мязів — гарні були собаки. Потім пішли оглядати кримську суку, яка була вже сліпа і, за словами Ноздрьова, незабаром мала здохнути, але років зо два тому була дуже гарна сука; оглянули й суку — сука, й справді, була сліпа. Потім пішли оглядати водяний млин, де бракувало порплиці, в яку встановлюється верхній камінь, що швидко обертається на веретені, пурхає, за чудовим висловом російського мужика. «А ось тут скоро буде й кузня!» сказав Ноздрьов. Трохи пройшовши, вони побачили, справді, кузню, оглянули й кузню.
«На цьому ось полі», сказав Ноздрьов, показуючи пальцем на поле: «русаків така гибель, що землі не видно. Я сам своїми руками піймав одного за задні ноги».
«Ну, русака ти не піймаєш рукою!» зауважив зять.
«А отже піймав, умисне піймав!» відповів Ноздрьов. «Тепер я поведу тебе подивитись», продовжував він, звертаючись до Чичикова: «межу, де кінчається моя земля».
Ноздрьов повів своїх гостей полем, що в багатьох місцях було з самих купинок. Гості мусили пробиратись між перелогами й ріллею. Чичиков починав відчувати втому. В багатьох місцях ноги їх видавлювали під собою воду, до такої міри місце було низьке. Спочатку вони стереглися й переступали обережно, але потім, побачивши, що все це ні до чого не веде, брели прямо, не розбираючи, де більша, а де менша грязь. Пройшовши чималенько, побачили справді межу, що була з дерев’яного стовпчика та вузенького рову.
«Ось межа!» сказав Ноздрьов: «усе, що бачиш по цей бік, усе це моє, і навіть по той бік, увесь цей ліс, що ген синіє, і все, що за лісом, усе моє».
«Та коли ж цей ліс став твоїм?» спитав зять. «Хіба ти недавно купив його? Адже він не був твій».
«Так, я купив його недавно», відповів Ноздрьов.
«Коли ж ти встиг його так скоро купити?»
«Аякже, я ще позавчора купив, і дорого, чорт забери, дав».
«Та ти ж був у той час на ярмарку».
«Ех ти, Софрон! Хіба не можна бути водночас на ярмарку і купити землю? Ну, я був на ярмарку, а прикажчик мій тут без мене й купив».
«Ну, хіба що прикажчик!» сказав зять, але й це взяв під сумнів і похитав головою. Гості вернулись тією самою гидкою дорогою додому. Ноздрьов повів їх у свій кабінет, в якому, проте, не було помітно слідів того, що буває в кабінетах, тобто книг або паперів; висіли тільки шаблі та дві рушниці, одна на триста, а друга на вісімсот карбованців. Зять, оглянувши, похитав тільки головою. Потім були показані турецькі кинджали, на одному з яких, помилково, було вирізьблено: Майстер Савелій Сибіряков. Слідом за тим показано гостям шарманку. Ноздрьов тут же прокрутив перед ними дещо. Шарманка грала не без приємності, але всередині її, здається, щось сталося: бо мазурка кінчалась піснею: «Мальбруг у похід рушив»52; а «Мальбруг у похід рушив» несподівано завершувався якимсь давно знайомим вальсом. Уже Ноздрьов давно перестав крутити, але в шарманці була одна дудка, дуже жвава, що ніяк не хотіла вгамуватись, і довго ще потім свистіла вона сама. Потім були показані люльки дерев’яні, глиняні, пінкові, обкурені й необкурені, обтягнуті замшею і необтягнуті, чубук з янтарним
мундштуком, недавно виграний, і кисет, вишитий якоюсь графинею, що десь на поштовій станції закохалася в нього по вуха, у якої ручки, за словами його, були найсубтильніший сюперфлю», — слово, яке, мабуть, означало в нього найвищу точку довершеності. Закусивши баликом, вони сіли за стіл близько п’ятої години. Обід; як видно, не був у Ноздрьова головним у житті; страви не відігравали великої ролі: дещо й пригоріло, дещо й зовсім не зварилось. Видно, що кухар керувався більше якимсь натхненням і клав перше, що потрапляло під руку: стояв коло нього перець— він сипав перець, капуста попалась — пхав капусту, жбухав молоко, шинку, горох — словом, качай-валяй, аби гаряче, а смак якийсь, певно, вийде. Зате Ноздрьов наполіг на вина: ще не подавали супу, він уже налив гостям по великій склянці портвейну і по другій госотерну, бо в губернських і повітових містах не буває простого сотерну. Потім Ноздрьов звелів принести пляшку мадери, кращої за яку не пив сам фельдмаршал. Мадера, справді, аж горіла в роті, бо купці, знаючи вже смак поміщиків, що любили добру мадеру, заправляли її нещадно ромом, а іноді вливали туди й царської горілки в надії, що все стерплять руські шлунки. Потім Ноздрьов звелів принести ще якусь особливу пляшку, яка, за словами його, була й бургоньйон і шампаньйон разом. Він наливав дуже старанно в обидві склянки — і направо, і наліво, і зятеві, і Чичикову; Чичиков помітив проте якось мимохідь, що самому собі він небагато доливав. Це змусило його бути обережним, і як тільки Ноздрьов як-небудь забалакувався, або наливав зятеві, він перекидав у ту ж мить свою склянку в тарілку. В недовгому часі була принесена на стіл горобинівка, яка мала, за словами Ноздрьова, справжній смак вершків, але в якій, на здивування, чути було сивуху в усій її силі. Потім пили якийсь бальзам, що мав таке ім’я, яке навіть важко було пригадати, та й сам господар удруге назвав його вже іншим ім’ям. Обід давно вже кінчився, і вина були перепробувані, але гості все ще сиділи за столом. Чичиков ніяк не хотів заговорити з Ноздрьовим при зятеві про головний предмет. Все-таки зять був людина стороння, а предмет вимагав усамітненої і дружньої розмови. А втім, зять навряд чи міг бути людиною небезпечною, бо набрався, здається, вдосталь, і, сидячи на стільці, щохвилини клював носом. Помітивши й сам, що перебуває не в надійному стані, він почав, нарешті, відпрошуватись додому, але таким лінивим і млявим голосом, немовби, за російським висловом, натягав кліщами на коня хомут. «І ні-ні, не пушу!» сказав Ноздрьов. «Ні, не роби мені кривди, друже мій, справді, поїду», сказав зять: «ти мене дуже скривдиш».
«Пусте, пусте! ми влаштуємо цю ж хвилину банчок». «Ні, влаштовуй, брат, сам, а я не можу, жінка буде у великій претензії, справді, я мушу їй розказати про ярмарок. Треба, брат, справді, треба їй зробити приємність. Ні, ти не держи мене!»
«Ну її, жінку, к…! велике справді діло робитимете вкупі!» «Ні, брат! вона така поштива й вірна! Послуги робить такі… віриш, у мене сльози на очах. Ні, ти не держи мене; як чесна людина, поїду. Я тебе в цьому запевняю по чистій совісті».
«Хай собі ще, яка з нього користь!» сказав тихо Чичиков Ноздрьову.
«А й справді!» сказав Ноздрьов: «смерть не люблю таких тюхтіїв!» і додав уголос: «ну, чорт з тобою, їдь собі бабитися з жінкою, фетюк54».
«Ні, брат, ти не лай мене фетюком», відповів зять: «я їй життям зобов’язаний. Така, справді, добра, мила, таку ласку виявляє… аж сльоза навертається, спитає, що бачив на ярмарку, треба все розказати, така, справді, мила».
«Ну, їдь собі, бреши їй дурниці! Ось картуз твій».
«Ні, брат, тобі зовсім не слід так про неї казати; цим ти, можна сказати, самого мене ображаєш, вона така мила».
«Ну, то й забирайся до неї швидше!»
«Так, брат, поїду, вибач, що не можу залишитись. Душею радий би був, але не можу». Зять ще довго повторяв свої вибачення, не помічаючи, що сам уже давно сидів у бричці, давно виїхав за ворота, і перед ним давно були тільки порожні поля. Треба думати, що жінка небагато чула подробиць про ярмарок.
«Така погань!» казав Ноздрьов, стоячи перед вікном і дивлячись, як виїжджав екіпаж. «Он як поплентався коник припряжний непоганий, я давно хотів підчепити його. Та вже такий… з ним не можна ніяк зійтися. Фетюк, просто фетюк!»
Після цього ввійшли вони в кімнату. Порфирій подав свічки, і Чичиков помітив у руках господаря колоду карт, що невідомо звідки взялася.
«А що, брат», казав Ноздрьов, притиснувши боки колоди пальцями й трохи погнувши її, так що тріснув і відскочив папірець. «Ну, для проводження часу, держу триста карбованців банку!»
Але Чичиков прикинувся наче й не чув, про що мова, і сказав, немов раптом пригадавши: «А! щоб не забути: у мене до тебе прохання».
«Яке?»
«Дай раніше слово, що виконаєш».
«Та яке прохання?»
«Ну, та вже дай слово!»
«Слово честі?»
«Слово честі».
«Ось яке прохання: у тебе є, певне, багато померлих селян, які ще не викреслені з ревізії?»
«Ну, є; а що?»
«Переведи їх на мене, на моє ім’я».
«А нащо тобі?»
«Ну, та мені треба».
«Та нащо?»
«Ну, та вже треба… це вже моє діло, словом, треба».
«Ну, вже, певно, щось затіяв. Признайся, що?»
«Та що ж затіяв? з такої дурниці й затіяти нічого не можна».
«Та навіщо ж вони тобі?»
«Ох, який цікавий! йому всяку погань хотілося б помацати рукою, та ще й понюхати!»
«Та чому ж ти не хочеш сказати?»
«А що ж тобі за користь знати? ну, просто так спала фантазія».
«Так от же: доти, доки не скажеш, не зроблю!»
«Ну, от бачиш, от уже й нечесно з твого боку: слово дав, та й задкуєш».
«Ну, як ти собі хочеш, а не зроблю, поки не скажеш, нащо».
«Що б таке сказати йому?» подумав Чичиков і після хвилинного роздуму заявив, що мертві душі потрібні йому, щоб набути ваги в суспільстві, що він маєтків великих не має, так до того часу хоч би які-небудь душі».
«Брешеш, брешеш!» сказав Ноздрьов, не давши докінчити: «брешеш, брат!»
Чичиков і сам помітив, що вигадав не дуже влучно, і привід досить слабкий. «Ну, то я ж тобі скажу пряміше», сказав він, поправившись: «тільки, будь ласка, не проговорись нікому. Я надумав женитись; але треба тобі знати, що батько й мати нареченої преамбіційні люди. Така, далебі, комісія: не радий, що зв’язався: хочуть неодмінно, щоб у жениха було ніяк не менше трьохсот душ, а тому, що в мене цілих майже півтораста душ не вистачає…»
«Ну, брешеш! брешеш!» закричав знову Ноздрьов.
«Ну, от уже тут», сказав Чичиков: «і ось настільки не збрехав», і показав великим пальцем на своєму мізинці манісіньку частинку.
«Єзуїт, єзуїт. Голову ставлю, що брешеш!»
«Одначе, це ж образа! що ж я таке справді! чому я неодмінно брешу?»
«Ну, та я ж знаю тебе: ти ж великий шахрай, дозволь мені це сказати тобі по дружбі! Якби я був твоїм начальником, я б тебе повісив на першому дереві».
Чичикова образило таке зауваження. Всякий-бо вислів, хоч трохи грубий або такий, що ображав добропристойність, був йому неприємний. Він навіть не любив допускати з собою ні в якому разі фамільярного поводження, хіба що тільки особа була надто високого звання. І тому тепер він зовсім образився.
«Їй-Богу, повісив би», повторив Ноздрьов: «я кажу тобі це одверто, не для того, щоб тебе образити,
