слава Богу», сказав Плюшкін: «та от лихо, що з того часу до ста двадцяти набереться».
«Справді? аж сто двадцять?» скрикнув Чичиков і навіть роззявив гроли рот від подиву.
«Старий я, батечку, щоб брехати: сьомий десяток живу!» сказав Плюшкін. Він, здавалось, образився таким майже радісним вигуком. Чичиков помітив, що справді непристойна така нечулість до
чужого горя, і тому зітхнув тут-таки і сказав, що співчуває.
«Але ж співчуття в кишеню не покладеш», сказав Плюшкін. «Ось біля мене живе капітан, чорт знає його звідки взявся, каже родич: дядечку, дядечку! і в руку цілує, а як почне вболівати, то так завиває, що вуха заткни. З обличчя весь червоний: оковитої, мабуть, на смерть держиться. Мабуть, спустив грошенята, служачи в офіцерах, або театральна актриса виманила, так от він тепер і співчуває!»
Чичиков постарався пояснити, що його співчуття зовсім не такого роду, як капітанське, і що він не пустими словами, а ділом готовий довести його і, не відкладаючи справи далі, без усяких манівців, тут же виявив готовість узяти на себе обов’язок платити податки за всіх селян, що повмирали з таких нещасних випадків. Пропозиція, здавалось, зовсім вразила Плюшкіна. Він вирячив очі, довго дивився на нього й нарешті спитав: «Та ви, батечку, чи не служили у військовій службі?»
«Ні», відповів Чичиков, досить лукаво: «служив по цивільній».
«По цивільній?» перепитав Плюшкін і почав жувати губами, немов що-небудь їв. «Та як же? Це ж вам самим на збиток?»
«Для втіхи вашої готовий і на збиток».
«Ах, батечку! ах, благодійнику ти мій!» скрикнув Плюшкін, не помічаючи від радощів, що в нього з носа визирнув вельми некартинно тютюн, на зразок густого кофію, і поли халата, розкрившись, показали одежу не досить пристойну для розглядання. «Оце потішили старика! Ох, господи ти мій! Ох, святителі ви мої!..» Далі Плюшкін і говорити не міг. Але не минуло й хвилини, як ця радість, що миттю показалась на дерев’яному обличчі його, так же миттю й погасла, немов її зовсім не бувало, і обличчя його знову набрало заклопотаного виразу. Він навіть утерся хусткою і, згорнувши її жужмом, почав нею водити собі по верхній губі.
«Як же, з дозволу вашого, щоб не розгнівити вас, ви за кожен рік беретеся платити за них, чи що? і гроші мені даватимете чи в казну?»
«Та ми ось як зробимо: ми укладемо на них купчу, начеб вони були живі і начеб ви їх мені продали».
«Еге ж, купчу…» сказав Плюшкін, задумався і знову почав жувати губами. «Але ж купчу — все витрати. Приказні такі безсовісні! Раніш бувало півкарбованцем міді відбудешся, та мішком борошна, а тепер пошли цілу підводу крупи, та червоного папірця в придачу,» таке сріблолюбство! Я
не знаю, як священики не звертають на це уваги, сказав би яке-небудь повчання, бо що там не кажи, а проти слова Божого не встоїш».
«Ну, ти, я думаю, встоїш!» подумав сам собі Чичиков і промовив тут-таки, що, з пошани до нього, він готовий узяти навіть витрати по купчій на свій кошт.
Почувши, що навіть витрати по купчій він бере на себе, Плюшкін зробив висновок, що гість мусить бути зовсім дурний і тільки прикидається, ніби служив по цивільній, а, певно, був у офіцерах і волочився за акторками. З усім тим він, однак, не міг затаїти своєї радості і побажав усяких , утіх не тільки йому, але навіть діткам його, не спитавши, чи були вони в нього, чи ні. Підійшовши до вікна, постукав він пальцями в шибку й тукнув: «Гей, Прошка». Через хвилину було чути, як хтось убіг поспіхом у сіни, довго порався там і стукав чобітьми, нарешті двері відчинились, і ввійшов Прошка, хлопчик років тринадцяти, в таких великих чоботях, що, ступаючи, мало не вийняв з них ноги. Чому в Прошки були такі великі чоботи, це можна дізнатися зараз же: у Плюшкіна на всю двірню, скільки її було в домі, були одні тільки чоботи, які мусили завжди стояти в сінях. Кожен, кого кликали до панських покоїв, звичайно витанцьовував через увесь двір босий, але, входячи в сіни, взував чоботи і вже так з’являвся в кімнату. Виходячи з кімнати він залишав чоботи знову в сінях і рушав знову на власній підошві. Якби хто глянув на це з віконця осінньої пори, і особливо коли вранці починаються маленькі приморозки, то побачив би, що вся двірня робила такі високі стрибки, які навряд чи вдасться проробити в театрах найметкішому танцівникові.
«Ось гляньте, батечку, яка пика!» сказав Плюшкін Чичикову, показуючи пальцем на Прошчине обличчя. «Дурний же, як дерево, а спробуй що-небудь покласти, вмить украде! Ну, чого ти прийшов, дурню, скажи, чого?» Тут він зробив невеличку мовчанку, на яку Прошка відповів теж мовчанкою. «Настанови самовар, чуєш, та ось візьми ключа, та віддай Маврі, щоб пішла в комірку: там на полиці є сухар з паски, яку привезла Олександра Степанівна, щоб подали його до чаю!., стривай, куди ж ти? дурило! ну, й дурило ж!.. О, який же ти дурило!., чого тікаєш? Біс у тебе в ногах чи що свербить?., ти перше вислухай: сухар зверху, мабуть, попсувався трохи, так хай зіскребе його ножем, та кришок не кидає, а віднесе в курник.
«Ось гляньте, батечку, яка пика!» сказав Плюшкін Чичикову, показуючи пальцем на Прошчине обличчя. «Дурний же, як дерево, а спробуй що-небудь покласти, вмить украде! Ну, чого ти прийшов, дурню, скажи, чого?»
Та дивись ти, ти не заходь, брат, у комірку, а то я тебе, знаєш! березовим віником, щоб смачніше! ось у тебе тепер добрий апетит, то щоб був ще кращий! От тільки спробуй зайти в комірку, а я тимчасом з вікна дивитимусь, їм ні в чому не можна довіряти», казав він далі, звернувшись до Чичикова, після того як Прошва забрався разом зі своїми чобітьми. Слідом за тим він почав і на Чичикова поглядати підозріло. Риси такої незвичайної великодушності почали йому здаватися неймовірними, і він подумав сам собі: «А чорт його знає, може, він просто хвалько, як усі ці мотяги; набреше, набреше, щоб побалакати, та напитися чаю, а потім і поїде собі!» А тому з обачності й разом бажаючи трохи перевірити його, сказав він, що непогано б укласти купчу якнайшвидше, бо, мовляв, усяко буває з людьми: сьогодні живий, а завтра й Бог відає.
Чичиков виявив готовість укласти її хоч і в цю хвилину й зажадав тільки списочка всіх селян.
Це заспокоїло Плюшкіна. Помітно було, що він придумував щось зробити, і справді, взявши ключі, наблизився до шафи і, відімкнувши дверці, копирсався довго між склянками й чашками і нарешті промовив: «От і не знайдеш, а в мене був славний лікерчик, якщо тільки не випили! народ, такі злодії! А ось чи оце не він?» Чичиков побачив у руках його графинчик, що весь був у пилу, як у фуфайці. «Ще покійниця робила», провадив далі Плюшкін: «шах-райка-ключниця зовсім була його закинула і навіть не заткнула, каналія! Комашки і всіляка погань були позалазили туди, але я все сміття повиймав і тепер ось чистенької я вам наллю чарочку».
Але Чичиков постарався відмовитись від такого лікерчика, сказавши, що він вже і пив, і їв.
«Пили вже і їли!» сказав Плюшкін. «Та звісно, доброго товариства людину хоч де пізнаєш: він і не їсть, а ситий; а як отакий який злодюжка, так його скільки не годуй… От хоч би капітан приїде: «Дядечку», каже, «дайте чогось поїсти!» А я йому такий дядечко, як він мені дідусь. У себе дома їсти, мабуть, нічого, так от він і тиняється! Ага, вам же потрібен реєстрик усіх цих дармоїдів? Якже, я, мов знав, усіх їх списав на окремий папірець, щоб при першому поданні ревізії усіх їх викреслити». Плюшкін надів окуляри й почав ритися в паперах. Розв’язуючи всякі пачки, він почастував гостя таким пилом, що той чхнув. Нарешті, витяг папірець, увесь списаний кругом. Селянських імен було на ньому густо як мошки. Були там усякі: і Парамонов, і Пименов, і Пантелеймонов, і навіть визирнув якийсь Григорій Доїжджай-не-доїдеш; усіх було понад сто двадцять. Чичиков посміхнувся, побачивши таку силу-силенну. Сховавши його в кишеню, він сказав Плюшкіну, що йому треба буде для укладання купчої приїхати в місто.
«У місто? Та як же?., а дім як залишити? У мене ж народ — або злодій, або шахрай: за день так обберуть, що й каптана ні на чому буде повісити».
«То чи не маєте когось знайомого?»
«Та кого ж знайомого? Усі мої знайомі повмирали, або роззнайомились. Ох, батечку! як не мати, маю!» скрикнув він. «Адже знайомий сам голова, їздив навіть в давні літа до мене, як не знати! однокашники були, разом по парканах лазили! як незнайомий? там такий знайомий! так чи не до нього й написати?»
«Та звісно до нього».
«Якже, там такий знайомий! у школі були приятелі».
І на цьому дерев’яному обличчі раптом промайнув якийсь теплий промінь, полишилось не почуття, а якийсь блідий відбиток почуття, явище, подібне до несподіваної появи на поверхні води потопаючого, який викликав радісний крик у юрбі, що обступила берег. Але даремно зраділі брати й сестри кидають з берега мотузки й чекають, чи не вирине знову спина або стомлені борнею руки — поява була остання. Глухо все, і ще страшніша й порожніша стає після того заспокоєна поверхня безмовної стихії. Так і обличчя Плюшкіна, слідом за почуттям, що на мить промайнуло по ньому, стало ще бездушніше і ще вульгарніше.
«Лежала на столі чвертка чистого паперу», сказав він: «та не знаю, де поділась: люди в мене такі непутящі!» Тут він почав заглядати і під стіл, і на стіл, нишпорив скрізь і нарешті закричав: «Мавро! чуєш, Мавро!» На поклик з’явилась жінка з тарілкою в руках, на якій лежав сухар, уже знайомий читачеві. І між ними відбулася така розмова: «Де ти заділа, розбійнице, папір?»
«Їй-Богу, пане, не бачила, опріч невеликого клаптичка, яким зволили прикрити чарку».
«А от я по очах бачу, що поцупила».
«Та на що ж би я поцупила? Мені ж користі з нього ніякої; неписьменна я».
«Брешеш, ти віднесла паламарчукові: він трохи тямить, так ти йому й віднесла».
«Та паламарчук, коли схоче, так дістане собі паперу. Не бачив він вашого клаптика!»
«От зажди лишень: на страшному суді чорти припечуть тебе за це залізними гаками! ось побачиш, як припечуть!»
«Та за що ж припечуть, коли я не брала і в руки чвертки? Хай уже за інший якийсь бабський гріх, а за злодійство ще мені ніхто не дорікав».
«А от чорти тебе
