про себе: «цей уже продає раніше, ніж я заїкнувся!» і промовив уголос: «А наприклад яка ж ціна, хоч зрештою, звичайно, це такий предмет… що про ціну навіть чудно…»
«Та щоб не правити з вас зайвого, по сто карбованців за штуку!» сказав Собакевич.
«По сто!» скрикнув Чичиков, роззявивши рота і подивившись йому в самі очі, не знаючи, чи сам він не дочув, чи язик Собакевича, з своєї важкої натури, не так повернувшись, бовкнув, замість одного, друге слово.
«Що ж, хіба це для вас дорого?» промовив Собакевич, і потім додав: «А яка ж була б ваша ціна?»
«Моя ціна! Ми, певно, якось помилились або не розуміємо один одного, забули, в чому полягає предмет. Я гадаю, з свого боку, поклавши руку на серце: по вісім гривень за душу, це найбільша ціна!»
«Он куди загнули — по вісім гривеничків!»
«Що ж, на моє міркування, як я думаю, більше не можна?».
«Але ж я не личаки продаю».
«Одначе ж погодьтесь самі: це ж і не люди».
«Так ви думаєте, знайдете такого дурня, щоб вам продав по двадцять копійок ревізьку душу».
«Але дозвольте: навіщо ви їх називаєте ревізькими, адже душі самі давно вже померли, залишився тільки звук, який не можна сприйняти почуттями. Зрештою, щоб не заходити в дальші розмови в цій справі, по півтора карбованці, зводьте, дам, а більше не можу».
«Сором вам і говорити таку суму! ви торгуйтесь, кажіть справжню ціну!»
«Не можу, Михаиле Семеновичу, вірте моїй совісті, не можу: чого вже не можна зробити, того не можна зробити», говорив Чичиков, проте по полтинику ще накинув.
«Та чого ви скупитесь?» сказав Собакевич: «справді, недорого! Інший шахрай обдурить вас, продасть вам погань, а не душі; а в мене, мов ядерний горіх, всі одна в одну: не ремісник, так інший який-небудь здоровий мужик. Ви подивіться: ось, наприклад, каретник Михеєв! адже більше ніяких екіпажів і не робив, як тільки ресорні. І не те, як буває московська робота, що на одну годину, міцність така, сам і обіб’є, і лаком покриє!»
Чичиков відкрив рот з тим, щоб зауважити, що Михеєва, одначе, давно немає на світі; але Собакевич увійшов, як то кажуть, у саму силу мови: де та рись узялася і дар слова:
«А Пробка Степан, тесляр? та я головою закладаюсь, коли ви де знайдете такого мужика. А яка силонька була! Коли б служив він у гвардії, йому Бог знає що дали б, три аршини з вершком на зріст!»
Чичиков знову хотів зауважити, що й Пробки немає на світі, але Собакевича, як видно, прорвало; полились такі потоки слів, що тільки треба було слухати:
«Милушкін, цегельник! Міг поставити піч у якому завгодно будинку. Максим Телятников, швець: що шилом кольне, то й чоботи, що чоботи, то й спасибі, і хоч би в рот хмільного! А Єремій Со-рокопльохін! та цей мужик сам стане за всіх, у Москві торгував, самого чиншу приносив по п’ятсот карбованців. Ось який народ! Це не те, шо вам продасть який-небудь Плюшкін».
«Але дозвольте», сказав, нарешті, Чичиков, вражений такою великою повіддю сліз, яким, здавалось, і краю не було: «навіщо ви перераховуєте всі їхні якості? З них же користі тепер ніякої, це ж усе народ мертвий. Мертвим тілом хоч паркан підпирай, каже прислів’я».
«Так, звісно мертві», сказав Собакевич, немов схаменувшись і пригадавши, що вони, справді, були вже мертві, а потім додав: «а втім, і те сказати: що з цих людей, які числяться тепер живими? Що це за люди? мухи, а не люди».
«А все ж таки вони існують, а то мрія».
«Ну ні, не мрія! Я вам доповім, який був Михеєв, так ви таких людей не знайдете: здоровило такий, що в цю кімнату не ввійде; ні, це не мрія! А в плечищах у нього, була така сила, якої немає в коня; хотів би я знати, де б ви в іншому місці знайшли таку мрію!» Останні слова він уже сказав, звернувшись до розвішаних на стіні портретів Багратіона й Колокот-роні64, як звичайно буває з співрозмовниками, коли один з них раптом, невідомо чому, звернеться не до
тієї особи, якої стосуються слова, а до якої-небудь третьої, що несподівано надійшла, навіть зовсім незнайомої, від якої знає, що не почує ні відповіді, ні думки, ні потвердження, але в яку одначе так утупить погляд, ніби закликає її» в посередники; і трохи зніяковівши першої хвилини, незнайомий не знає, чи відповідати йому на ту справу, про яку нічого не чув, чи так постояти, додержавши належної пристойності, і потім уже піти геть.
«Ні, більше двох карбованців я не можу дати», сказав Чичиков.
«Гаразд, щоб не претендували на мене, що багато правлю і не хочу зробити вам ніякої ласки, зводьте по сімдесят п’ять карбованців за душу, тільки асигнаціями, далебі, тільки для знайомства!»
«Що він справді», подумав сам собі Чичиков: «за дурня, чи що, мене має», і додав потім уголос: «Мені чудно, справді: здається, між нами відбувається якась театральна вистава або комедія, інакше я не можу собі пояснити… Ви, здається, людина досить розумна, володієте відомостями освіченості. Адже предмет просто: фу-фу! Чого ж він вартий? кому потрібний?»
«Та от ви ж купуєте, виходить потрібний».
Тут Чичиков прикусив губу і не знайшов що відповісти. Він почав був говорити про якісь обставини фамільні й родинні, але Собакевич відповів просто:
«Мені не треба знати, які у вас відносини: я до справ фамільних не втручаюсь, це ваше діло. Вам знадобилися душі, я й продаю вам, і будете каятись, що не купили».
«Два карбованчики», сказав Чичиков.
«Ото справді, заторочила сорока про Якова одно про всякого, як каже прислів’я, як уперлися в два, так не хочете з них і з’їхати. Ви давайте справжню ціну!»
«Ну, вже чорт його бери!» подумав сам собі Чичиков: «полтиника йому набавлю, собаці, на горіхи!» «Гаразд, полтиника набавлю».
«Ну, гаразд, і я вам скажу теж моє останнє слово: п’ятдесят карбованців! далебі, збиток собі, дешевше ніде не купите такого гарного народу!»
«От жмикрут!» сказав сам собі Чичиков і потім додав уголос з деякою досадою: «Та що, справді… немовби дійсно серйозна справа; та я в іншому місці задарма візьму. Ще мені всякий охоче збуде їх, щоб тільки швидше спекатися. Дурень хіба держатиме їх при собі й платитиме за них податки!»
«Але чи знаєте, що такого роду купівлі, я це кажу між нами, по дружбі, не завжди дозволенні, І коли б розказав я або хто інший, такій людині
не буде ніякої довіреності щодо контрактів або вступу в які-небудь вигідні зобов’язання».
«Бач, куди націляється, негідник!» подумав Чичиков і тут же якнайхолоднокровніше промовив: «як ви собі знаєте, я купую не для якоїсь потреби, як ви гадаєте, а так, з нахилу власних думок. Два з половиною не хочете, прощайте!»
«Його не зіб’єш, неподатливий» подумав Собакевич. «Ну, Бог з вами, давайте по тридцять і беріть їх собі».
«Ні, я бачу, ви не хочете продати, прощайте!»
«Дозвольте, дозвольте!» сказав Собакевич, взявши його за руку і ведучи у вітальню. «Прошу, я вам щось скажу».
«Чого турбуватись, я сказав усе».
«Дозвольте, дозвольте!» сказав Собакевич, не випускаючи його руки і наступивши йому на ногу, бо герой наш забув постерегтися, і за кару мусив засичати й підскочити на одній нозі.
«Прошу пробачення! я, здається, вас потурбував. Будь ласка, сідайте сюди! Прошу!» Тут він посадив його в крісло з деякою навіть спритністю, як такий ведмідь, що вже побував у руках, уміє і перекидатись, і робити усякі штуки на запитання: — а покажи, Мишко, як баби паряться? або: як, Мишко, малі хлопці горох крадуть?
«Справді, я марно час гаю, мені треба поспішати».
«Посидьте одну хвилиночку, я вам зараз скажу одне приємне для вас слово». Тут Собакевич підсів ближче і сказав йому стиха на вухо, ніби секрет: «хочете ріг?»
«Тобто, двадцять п’ять карбованців? Ні, ні, ні, копійки не добавлю».
Собакевич замовк. Чичиков теж замовк. Хвилини дві тривала мовчанка. Багратіон з орлиним носом дивився з стіни надзвичайно уважно на цю купівлю.
«Яка ж буде ваша остання ціна?» сказав нарешті Собакевич. «Два з половиною».
«Справді, у вас душа людська все одно, що парена ріпа. Та хоч по три карбованці дайте!»
«Не можу».
«Ну, нічого робити з вами, беріть! Збиток, та вже норов такий собачий: не можу не зробити приємності ближньому. Але ж я гадаю, що й купчу треба укласти, щоб усе було як слід».
«Розуміється».
«Ну, отож-то, треба буде їхати в місто».
Так закінчилася справа. Обидва вирішили, щоб завтра ж бути в місті й управитися з купчою. Чичиков попросив списочок селян. Собакевич охоче згодився і тут-таки, підійшовши до бюро, власноручно взявся виписувати всіх не тільки поіменно, але навіть з означенням похвальних якостей.
Чичиков попросив списочок селян. Собакевич охоче згодився і тут-таки, підійшовши до бюро, власноручно взявся виписувати всіх не тільки поіменно, але навіть з означенням похвальних якостей.
А Чичиков, з нічого робити, почав, будучи позаду, розглядати всю його простору постать. Як глянув він на його спину, широку, як у вятських, присадкуватих коней, і на ноги його, подібні до чавунних тумб, які ставлять на тротуарах, не міг не скрикнути в душі: «Ну ж і наділив тебе Бог! от уже, справді, як то кажуть, не до ладу скроєний, та міцно зшитий!.. Чи народився ти вже отак ведмедем, чи зведмедило тебе життя в глушині, хлібні посіви, клопоти з мужиками, і ти через них зробився те, що називають люди-на-жмикрут? Але ні: я думаю, ти все-таки був би той самий, хоч навіть виховали б тебе по моді, дали б тобі дорогу і жив би ти в Петербурзі, а не в глушині. Вся різниця в тому, що тепер ти умнеш пів баранячого боку з кашею, закусивши ватрушкою з тарілку завбільшки, а тоді б ти їв які-небудь котлетки з трюфелями65. Та от тепер у тебе під владою мужики: ти з ними в злагоді й, звісно, їх не скривдиш, бо вони твої, тобі ж буде гірше; а тоді б у тебе були чиновники, яких би ти сильно пристукував, зміркувавши, що вони не твої ж кріпаки, або грабував би ти казну! Ні, хто вже кулак, тому не розігнутися в долоню! А розігни кулакові один або два пальці, буде ще гірше. Хай тільки покуштує він злегка вершечків якоїсь науки, дасть він знати потім, зайнявши місце повище, всім тим, хто справді пізнав якусь науку. Та ще, чого доброго, скаже потім: «А дай лишень себе покажу!» Та таку вигадає мудру постанову, що багатьом доведеться солоно… Ех, коли б усі жмикрути!..»
«Готова записка», сказав Собакевич, обернувшись. «Готова? прошу її сюди!» Він перебіг її
