Мертві душі. Николай Васильевич Гоголь
ГОГОЛІВСЬКИЙ ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ.
Ми назвали статтю «Гоголівський період української літератури» не на противагу відомим «Нарисам гоголівського періоду російської літератури» М.Г.Чернишевського, а для суголосності, оскільки й ми повинні ствердити, що Гоголь — один із найбільших українських письменників, які розбудили «в нас усвідомлення нас самих», — як Шевченко, так і Гоголь.
Відгадку таємничості трагедії Гоголя і віднайдення відмички до секретів його творчості треба, значною мірою, шукати в Україні. Вчитаймося, у якому контексті і коли Гоголь уживає поняття «Русь» і «Росія». Здається, в жодному випадку він не ототожнює їх. І навіть, коли «Мертві душі» називає «русской поэмой», то все ж не «российской». Де в Гоголя є поняття «Русь» чи «Руська земля», там є й Україна. Де Росія — там тільки Росія. Бінарну опозицію «батьківщина» — «чужина» в Гоголя і Шевченка надзвичайно тонко спостеріг Юрій Барабаш, з’ясувавши, що «ностальгія стала спільним лейтмотивом петербурзького періоду їхнього життя», що саме Петербург обом відкрив очі на Україну, пробуджував і загострював національну пам’ять, сприяв національній самоідентифікації Гоголя і Шевченка.
Зрозуміла річ, опозиція «батьківщина» — «чужина» у Гоголя постає по-іншому, ніж у Шевченка. Потяг до рідної Василівки, Києва, України, підвищений інтерес до національного побуту, традицій, пісень, бувальщин, героїчних подвигів пращурів, чого він не знайшов у «північній Пальмірі», яка для нього — «чухонська сторона», «простір висхлого болота». «Що ж, ідеш чи ні? — запитує Гоголь Максимовича. — Закохався ж у цю стару бабу Москву, від якої, крім щів та матюків, нічого не почуєш». Але імперія не дозволила Гоголеві виїхати до новоствореного Київського університету, а призначила його ад’юнкт-професором загальної історії Петербурзького університету. І Гоголь зів’яв.
Саме в цей час він розпочинає працю над «Мертвими душами». Поема покоробила не тільки Росію, а й Україну. На козлах українського повозу сиділи ті ж Собакевичі, Ноздрьови, Манілови, і кого можна було догнати і випередити з такими «джигітами» на чолі? Та й імена їхні добуті десь із козацького запасника прізвиськ — Собака, Ніздря, Мана, Коробочка.
Гоголь не міг ні в Росії писати про Росію, ні в Україні про Україну. Імперію пойняла ніч, морок, а художникові потрібне було світле тло на якому російська ніч увиразнювалася б контрастами. І за таке тло він вибрав Європу — Італію, Рим, «батьківщину його душі». Про Україну він міг писати і в Росії, бо вона була яскравим тлом для просвітлення історії свого народу, для зіставлення: такі ми були і ось такими стали, були Тарасами Бульбами, а стали Іванами Івановичами та Іванами Никифоровичами. Гоголь підніс під очі українського панства свічадо, але, побачивши в ньому власні пики, воно почало нарікати на свічадо.
Загадку Гоголя бачили і в стилі його письма. І тут відгадка в Україні В Росії він говорив мовою образів, суть яких не часто вдавалося з’ясувати навіть професійним критикам. Це була мова барокова — така природна для людини, що здобула освіту в Україні. Він промовляв символами й емблемами, алегоріями. І якщо його «Мертві душі» — найуніверсальніша алегорія, то всі попередні твори, як української, так і російської тематики, — це проміжні алегорії, емблеми, окремі штрихи до «Мертвих душ». Гоголь шукав універсальний образ і знайшов його. Ми можемо вести мову про різну міру таланту і його різноспрямованість, але художнє мислення Гоголя, як і Сковороди чи й Котляревського, сформоване бароковою естетикою і поетикою. І коли під цим кутом зору подивитися На художню «практику Миколи Гоголя — перестає існувати ще одна «загадка».
Але, крім мовного стилю письменника, є ще й стиль людської душі і стиль цілісної творчості, що випливає з цієї душі. І яким різним не був би творчий стиль Івана Котляревського, Тараса Шевченка і стиль Миколи Гоголя, є чинник, що об’єднує їхню несхожість у національну цілісність. Ідеться про їхній український патріотизм. Проте в Гоголя він особливий: це, передовсім, утвердження поваги українця до своєї душі як національного феномену, Гоголем же й відкритого. І байдуже, чи це ідилічні «Старосвітські поміщики», чи героїчний «Тарас Бульба», чи фантасмагоричний «Вій» або «Ніч проти Різдва».
Ось рядки з листа Гоголя до Щепкіна після постановки «Ревізора»: «Усі проти мене. Найменша тінь істини — і проти тебе повстають, і не хтось один, а цілі стани».
«Ревізор» обурив Росію, і 1836 року Гоголь покидає її. Він ще в Європу, де проводить майже п’ять років. Аж наприкінці 1841 року Гоголь повертається до Росії, щоб видрукувати «Мертві душі», і знов утікає з неї на цілих п’ять років, живучи переважно в Римі. З відстані він відчував Росію точніше й гостріше, аж до нервових струсів та кидання в крайнощі в останні роки його життя. Гоголь, як і Шевченко, провів у Росії, в Петербурзі, близько п’ятнадцяти років. Шевченкові крізь грати ввижався садок вишневий коло хати в Україні, а Гоголь, споглядаючи Неву, бачив дивовижний Дніпро, могутній своїм широм, що його й до половини не кожна птиця може здолати. Романтичні візії й гіперболи двох геніїв народу співмірні за силою любові до України. Шевченко показав, хто Україну душить і розпинає; Гоголь показав, — кого в Україні б’ють.
Шевченка жандарми з наказу царя запроторили на десять років в Оренбурзькі степи тягнути солдатську лямку, а Гоголь близько п’ятнадцяти років провів у Європі, де відігрівав душу, і навіть сам цар опікувався його закордонним побутом, надто ж під час поїздки до Святих місць. Це те, що відрізняло Шевченка і Гоголя.
Коли помер Гоголь, багатьом здавалося, що він у летаргійному сні, з посмішкою на вустах і приплющеним правим оком. (Існують навіть напівфантастичні оповіді: буцімто при перепохованні тлінних останків Гоголя було зауважено, що віко його труни зсередини подряпане й пошкоджене, а тіло лежало долілиць, і цей факт мовби підтверджує версію про летаргійний сон письменника; ніби він, прокинувшись, робив відчайдушні спроби врятуватися.) Втім, містичний туман навколо Гоголя ніколи не розвіювався, і, можливо, тільки на рідній землі душа його по-справжньому прокинеться із летаргії і безпомильно, як Вій, укаже: ось вони, ті, що переймають казна-які бусурменські звичаї, цураються рідної мови, зраджують побратимство, віру, батьківщину — ось вони! — «батьки отечества чужого», підлі раби й холуї.
Адже усією своєю суттю Гоголь — наш, український, і в його творах сконцентрована могутня духовна сила, величезна життєва енергія, яка вічно працюватиме на Україну.
За Василем Яременком
МЕРТВІ ДУШІ
Поема
Том перший
ГЛАВА І
У ворота гостиниці губернського міста NN в’їхала досить гарна ресорна невелика бричка, якою їздять холостяки: відставні підполковники, штабс-капітани, поміщики, що мають біля сотні селянських душ, словом, усі ті, кого звуть панами середньої руки. В бричці сидів пан не красунь, але й не поганий із себе, ні занадто товстий, ні занадто худий; не можна сказати, щоб старий, одначе й не так, щоб занадто молодий. В’їзд його не наробив у місті зовсім ніякого шуму і не супроводжувався нічим особливим: тільки два російські мужики, які стояли біля дверей шинку напроти гостиниці, зробили деякі зауваження, що стосувалися, зрештою, більш екіпажа, ніж того, хто сидів у ньому. «Бач», сказав один другому: «он яке колесо! як ти думаєш, доїде те колесо, коли б трапилося, до Москви, чи не доїде?» — «Доїде», — відповідав другий. «А от до Казані, я думаю, не доїде?» — «До Казані не доїде», відповів другий. На цьому розмова й скінчилась. Та ще, коли бричка під’їхала до гостиниці, зустрівся молодий чоловік у білих каніфасових1 панталонах, дуже вузьких і коротких, у фраку з претензією на моду, з-під якого видно було маніжку, застебнуту тульською шпилькою з бронзовим пістолетом. Молодий чоловік обернувся назад, подивився на екіпаж, придержав рукою картуз, що мало не злетів од вітру, і пішов своєю дорогою.
Коли екіпаж заїхав на подвір’я, пана зустрів трактирний слуга або половий, як їх звуть в російських трактирах, жвавий і в’юнкий до такої міри, що навіть не можна було роздивитись, яке в нього було обличчя. Він вибіг моторно із салфеткою в руці, сам довгий і в довгому демікотонному2 сюртуку зі спинкою мало не на самій потилиці, стріпнув волоссям і повів проворно пана нагору через усю дерев’яну галдарею показувати посланий йому Богом покій. Покій був певного роду; бо гостиниця була теж певного роду, тобто саме така, які бувають гостиниці в губернських містах, де за два карбованці на добу проїжджі мають спокійну кімнату з тарганами, що визирають, як чорнослив, з усіх кутків, і дверима до сусіднього приміщення, завжди заставленими комодом, де влаштовується сусід, мовчазна й спокійна людина, але дуже допитлива, цікава знати про всі подробиці проїжджого. Зовнішній фасад гостиниці відповідав її середині: вона була дуже довга, на два поверхи; нижній не був штукатурений і залишався в темно-червоних цеглинках, ще більш потемнілих від лихих змін погоди та й бруднуватих уже самих по собі; верхній був пофарбований незмінною жовтою фарбою; внизу були крамнички з хомутами, мотузками та бубликами. В наріжній з цих крамничок, або краще у вікні містився збитенщик3 з самоваром червоної міді й обличчям так само червоним, як самовар, так що здаля можна було подумати, що на вікні стояло два самовари, якби один самовар не був з чорною, як смола, бородою.
Поки приїжджий пан оглядав свою кімнату, внесені були його пожитки: передусім чемодан з білої шкіри, трохи пошарпаний, чим показував, що був не вперше в дорозі. Чемодан внесли кучер Селіфан, низенький чоловік у кожушку, і лакей Петрушка, чолов’яга років тридцяти, в просторому приношеному сюртуку, як видно, з панського плеча, чолов’яга трохи суворий з вигляду, з дуже великими губами й носом. Слідом за чемоданом внесена була невелика скринька з червоного дерева, викладена шматочками карельської берези, шевські колодки і загорнута в синій папір смажена курка. Коли все це було внесено, кучер Селіфан подався в конюшню поратись біля коней, а лакей Петрушка почав улаштовуватись у маленькому передпокої, дуже темній конурці, куди вже встиг принести свою шинель і разом з нею якийсь Свій власний запах, що був переданий і принесеному слідом за цим мішку з усяким лакейським туалетом. У цій конурці він приладнав до стіни вузеньке триноге ліжко, накривши його невеличкою подобою матраца, втовченим і плоским, як млинець, і, може, так само обмащеним, як млинець, який йому пощастило виправити в хазяїна гостиниці.
Поки слуги справлялись і порались, пан пішов у загальну залу. Які бувають ці загальні зали — всякий проїжджий знає дуже добре: ті ж самі стіни, пофарбовані олійною фарбою, потемнілі вгорі від диму з люльок і заяложені знизу спинами всяких проїжджих, а ще
