й припечуть! скажуть: «Оце тобі, мотяго, за те, що пана дурила!» та гарячими тебе й припечуть!»

«А я скажу: ні за що! Їй-Богу, ні за що, не брала я… Та ось він лежить на столі. Завжди отак даремно дорікаєте!»

Плюшкін побачив, справді, чвертку й на хвилину спинився, пожував губами і промовив: «Ну, чого ж ти розходилася так: ач яка в’їдлива! їй скажи тільки одно слово, а вона вже у відповідь десяток! Піди лишень принеси вогнику запечатати лист. Та стій, ти схопиш лойову свічку, лій річ топка: згорить — та й нема, тільки збиток, а ти принеси мені скіпочку!»

Мавра пішла, а Плюшкін, сівши в крісло і взявши в руку перо, довго ще крутив на всі боки чвертку, роздумуючи, чи не можна відділити від неї ще восьминку, але нарешті переконався, що ніяк не можна; вмочив перо в чорнильницю з якоюсь запліснявілою рідиною і безліччю мух на дні і почав писати, виставляючи літери, схожі на музичні ноти, стримуючи щохвилини жвавість руки, що розскакувалася по всьому папері, ліплячи скупо рядок на рядку і не без жалю міркуючи про те, що все ще залишиться багато чистого пробілу.

І до такого нікчемства, дріб’язковості, гидоти могла дійти людина? могла так змінитися! І схоже це на правду? Все схоже на правду,’ все може статися з людиною. Теперішній палкий юнак відскочив би з жахом, коли б показали йому його ж портрет у старості. Забирайте ж з собою в дорогу, виходячи з м’яких юнацьких літ у сувору жорстоку мужність, забирайте з собою всі людські почуття, не залишайте їх на шляху, не піднімете потім! Грізна, страшна прийдешня старість, і нічого не віддає назад, нічого не повертає! Могила милосердіша за неї, на могилі напишеться: тут почиває людина! але нічого не прочитаєш у холодних, бездушних рисах нелюдської старості.

«А чи не знаєте ви якого-небудь вашого приятеля?» сказав Плюшкін, згортаючи листа, «якому би знадобилися втікацькі душі».

«А у вас і втікачі є?» швидко спитав Чичиков опам’ятавшись.

«В тому-то й річ, що є. Зять робив довідки: каже, ніби й слід пропав, але ж він людина військова, майстер притупувати шпорою, а якби поклопотати по судах…»

«А скільки їх буде числом?»

«Та десятків із сім теж набереться».

«Та ну?»

«А Їй-Богу так! У мене ж що рік, то й тікають. Народ дуже вже зажерливий, від неробства завів звичку жерти, а в мене їсти й самому нічого… А я б уже за них що тільки дай, узяв би. Та порадьте вашому приятелеві: хай би хоч десяток знайшовся, так от у нього й добрий гріш. Адже ревізька душа ходить по п’ятсот карбованців».

«Ні, цього ми приятелеві й понюхати не дамо», сказав сам собі Чичиков і потім пояснив, що такого приятеля ніяк не знайдеться, що самі витрати в цій справі коштуватимуть більше; бо від судів треба відрізати поли власного каптана та тікати чимдалі; та коли вже він справді в такій скруті, то, бувши зворушений співчуттям, він ладен дати… але це така дрібниця, про яку навіть не варто й говорити».

«А скільки б ви дали?» спитав Плюшкін і сам ізжаднів: руки його затремтіли, як живе срібло.

«Я б дав по двадцять п’ять копійок за душу».

«А ви як купуєте, на готові?»

«Так, зразу гроші».

«Тільки, батечку, ради злиднів моїх, дали б уже по сорок копійок».

«Шановний!» сказав Чичиков: «не тільки по сорок копійок, по п’ятсот карбованців заплатив би! залюбки заплатив би, бо бачу поважний, добрий старик терпить з причини власної добродушності».

«А Їй-Богу, так! Їй-Богу, правда!» сказав Плюшкін, звісивши голову вниз і журливо похитавши нею, «все через добродушність».

«Ну, от бачите, я відразу збагнув ваш характер. Отже, чому ж не дати мені по п’ятсот карбованців за душу, але… достатку немає; по п’ять копійок, будь ласка, ладен прикинути, з тим, щоб кожна душа обійшлась, таким чином, по тридцять копійок».

«Ну, батечку, воля ваша, хоч по дві копійки прикиньте».

«По дві копійки прикину, будь ласка. Скільки їх у вас? Ви, здається, казали сімдесят?»

«Ні. Всіх набереться сімдесят вісім».

«Сімдесят вісім, сімдесят вісім, по тридцять копійок за душу, це буде…» тут герой наш одну секунду, не більше, подумав і сказав відразу: «це буде двадцять чотири карбованці і дев’яносто шість копійок!» він на арифметиці знався. Тут-таки примусив він Плюшкіна написати розписку й віддав йому гроші, які той узяв у обидві руки й поніс до бюро так обережно, немов ніс якусь рідину, щохвилини боячись розхлюпати Її. Підійшовши до бюра, він переглянув їх ще раз і поклав теж надзвичайно обережно до однієї з шухляд,

Тут-таки примусив він Плюшкіна написати розписку й віддав йому гроші, які той узяв у обидві руки й поніс до бюро так обережно, немов ніс якусь рідину, щохвилини боячись розхлюпати її.

де, певно, їм судилося бути похованими доти, доки отець Карп і отець Полікарп, два священики його села, не поховають його самого, на невимовну радість зятеві й дочці, а може, й капітанові, що записався йому в рідню. Сховавши гроші, Плюшкін сів у крісло і вже, здавалось, більше не міг знайти матерії про що говорити.

«А що, ви вже збираєтесь їхати?» сказав він, помітивши невеликий рух, який зробив Чичиков для того тільки, щоб дістати з кишені хустку.

Це запитання нагадало йому, що справді нема чого більше баритись. «Так, мені вже час!» промовив він, взявшись за капелюх. «А чайку?»

«Ні, чайку хай краще вже колись іншим разом». «Як же, а я наказав самовар. Я, признатись сказать, не охочий до чаю: напій дорогий, та й ціна на цукор піднялась немилосерда. Прошка! не треба самовара! Сухар віднеси Маврі, чуєш хай його покладе на те саме місце, або ні, дай його сюди, я вже віднесу його сам. Прощайте, батечку, хай благословить вас Бог, а листа голові ви ж віддайте. Егеж! хай прочитає, він мій давній знайомий. Якже! були з ним однокашниками!»

Потому це дивне явище, цей зіщулений дідок провів його з двору, після чого звелів ворота зараз же замкнути; тоді обійшов комори, з тим, щоб оглянути, чи на своїх місцях сторожі, що стояли на кожному розі, калатаючи дерев’яними лопатками в порожнє барильце, замість чавунної дошки; після того зазирнув у кухню, де під тою приключкою, щоб покуштувати, чи добре їдять люди, наївся добряче щів з кашею і, вилаявши всіх до одного за злодійство й погану поведінку, повернувся до своєї кімнати. Залишившись сам, він навіть подумав про те, як би йому віддячити гостеві за таку, справді, безприкладну великодушність. «Я йому подарую», подумав він сам собі, «кишенькового годинника: він-бо гарний, срібний годинник, а не те, щоб якийсь томпаковий чи бронзовий, трошки зіпсований, але ж він собі полагодить; він чоловік молодий, так йому потрібний годинник, щоб сподобатись своїй нареченій! Або ні», додав він після деякого роздуму, «краще я залишу його йому після моєї смерті, в духівниці, щоб згадував про мене».

Але герой наш і без годинника був у найвеселішому настрої. Таке несподіване придбання було сущий подарунок. Справді, що не кажи, та не самі тільки мертві душі, а ще й утікачі, і всього понад двісті чоловіка! Звісно! ще під’їжджаючи до села Плюшкіна, він уже передчував, що буде деяка нажива, але такої прибуткової ніяк не сподівався. Всю дорогу він був веселий незвичайно, посвистував, награвав губами, приставивши до рота кулак, ніби грав на трубі, і нарешті завів якусь пісню, до такої міри незвичайну, що сам Селіфан слухав, слухав і потім, похитавши злегка головою, сказав: «чи ти ба, як пан співає!» Був уже густий присмерк, коли під’їхали вони до міста. Тінь із світлом перемішалась зовсім і, здавалось, самі речі перемішались також. Строкатий шлагбаум набув якогось невиразного кольору; вуса в солдата, що стояв на варті, здавались на лобі й багато вище від очей, а носа ніби не було зовсім. Гуркіт і стрибки дали відчути, що бричка з’їхала на брук. Ліхтарі ще не засвічувались, де-не-де тільки починали освітлюватись вікна будинків, а в провулках та завулках відбувалися сцени й розмови, нерозлучні з цим часом у всіх містах, де багато солдатів, візників, робітників і особливого роду істот у вигляді дам у червоних шалях і черевиках без панчіх, котрі, як кажани, шмигають по перехрестях. Чичиков не помічав їх і навіть не помітив багатьох тоненьких чиновників із тростинками, які, мабуть, зробивши прогулянку за місто, повертались додому. Інколи долинали до слуху його якісь, здавалось, жіночі витуки: «брешеш, п’янице, я ніколи не дозволяла йому такого грубіянства!» або: «ти не бийся, мурло, а ходім у часть, там я тобі доведу…» Словом, ті слова, які зненацька обдадуть, як варом, якого-небудь замріяного двадцятилітнього юнака, коли, повертаючись із театру, несе він у голові іспанську вулицю, ніч, чудовий жіночий образ з гітарою та чудовими кучерями. Чого тільки нема і чого тільки не мріється в голові його? він на небесах, і до Шіллера заїхав у гості — і раптом розлягаються над ним, як грім, фатальні слова, і бачить він, що знову опинився на землі, і навіть на Сінному майдані, і навіть поблизу шинку, і знову пішло по-буденному красуватися перед ним життя.

Нарешті бричка, зробивши чималий стрибок, спустилася, немов у яму, у ворота гостиниці, і Чичиков зустрів Петрушка, що однією рукою придержував полу свого сюртука, бо не любив, щоб розходились поли, а другою почав допомагати йому злазити з брички. Половий теж вибіг зі свічкою в руці й салфеткою на плечі. Чи зрадів Петрушка приїздові пана, невідомо, принаймні, вони переморгнулися з Селіфаном, і звичайно сувора його зовнішність цим разом ніби трохи проясніла.

«Довго зводили гуляти», сказав половий, присвічуючи на сходах.

«Так», сказав Чичиков, коли вийшов на сходи. «Ну, а ти як?»

«Слава Богу», відповів половий, кланяючись. «Учора приїхав поручик якийсь військовий, зайняв шістнадцятий номер».

«Поручик?»

«Невідомо який, з Рязані, гніді коні».

«Добре, добре, поводься й надалі добре!» сказав Чичиков і ввійшов у свою кімнату. Проходячи передпокій, він покрутив носом і сказав Петрушці: «Ти б, принаймні, хоч вікна відчинив.»

«Та я їх відчиняв», сказав Петрушка, та й збрехав. А втім, пан і сам знав, що він збрехав, та вже не хотів нічого перечити. Після зробленої подорожі він почував велику втому. Звелівши подати найлегшу вечерю, з самого тільки поросяти, він відразу роздягся і, забравшись під ковдру, заснув добре, міцно, заснув чудово, як сплять тільки щасливці, що не відають ні геморою, ні бліх, ні занадто великих розумових здібностей.

ГЛАВА VII

Щасливий подорожній, який після довгої нудної дороги з її холодами, сльотою, гряззю, невиспаними станційними доглядачами, бряжчанням