а просто по-дружньому кажу».
«Усьому є межі», сказав Чичиков з почуттям гідності. «Коли хочеш похизуватися подібними словами, так іди в казарми», і потім додав: «не хочеш подарувати, то продай».
«Продати! Та я ж знаю тебе, ти ж негідник, ти ж дорого не даси за них?»
«Ех, та й ти теж гарний! дивись-но! та що вони в тебе, брильянтові, чи що?»
«Ну, так і є. Я ж тебе знав».
«Даруй, брат, що ж у тебе за крамарський нахил! Ти б мусив просто віддати мені їх».
«Ну, слухай, щоб довести тобі, що я зовсім не якийсь скнара, я не візьму за них нічого. Купи в мене жеребця, я тобі дам їх на додачу».
«Вибач, нащо ж мені жеребець?» сказав Чичиков, здивований справді такою пропозицією.
«Як нащо? та я ж за нього заплатив десять тисяч, а тобі віддаю за чотири».
«Та нащо мені жеребець? заводу я не держу».
«Та слухай, ти не розумієш: адже я з тебе візьму тепер усього тільки три тисячі, а решту тисячу ти можеш заплатити мені згодом».
«Та непотрібен мені жеребець, Бог з ним!»
«Ну, купи булану кобилу».
«І кобили не треба».
«За кобилу й за сірого коня, отого, що ти в мене бачив, візьму з тебе тільки дві тисячі».
«Та непотрібні мені коні».
«Ти їх продаси, тобі на першому ярмарку дадуть за них утроє більше».
«То краще ж ти їх сам продай, коли певен, що виграєш утроє».
«Я знаю, що виграю, та мені хочеться, щоб і ти мав вигоду».
Чичиков подякував за прихильність і рішуче відмовився і від сірого коня, і від буланої кобили.
«Ну, то купи собак. Я тобі продам таку пару, просто мороз поза шкурою йде! породиста, з вусами, шерсть стирчить угору, як щетина. Бочкуватість ребер незбагненна, лапа вся зібрана в грудку, землі не зачепить!»
«Та навіщо мені собаки? я не мисливець».
«Та мені хочеться, щоб у тебе були собаки. Слухай, коли вже не хочеш собак, то купи в мене шарманку, чудова шарманка; самому, як чесна людина, коштувала півтори тисячі; тобі віддаю за 900 карбованців».
«Та навіщо ж мені шарманка? Я ж не німець, і об тягатися з нею по дорогах і випрошувати гроші». v «Але ж це не така шарманка, як носять німці. Це орган; глянь умисне: вся з червоного дерева. Ось я тобі покажу її ще!» Тут Ноздрьов, схопивши за руку Чичикова, почав тягти його до другої кімнати, і хоч як той упирався ногами в підлогу, хоч як запевняв, що він знає вже, яка шарманка, але мусив почути ще раз, як вирушив у похід Мальбруг. «Коли ти не хочеш на гроші, так ось що, слухай: я тобі дам шарманку і всі, скільки в мене є, мертві душі, а ти мені дай свою бричку й триста карбованців додачі».
«Ну, от іще, а я ж чим поїду?»
«Я тобі дам іншу бричку. Ось ходімо в сарай, я тобі покажу її! Ти її тільки перефарбуєш і буде чудо бричка».
«От його невгамовний біс опанував!» подумав сам собі Чичиков і вирішив будь-що-будь спекатися всяких бричок, шарманок і всіх можливих собак, незважаючи на незбагненну бочкуватість ребер і грудкуватість лап.
«Але ж бричка, шарманка й мертві душі, усе разом!»
«Не хочу», сказав ще раз Чичиков.
«Чому ж ти не хочеш?»
«Тому, що, просто, не хочу, та й годі».
«От який-бо ти, справді! з тобою, як я бачу, не можна, як ведеться між добрими друзями й товаришами, такий, справді!.. Одразу видно, що дволична людина!»
«Та що ж я, дурень, чи що? ти поміркуй сам: навіщо ж придбаю я річ, зовсім для мене непотрібну?»
«Ну, вже, будь ласка, не кажи. Тепер я дуже добре тебе знаю. Така, справді, ракалія! Ну, слухай: хочеш метнемо банчок? Я поставлю всіх померлих на карту, шарманку теж».
«Ну, наважитись на банк, значить, підпадати під невідомість», казав Чичиков і тимчасом глянув скоса на карти, що були в нього в руках. Обидві талії55 здались йому дуже схожі на штучні, і самий крап56 виглядав теж підозріло.
«Чого ж невідомості?» сказав Ноздрьов. «Ніякої невідомості! хай тільки буде на твоєму боці щастя, ти можеш виграти чортову прірву. Ось вона! от щастя!» казав він, починаючи метати для збудження запалу: «от щастя! от щастя! ось: так і ріже! ось та проклята дев’ятка, на якій я все просадив! Почував, що продасть, та вже, зажмуривши очі, думаю собі: чорт тебе забери, продавай, проклята!»
Коли Ноздрьов це говорив, Порфирій приніс пляшку. Але Чичиков відмовився рішуче як грати, так і пити.
«Чому ж ти не хочеш грати?» сказав Ноздрьов.
«Ну, тому, що не маю настрою. Та признатися сказати, я зовсім не охочий грати».
«Чому ж не охочий?»
Чичиков знизав плечима й додав: «бо не охочий».
«Погань же ти!»
«Що ж робити? так Бог створив».
«Фетюк просто! Я думав був раніше, що ти хоч трохи порядна людина, а ти ніякого не розумієш поводження. З тобою зовсім не можна говорити, як з людиною близькою… ніякої прямодушності, ні щирості! чистий Собакевич, такий мерзотник!»
«Та за що ж ти лаєш мене? Винен хіба я, що не граю? Продай мені душ самих, коли вже ти такий чоловік, що трусишся над цією дурницею».
«Чорта лисого матимеш! хотів був, даром хотів віддати, а тепер от не дістанеш! Хоч три царства давай, не віддам. Такий скупердяй, пічкур гидкий. З цієї пори з тобою ніякого діла не хочу мати. Порфирію, піди скажи конюхові, щоб не давав його коням вівса, хай їдять саме сіно».
Такого висновку Чичиков ніяк не сподівався.
«Краще б ти мені й на очі не показувався!» сказав Ноздрьов.
Проте, незважаючи на таку незгоду, гість і господар повечеряли вкупі, хоч цим разом не стояло на столі ніяких вин з хитромудрими назвами. Стирчала одна тільки пляшка з якимсь кіпрським, яке було те, що називають кислятина в усіх відношеннях. Після вечері Ноздрьов сказав Чичикову, відвівши його у бокову кімнату, де була наготовлена для нього постіль: «Ось тобі твоя постіль! Не хочу й надобраніч казати тобі!»
Чичиков залишився після відходу Ноздрьова в найнеприємнішому настрої. Він у душі досадував на себе, лаяв себе за те, що до нього заїхав і згаяв даремно час. А ще більше лаяв себе за те,
що заговорив з ним про справу, і повівся необережно, як дитина, як дурень: бо справа зовсім не такого роду, щоб бути звіреною Ноздрьову: Ноздрьов людина-погань, Ноздрьов може набрехати, прибільшити, розпустити чорт знає що, підуть ще якісь плітки — негаразд, негаразд. «Просто, дурень я», казав він сам собі. Ніч спав він дуже погано. Якісь маленькі прежваві комахи кусали його нестерпно боляче, так що він усією жменею шкріб по враженому місці, приказуючи: «а, щоб вас чорт забрав разом з Ноздрьовим!» Прокинувся він рано-вранці. Першим ділом його було, надівши халат, взувши чоботи, податись через двір на конюшню, наказати Селіфанові зараз же запрягати бричку. Вертаючись через двір, він зустрівся з Ноздрьовим, що був теж у халаті, з люлькою в зубах.
Ноздрьов привітав його по-дружньому і спитав, як йому спалось.
«Так собі», відповів Чичиков досить сухо.
«А я, брат», казав Ноздрьов: «така мерзота верзлась цілу ніч, що бридко й розказувати, і в роті після вчорашнього немов ескадрон переночував. Уяви: снилось, що мене відшмагали, єй-єй! І хто б ти думав? От нізащо не вгадаєш штабс-ротмістр Поцелуєв разом з Кувшинниковим».
«Так», подумав сам собі Чичиков: «добре було б, якби тебе відшмагали наяву».
«їй-Богу! Та ще як боляче! Прокинувся, чорт забери, справді щось свербить; мабуть, відьми-бло-хи. Ну, ти йди тепер одягайся, я до тебе зараз прийду. Треба тільки вилаяти падлюку-прикажчика».
«Чичиков пішов у кімнату одягтись і вмитися. Коли після того вийшов він до їдальні, там уже стояв на столі чайний прибор з пляшкою рому. В кімнаті були сліди вчорашнього обіду і вечері; здається, щітка для підлоги не торкалася зовсім. На підлозі валялися хлібні крихти, а тютюновий попіл видно було навіть на скатертині. Сам господар, що не забарився скоро вийти, нічого не мав у себе під халатом, крім відкритих грудей, на яких росла якась борода. Держачи в руці чубук і присьорбуючи з чашки, він був дуже гарний для живописця, що страх не любить панів прилизаних і завитих як на цирульних вивісках, або вистрижених під гребінець.
«Ну, то що ж думаєш?» сказав Ноздрьов, трохи помовчавши: «не хочеш грати на душі?»
«Я вже сказав тобі, брат, що не граю, купити, давай куплю».
«Продати я не хочу, це буде не по-приятельському. Я не буду знімати плівки з чортзна-чого. У банчок — інша річ. Га? Прикиньмо хоч галію!»
Вертаючись через двір, він зустрівся з Ноздрьовим, що був теж у халаті…
«Я вже сказав, що ні».
«А мінятися не хочеш?»
«Не хочу».
«Ну, слухай: зіграємо в шашки, виграєш — твої всі. У мене ж багато таких, яких треба викреслити з ревізії. Гей, Порфирію, принеси-но сюди шашечницю».
«Даремна праця, я не гратиму».
«Та це ж не в банк; тут ніякого не може бути щастя або фальші: все ж від уміння: я навіть тебе попереджаю, що я зовсім не вмію грати, хіба що-небудь мені даси вперед».
«Ану лиш», подумав сам собі Чичиков: «зіграю я з ним у шашки! В шашки грав я колись непогано, а на штуки йому тут трудно взятись».
«Гаразд, хай уже буде так, в шашки зіграю», сказав Чичиков.
«Душі йдуть за сто карбованців!»
«Навіщо ж? досить, коли підуть за п’ятдесят».
«Ні, що ж за куш п’ятдесят? Краще ж у цю суму я включу тобі яке-небудь щеня середньої руки або золоту печатку до годинника».
«Ну, гаразд!» сказав Чичиков.
«Скільки ж ти мені даси вперед?» сказав Ноздрьов.
«Це з якої речі? звісно, нічого».
«Принаймні, хай будуть мої два ходи».
«Не хочу, я сам погано граю».
«Знаємо ми вас, як ви погано граєте!» сказав Ноздрьов, виступаючи шашкою.
«Давненько не брав я в руки шашок!» казав Чичиков, посуваючи теж шашку.
«Знаємо ми вас, як ви погано граєте!» сказав Ноздрьов, виступаючи шашкою.
«Давненько не брав я в руки шашок!» говорив Чичиков, посуваючи шашку.
«Знаємо ми вас, як ви погано граєте!» сказав Ноздрьов, посуваючи шашку, та в той же самий час посунув обшлагом рукава й другу шашку.
«Давненько не брав я в руки!.. Е, є! це, брат, що? подай-но її назад!» говорив Чичиков.
«Кого?»
«Та шашку ж», сказав Чичиков, і в той-таки час побачив майже перед самим носом своїм і другу, що, як здавалось, пробиралася в дамки; звідки вона взялася, це один тільки Бог знав. «Ні», сказав Чичиков, уставши з-за стола: «з тобою немає ніякої змоги грати. Так не ходять, трьома шашками зараз!»
«Чому ж трьома? це помилково. Одна просунулась ненавмисне; я її відсуну, будь ласка!»
«А друга ж звідки взялася?»
«Яка друга?»
«А ось ця, що
