант. — Я іду попереду. За мною — ти! — показав він на Антона. — Потім Пашка і ти, — тицьнув він пальцем у Зоську. — Салєй, будеш останнім. На випадок чого — вогонь і ривком у ліс. Зрозуміло?

— Ясно! — тим самим тоном за всіх відповів Антон.

Вони повернули між сосен праворуч і, не виходячи на узлісок, направилися до залізниці. У сосняку їх не було видно, але сосняк не доходив до залізниці, узлісок незабаром повернув убік, попереду був голий шмат поля, котрий потрібно було переходити відкрито. Сержант роздратовано згадав японського городового, почекав, і Зоська подумала: пошле когось уперед. Але не послав. Озирнувшись на всі боки й трохи пригнувши голову, побіг по полю сам. За ним, теж утягнувши голову в плечі, широко застрибав по снігу Антон. Пашка-товстунець побарився, мабуть, довше, ніж слід було, і