нюх».

«Справжній мордаш», продовжував Ноздрьов: «я, признатись, давно гострив зуби на мордаща. На, Порфирію, віднеси його!»

Порфирій, узявши щеня під черево, поніс його в бричку.

«Слухай, Чичиков, ти мусиш неодмінно тепер їхати до мене: п’ять верст усього, духом домчимо, а там уже можеш і до Собакевяча».

«А що ж», подумав собі Чичиков: «заїду я справді до Ноздрьова. Чим же він гірший за інших, така сама людина, та ще й програвся. Проворний він, як видно, на все, значить, у нього дурно можна щось випросити». «Гаразд, поїдемо», сказав він: «тільки цур не затримувати, мені час дорогий».

«Ну, голубе, оце діло! Оце добре, стривай-бо, я тебе поцілую за це». Тут Ноздрьов і Чичиков поцілувались. «І славно: утрьох і покотимо!»

«Ні, ти вже, будь ласка, мене відпусти», казав білявий: «мені треба додому».

«Пусте, пусте, брат, не пущу».

«Справді, жінка буде сердитись, тепер же ти можеш пересісти ось на їхню бричку».

«Ні, ні, ні! І не думай!»

Білявий був один із тих людей, в характері яких на перший погляд є якась упертість. Ще не встигнеш розкрити рота, як вони вже ладні сперечатись і, здається, ніколи не погодяться на те, що явно протилежне їх характеру думок, що ніколи не назвуть дурного розумним і що особливо не згодяться танцювати під чужу дудку; а кінчиться завжди тим, що в характері їх виявиться м’якість, що вони згодяться саме на те, що відкидали, дурне назвуть розумним і підуть потім витанцьовувати якнайкраще під чужу дудку, словом, почнуть гладенько, а кінчать гидкенько.

«Дурниця!» сказав Ноздрьов у відповідь на якесь заперечення білявого, надів йому на голову картуз, і — білявий пішов слідом за ними.

«За горілочку, пане, не заплатили…» сказала стара.

«А, добре, добре, матінко. Слухай, зятьок! заплати будь ласка. В мене немає ні копійки в кишені».

«Скільки тобі?» сказав зятьок.

«Та що, батечку, всього двогривенюс46», відповіла стара. «Бреши, бреши. Дай їй полтину47, вистачить з неї».

«Малувато, пане», сказала стара, проте взяла гроші з подякою і ще побігла мерщій відчиняти їм двері Вона не зазнала збитків, бо заправила вчетверо проти того, що коштувала горілка.

Приїжджі посідали. Бричка Чичикова їхала поруч з бричкою, де сиділи Ноздрьов та його зять, і тому вони всі троє могли вільно між собою розмовляти усю дорогу. За ними їхала, раз у раз відстаючи, невелика колясчина Ноздрьова, запряжена охлялими обивательськими кіньми. У ній сидів Порфирій зі щеням.

Тому що розмова, яку подорожні вели між собою, була не дуже цікава для читача, то зробимо краще, коли скажемо що-небудь про самого Ноздрьова, якому, може, доведеться відіграти не зовсім останню роль у нашій поемі.

Особа Ноздрьова, певно, вже трохи знайома читачеві. Таких людей доводилося всякому зустрічати чимало. їх звуть спритними хлопцями, вважають ще в дитинстві й у школі за гарних товаришів, і при всьому тому часто боляче лупцюють. В їх обличчях завжди видно щось відкрите, пряме, завзяте. Вони скоро знайомляться, і не зоглядишся, як уже говорять тобі: «ти». Дружбу заведуть, здається, навіки; але майже завжди так трапляється, що той, хто подружиться, поб’ється з ними того ж вечора на товариській гулянці. Вони завжди балакуни, гультяї, сміливці, народ примітний. Ноздрьов у тридцять п’ять років був достоту такий, яким був у вісімнадцять і двадцять: охочий погуляти. Одруження його аж ніяк не змінило, тим більше, що жінка незабаром пішла на той світ, покинувши двох діток, які зовсім йому були не потрібні. Дітей, однак, доглядала гарненька нянька. Дома він більше, ніж день, не міг всидіти. Чутливий ніс його чув за кілька десятків верст, де був ярмарок з усякими з’їздами та балами; він уже, як оком змигнути, був там, сперечався й заводив колотнечу за зеленим столом, бо мав, подібно до всіх таких, пристрасть до карт. У карти, як ми вже бачили з першої глави, грав він не зовсім безгрішно й чисто, знаючи багато різних пересмикувань і інших тонкощів, і тому гра вельми часто кінчалася іншою грою: або лупцювали його чобітьми, або ж учиняли пересмикування його густим і дуже гарним бакенбардам, так що повертався додому він іноді з однією тільки бакенбардою, та й то досить рідкою. Але його здорові й повні щоки були добре створені і містили в собі стільки вирощувальної сили, що бакенбарди скоро виростали знову, ще навіть кращі, ніж були. І що найдавніше, що може тільки на Рyci трапитись, він через якийсь час уже зустрічався знову з тими приятелями, що його товкли, і зустрічався наче й не було нічого, і він, як то кажуть, нічого і вони нічого.

Ноздрьов був у деякому відношенні історична людина. Ні на одному зібранні, де він був, не обходилось без історії. Яка-небудь історія неодмінно траплялася: або виведуть його піц руки з зали жандарми, або змушені бувають виштовхати свої ж приятелі. Коли Ж цього, не станеться, то все-таки щось та буде таке, чого з іншими ніяк не буде: або надудлиться в буфеті так, що тільки сміється, або забрешеться якнайгірше, так що, нарешті, самому зробиться совісно. І набреше зовсім без ніякої потреби: візьме й розкаже, що в Нього був кінь якої-небудь голубої або рожевої масті і тому подібні нісенітниці, так, що слухачі, нарешті, всі відходять, промовивши: «ну, брат, ти, здається, вже почав таке верзти, що й купи не тримається». Є люди, що мають пристрасть напаскудити ближньому, іноді зовсім без ніякої причини. Інший, наприклад, навіть чоловік в чинах, з благородною зовнішністю, із зіркою на грудях, потискуватиме вам руку, розговориться з вами про предмети глибокі, що спонукують до роздумів, а потім, дивись, тут-таки перед вашими очима і напаскудить вам. І напаскудить так, як простий колезький реєстратор, а зовсім не так, як людина із зіркою на грудях, яка розмовляє про предмети високі, що спонукують до роздумів, так що стоїш тільки та дивуєшся, знизуючи плечима, та й годі. Таку саму дивну пристрасть мав і Ноздрьов. Чим хто ближче з ним сходився, тому він найшвидше насолював: розпускав небувальщину, що вже дурнішої трудно вигадати, розладжував весілля, торговельну угоду і зовсім не вважав себе за вашого ворога; навпаки, коли випадок приводив його знову зустрітися з вами, він поводився знов подружньому і навіть казав: «Але ж ти, мерзотнику отакий, ніколи не заїдеш до мене». Ноздрьов у багатьох відношеннях був різносторонньою людиною, тобто людиною на всі руки. За одну хвилину він пропонував вам їхати куди завгодно, хоч на край світу, вступити у будь-яке починання, міняти все, що тільки є, на все, що хочете. Рушниця, собака, кінь — усе було предметом міньби, але зовсім не з тим, щоб виграти, це походило просто від якоїсь невгамовної спритності й жвавості характеру. Коли йому на ярмарку щастило натрапити на простака і обіграти його, він накуповував безліч усього, що перше наверталось йому на очі в крамницях: хомутів, курильних смолок48, ситцю, свічок, хусток для няньки, жеребця, ізюму, срібний умивальник, голландського полотна, крупчатки, тютюну, пістолетів, оселедців, картин, точильний інструмент, горшків, чобіт, фаянсового посуду скільки вистачало грошей. А втім, рідко траплялось, щоб все це він довозив додому; майже того самого дня спускалось воно все іншому щасливому картяреві, іноді навіть з додачею власної люльки з кисетом і мундштуком, а іншим разом і всієї четверні з усім: з коляскою й кучером, так що сам господар вирушав у коротенькому сюртучку або архалуку шукати якого-небудь приятеля, щоб покористуватись його екіпажем. Ось який був Ноздрьов! Може, назвуть його характером утертим, почнуть говорити, що тепер немає вже Ноздрьова. Гай-гай! несправедливі будуть ті, хто почне говорити так. Ноздрьов довго ще не переведеться на світі. Він усюди між нами і, може, тільки ходить в іншому каптані; та легковажно-непроникливі люди, і людина в іншому каптані здається їм іншою людиною.

Тимчасом три екіпажі підкотили вже до ґанку будинку Ноздрьова. В будинку не було ніякого готування до їх прийняття. Посеред їдальні стояли дерев’яні козли, і два мужики, стоячи на них, мазали стіни, заводячи якусь нескінченну пісню; підлога вся була обляпана білилом. Ноздрьов звелів у ту ж мить мужиків і козли геть, і вибіг у другу кімнату віддавати наказ. Гості чули, як він замовляв кухареві обід; обміркувавши це, Чичиков, який починав уже трохи почувати апетит, побачив, що раніше п’ятої години вони не сядуть за стіл. Ноздрьов, повернувшись, повів гостей оглядати все, що тільки було в нього в селі: і за дві години з чимось показав геть чисто все, так що вже нічого більше не залишилось показувати. Перш за все пішли вони оглядати конюшню, де бачили двох кобил, одну сіру в яблуках, другу булану, потім гнідого жеребця, з вигляду й непоказного, але за якого Ноздрьов божився, що заплатив десять тисяч.

«Десять тисяч ти за нього не дав», зауважив зять. «Він і однієї не вартий».

«Їй-Богу, дав десять тисяч», сказав Ноздрьов.

«Ти собі можеш божитись, скільки хочеш», відповів зять.

«Ну, хочеш, поб’ємось об заклад!» сказав Ноздрьов.

Об заклад зять не захотів битись.

Потім Ноздрьов показав порожні стійла, де були раніше теж добрі коні. У цій самій конюшні бачили цапа, якого, за старим повір’ям, вважали за необхідне держати при конях, який, як здавалось, був з ними в злагоді, гуляв під їхніми черевами, як у себе вдома. Потім Ноздрьов повів їх дивитись на вовченя, що було на припоні. «От вовченя!» сказав він: «я його навмисне годую сирим м’ясом. Мені хочеться, щоб воно було справжнім звіром!» Пішли оглядати ставок, де, за словами Ноздрьова, водилась риба така завбільшки, що два чоловіки насилу витягали штуку, що однак родич не проминав взяти під сумнів. «Я тобі, Чичиков», сказав Ноздрьов: «покажу чудову пару собак: міць чорних м’язів просто дивує, щиток49 — голка!» і повів їх до збудованого дуже красиво маленького будиночка, оточеного великим, загородженим з усіх боків двором. Вступивши в двір, побачили там усяких собак, і густопсових, і чистопсових, усіх можливих кольорів і мастей: муругих, чорних з підпалинами, полово-рябих, муруго-рябих, червоно-рябих, чорновухих, — сіровухих50… Були тут усі клички, всі наказові форми: стріляй, перелай, пурхай, пожар, скосир, чортихай, допікай, припікай, северга51, ластівка, нагорода, опікунка. Ноздрьов був серед них достоту, як батько серед родини, всі вони, зразу пустивши вгору хвости, називані в собачіїв правилами, полетіли прямо назустріч гостям і почали з ними вітатися. Штук з десять з них поклали свої лапи Ноздрьову на плечі. Передай засвідчив таку саму дружбу Чичикову і, підвівшись на задні ноги, лизнув його язиком у самі губи, так що Чичиков тут-таки сплюнув. Оглянули собак, що дивували міццю чорних