бричці, водночас розмовляючи з слугою, і махаючи на коляску, що їхала за ними. Голос його здався Чичикову нібито трохи знайомим. Поки він його роздивлявся, білявий встиг уже намацати двері й відчинити їх. Це був чоловік високий на зріст, з обличчя худорлявий, або, як то кажуть; поношений, з рудими вусиками. Із засмаглого обличчя його можна було зробити висновок, що він знав, що таке дим, якщо не Пороховий, то, принаймні, тютюновий. Він ввічливо вклонився Чичикову, на що останній відповів тим самим. Протягом кількох хвилин вони б, мабуть, розговорились і добре познайомилися між собою, бо вже початок був зроблений, і обидва майже водночас висловили задоволення, що куряву на шляху цілком прибив учорашній дощ, і тепер їхати і прохолодно, і приємно, як увійшов чорнявий його товариш, скинувши з голови на стіл картуз свій, по-молодецькому розкошлавши рукою своє чорне густе волосся. Це був середній на зріст дуже непогано збудований молодець з повними рум’яними щоками, з білими, як сніг, зубами і чорними, як смола, бакенбардами. Свіжий він був, як кров з молоком; здоров’я, здавалось, так і пашіло з обличчя його.
«Те, те, те!» скрикнув він раптом і розставив обидві руки, побачивши Чичикова. «Яким вітром?»
Чичиков пізнав Ноздрьова, того самого, з яким він разом обідав у прокурора і який з ним за кілька хвилин зійшовся на таку коротку ногу, шо почав уже говорити «ти», хоч, зрештою, він зі свого боку не дав на те ніякого приводу.
«Куди їздив?» спитав Ноздрьов і, не діждавшись відповіді, продовжував далі: «А я, брат, з ярмарку. Вітай: програвся дощенту! Чи ж віриш, ніколи в житті ще так не програвався. Адже я на обивательських приїхав! Ось подивись навмисне у вікно!» Тут він пригнув сам голову Чичикова, так що той трохи не вдарився нею об раму. «Бачиш, яка погань! насилу дотягли прокляті, я вже пересів ось на його бричку». Кажучи це, Ноздрьов показав пальцем на свого товариша. «А ви ще не знайомі? Зять мій, Міжуєв! Ми з ним цілий ранок говорили про тебе. «Ну, дивись», кажу, «коли ми не зустрінемо Чичикова». Ну, брат, коли б ти знав, як я програвся! Віриш, не тільки вбухав чотирьох рисаків — просто все спустив. Адже на мені нема ані ланцюжка, ані годинника…» Чичиков глянув і побачив справді, що на ньому не було ні ланцюжка, ні годинника, йому навіть здалося, що й один бакенбард був у нього менший і не такий густий, як другий. «А було б у мене тільки двадцять карбованців у кишені», казав далі Ноздрьов: «іменно не більше, як двадцять, я відіграв би все, тобто, крім того, що відіграв би, от, як чесна людина, тридцять тисяч зараз поклав би у бумажник».
«Але ж ти й тоді так казав», відповів білявий: «а коли я тобі дав п’ятдесят карбованців, в ту ж мить просадив їх».
«І не просадив би! їй-Богу, не просадив би! Якби не зробив я сам дурниці, далебі, не просадив би. Якби не загнув я після пароле36 на клятій сімці утку37, я б міг зірвати весь банк38».
«Але ж не зірвав», сказав білявий.
«Не зірвав, бо загнув утку невчасно. А ги думаєш, майор твій добре грає?»
«Добре, чи не добре, але ж він тебе обіграв».
«Велика штука!» сказав Ноздрьов: «так і я його обіграю. Ні, ось хай спробує він грати дублетом39, так тоді я подивлюсь, я подивлюсь тоді, який з нього картяр!.. Зате, брат Чичиков, як погуляли ми в перші дні! Правда, ярмарок був навдивовижу. Самі купці кажуть, що ніколи не було такого з’їзду. У мене все, що тільки привезли з села, продали за найвигіднішу ціну. Ех, братіку, як гульнули! Тепер навіть як згадаєш… чорт забери, тобто, як шкода, що тебе не було! Уяви, що за три версти від міста стояв драгунський полк. Так віриш, що офіцери, скільки їх не було, сорок чоловік самих офіцерів було в місті; як почали ми, братіку, пити… Штабс-ротмістр Поцелуєв… такий бравий! вуса, братіку, отакі! Бордо називає просто бурдашкою. «Принеси лишень, брат», каже, «бурдашки!» Поручик Кувшинников… Ох, братіку, яка пречудова людина! от уже можна сказати, по всій формі гультяй. Ми все були з ним разом. Якого вина продав нам Пономарьов! Треба тобі знати, що він шахрай, і в його крамниці нічого не можна брати: до вина домішує всяку погань: сандал, палену пробку і навіть бузиною, мерзотник, затирає, та зате коли вже витягне з далекої кімнатки, яка зветься в нього особливою, якусь пляшечку, ну просто, брат, опинишся в емпіреях40. Шампанське в нас було таке, — що перед ним губернаторське? просто квас. Уяви, не кліко, а якесь кліко матрадура, це означає подвійне кліко. І ще дістав одну пляшечку французького під назвою: бон-бон. — Запах? розетка і все, що хочеш… Ну, вже й гульнули!.. Після нас приїхав якийсь князь, послав до крамниці по шампанське, немає жодної пляшки у всьому місті, все офіцери випили. Віриш, я сам за обідом випив сімнадцять пляшок шампанського!»
«Ну, сімнадцять пляшок ти не вип’єш», зауважив білявий.
«Як чесна людина кажу, що випив», відповів Ноздрьов.
«Ти можеш собі казати, що хочеш, а я тобі кажу, що й десяти не вип’єш».
«Ну хочеш об заклад, що вип’ю?»
«Навіщо ж об заклад?»
«Ну, постав свою рушницю, що купив у місті».
«Не хочу».
«Ну та постав, спробуй!»
«І пробувати не хочу».
«Та був би ти без рушниці, як без шапки. Ех, брат Чичиков, тобто, як я жалкував, то тебе не було. Я знаю, що ти не розлучився б із поручиком Кувшинниковим. От би ви з ним добре зійшлися! Це не те, що прокурор і всі губернські скнари в нашому» місті, які так і трусяться за кожною копійкою. Цей, братіку, і в гальбік41, і в баночок, і в усе що хочеш. Ех, Чичиков, ну, що б тобі було
приїхати. Справді, свинтус ти після цього, скотар та й голі! поцілуй мене, серце, смерть як я люблю тебе! Міжуєв, глянь: от доля звела: ну то він мені або я йому? він приїхав Бог знає звідки, я теж тут живу… А скільки було, брат, карет, і все це en gros42. У фортунку43 крутнув; виграв: дві банки помади, фарфорову чашку й гітару; потім знову поставив один раз і прокрутив, канальство, ще й своїх шість карбованців. А який, коли б ти знав, зальотник Кувшинников! Ми з ним були на всіх май-‘ же балах. Одна була така виряджена; рюші на ній та трюші, і чорт знає чого не було… я думаю собі тільки: чорт забери! А Кувшинников, тобто це така бестія, підсів до неї і французькою мовою підсипає їй такі компліменти… Віриш, простих баб не проминув. Це він називає поласувати полуничкою. Риби й баликів навезли чудових. Я таки привіз з собою одного, добре, що догадавсь купити, як були ще гроші. Ти куди тепер ідеш?»
«А я до чоловічка одного», сказав Чичиков. ,
«Ну, що там чоловічок, кинь його! їдьмо до мене!»
«Ні, не можна, є діло».
«Ну, от уже й діло! вже й вигадав! ох ти Оподелдок Іванович!»
«Таки справді, діло, та ще й нагальне».
«Іду на парі, брешеш! ну скажи тільки, до кого їдеш?»
«Ну, до Собакевича».
Тут Ноздрьов зареготав тим дзвінким сміхом, яким заливається тільки свіжа здорова людина, в якої всі до одного показуються білі, як цукор, зуби, тремтять і стрибають щоки, і сусід за двома дверима, в третій кімнаті, кидається спросоння, витріщивши очі й промовляючи: «як же його розібрало!»
«Що ж тут смішного», сказав Чичиков, почасти незадоволений з такого сміху.
Але Ноздрьов і далі реготав на все горло, приказуючи: «ой рятуй, їй-право, лусну зо сміху!»
«Нічого немає смішного: я дав йому слово», сказав Чичиков.
«Та ж тобі життя буде немиле, коли приїдеш до нього, це просто скупердяга! Я ж знаю твою вдачу, ти гірко опечешся, якщо думаєш знайти там банчок і добру пляшку якого-небудь бонбону. Слухай, братіку: ну к чорту Собакевича, їдьмо зараз до мене! яким баликом почастую! Пономарьов бестія так розкланювався, каже: для вас тільки, весь ярмарок, каже, обшукайте, не знайдете такого. Але ж шахрай страшенний. Я йому в вічі це казав: ви, кажу, з нашим відкупщиком найперші шахраї! Сміється бестія, та бороду гладить. Ми з Кувшинниковим щодня снідали в його крамниці. Ах, брат, забув сказати тобі: знаю, що ти тепер не відчепишся, але за десять тисяч не віддам, наперед кажу… Гей, Порфирію», закричав він, підійшовши до вікна, на свого слугу, що держав у одній руці ножик, а в другій шкоринку хліба з шматком балика, який пощастило йому мимохідь відрізати, виймаючи щось там із брички. «Гей, Порфирію!» кричав Ноздрьов: «а внеси щеня! Яке щеня!» продовжував він, звертаючись до Чичикова. «Крадене, і за себе самого не відда- , вав хазяїн. Я йому обіцяв булану кобилу, яку, пам’ятаєш, виміняв у Хвостирьова…» Чичиков, проте, зроду не бачив ні буланої кобили, ні Хвостирьова.
«Пане! нічого не хочете закусити?» сказала в цей час, підходячи до нього, стара.
«Нічого. Ех, брат, як погуляли! А втім, дай чарку горілки. Яка в тебе є?»
«Ганусівка»44, відповіла стара.
«Ну, давай ганусівки», сказав Ноздрьов.
«Давай вже й мені чарку!» сказав білявий.
«В театрі одна актриса так каналія співала,;як канарейка! Кувшинников, який сидів біля мене, «от», каже, «брат, поласувати б полуничкою!» Самих балаганів, я думаю було п’ятдесят. Фенарді45 чотири години крутився вітряком». Тут він узяв чарку з рук старої, яка йому за те низько вклонилась. «А, давай його сюди!» закричав він, побачивши Порфирія, що ввійшов зі щеням. Порфирій був одягнений так само, як і пан, в якомусь архалуку, підбитому ватою, але трохи більше заяложеному.
«Давай його, клади сюди на підлогу!»
Порфирій поклав щеня на підлогу, яке, витягшись на всі чотири лапи, нюхало землю.
«От щеня!» сказав Ноздрьов, узявши його за спинку й піднявши рукою. Щеня досить жалісно заскавуліло.
«Але ж ти не зробив того, що я тобі казав», промовив Ноздрьов, повернувшись до Порфирія і розглядаючи пильно черево щеняти: «і не подумав вичесати його?»
«Ні, я його вичісував».
«А чому ж блохи?»
«Не можу знати. Могли як-небудь з брички поналазити».
«Брешеш, брешеш, і на думці не мав чесати, я думаю, дурню, ще й своїх напустив. А глянь, Чичиков, глянь, які вуха, на лишень помацай рукою».
«Та навіщо, я й так бачу: доброї породи!» відповів Чичиков.
«Ні, ти візьми-таки, помацай вуха!»
Чичиков, щоб догодите йому, помацав вуха, промовивши: «еге, гарний буде собака».
«А ніс, чуєш, який холодний? ось візьми рукою». Не бажаючи образити його, Чичиков узяв і за ніс, сказавши: «гарний
