дзвіночків, лагодженнями, сварками, ямщиками, ковалями і всякого роду дорожніми негідниками, бачить нарешті знайомий дах з вогниками, що линуть назустріч, і постануть перед ним знайомі кімнати, радісний крик людей, що вибігли назустріч, шум і біганина дітей, і заспокійлива тиха мова, уривана палкими поцілунками, спроможними знищити все сумне з пам’яті. Щасливий сім’янин, що має такий куток, але горе холостяку.

Щасливий письменник, який мимо характерів, нудних, огидних, що вражають сумною своєю дійсністю, наближається до характерів, перейнятих високою гідністю людини; який з великого виру щоденно діючих образів обрав тільки нечисленні винятки, який не зміняв і разу високого ладу своєї ліри, не спускався з вершини своєї до бідних нікчемних собратів своїх і, не торкаючись землі, весь поринав у свої далеко відторгнуті від неї і звеличені образи. Подвійно завидна прекрасна доля його: він серед них, як у рідній сім’ї; а тим часом далеко й гучно лунає його слава. Він окурив чарівним куривом людські очі, він дивно підлестив їх, приховавши сумне в житті, показавши їм прекрасну людину. Все з оплесками лине за ним і мчить слідом за урочистою його колісницею. Великим світовим поетом іменують його, що ширяє високо над усіма іншими геніями світу, як ширяє орел над іншими з високим польотом. Від самого імені його вже проймаються трепетом молоді палкі серця, у відповідь йому сльози блищать у всіх очах. Немає рівного йому в силі — він Бог! Та не таке щастя, і інша доля у письменника, який насмілився викликати назовні все, що кожної хвилини перед очима, і чого не бачать байдужі очі, всю страшну разючу твань дрібниць, що обплутали наше життя, всю глибину холодних, роздроблених, повсякденних характерів, якими кишить наша земна, часом гірка й нудна дорога,. і міцною силою невблаганного різця насмілився виставити їх опукло і яскраво на всенародні очі! Йому не зібрати народних оплесків, йому не бачити вдячних сліз і одностайного захвату схвильованих ним душ; до нього не полетить назустріч шістнадцятилітня дівчина із запамороченою головою і геройським захопленням; йому не забутись у солодких чарах ним же породжених звуків; йому не уникнути, нарешті, сучасного суду, лицемірно-бездушного сучасного суду, який назве нікчемними й низькими ним виплекані творіння, приділить йому злиденний куток серед письменників, що ображають людство, надасть йому властивостей ним же зображених героїв, відніме в нього і серце, і душу, і божественне полум’я таланту. Бо не визнає сучасний суд, що однаково дивні скельця, які оглядають сонця і передають рух непомітних комах; бо не визнає сучасний суд, що багато треба глибини душевної, щоб осяяти картину, взяту із нікчемного життя, і піднести її в перл витвору; бо не визнає сучасний суд, що високий захоплений сміх гідний стати поруч з високим ліричним порухом, і що ціла прірва між ним і кривлянням балаганного блазня! Не визнає цього сучасний суд, і все оберне на докір і ганьбу невизнаному письменникові; без відради, без відповіді, без співчуття, як безсімейний подорожній, залишиться він сам серед шляху. Суворе його поприще і гірко відчує він свою самотність.

І довго ще приречено мені дивною владою іти рука в руку з моїми химерними героями, споглядати весь велетенський гін життя, озирати його крізь видний світові сміх і незримі, невідомі йому сльози! І далекий ще той час, коли іншим джерелом грізна хуртовина натхнення здійметься з огорнутої в священний жах і сяйво голови, і почують у збентеженому трепеті величавий грім іншої мови…

В дорогу! в дорогу! геть набігла на чоло зморшка і сувора хмурість обличчя! Відразу і вмить пірнімо в життя з усією його беззвучною тріскотнявою та бубонцями і подивімось, що робить Чичиков.

Чичиков прокинувся, потяг руки й ноги, і відчув, що виспався добре. Полежавши хвилин зо дві на спині, він клацнув рукою і згадав з прояснілим обличчям, що в нього тепер за малим не чотириста душ. Тут-таки схопився він з ліжка, не подивився навіть на своє обличчя, яке любив щиро, і в якому, як здається, за найпринадніше вважав підборіддя, бо дуже часто хвалився ним перед ким-небудь з приятелів, особливо коли це траплялось під час гоління. «Ось глянь», казав він, звичайно погладжуючи його рукою: «яке в мене підборіддя: зовсім кругле!» Але тепер він не глянув ні на підборіддя, ні на обличчя, а просто так, як був, узув сап’янові чоботи з вирізаними викладками всяких кольорів, якими жваво торгує місто Торжок, завдяки недбалим потягам руської натури, і по-шотландському в самій короткій сорочці, забувши свою статечність і пристойні середні літа, проробив по кімнаті два стрибки, при-шльопнувши себе дуже спритно п’яткою ноги. Потім в ту хвилину взявся до справи: перед шкатулкою потер руки з таким самим задоволенням, як потирає їх, виїхавши на слідство, непідкупний земський суд, підходячи до закуски, і зразу ж вийняв з неї папери, йому хотілось якнайшвидше кінчити все, не зволікаючи. Сам вирішив він скласти купчі, написати й переписати, щоб не платити нічого под’ячим. Формений порядок був йому достоту відомий: енергійно виставив він великими літерами: тисяча вісімсот такого-то року, потім слідом за тим, дрібнішими: я, поміщик такий-то, і все що слід. За дві години готове було все. Коли глянув він: потім на ці аркушики, на мужиків, які справді колись були мужиками, працювали, орали, пиячили, візникували, обдурювали панів, а може, й просто були хорошими мужиками, то якесь дивне, незрозуміле йому самому почуття опанувало його. Кожна з записочок нібито мала якийсь особливий характер, і через те нібито самі мужики набували свого власного характеру. Мужики, що належали Коробочці, всі майже були з додатками й прізвиськами. Записка Плюшкіна відзначалася лаконічністю в стилі: часто були виставлені тільки початкові слова імен та по батькові, і потім дві крапки. Реєстр Собакевича вражав незвичайною повністю та докладністю: ні одна з похвальних якостей мужика не була пропущена: про одного було сказано «добрий столяр», до другого дописано було «тямущий і хмільного не бере». Позначено було також докладно, хто батько і хто мати, і якої були обоє поведінки; у одного тільки якогось Федотова було написано: «батько невідомо хто, а народився від дворової дівки Капітоліни, але вдачі гарної і не злодій». Усі ці подробиці надавали якогось особливого вигляду свіжості: здавалось, нібито мужики ще вчора були живі. Дивлячись довго на імена їх, він розчулився і зітхнувши промовив: «Ненечко моя, скільки вас тут напхано! що ви, сердешні мої, поробляли на віку своєму? як перебивались?» І очі його мимоволі спинились на одному прізвищі, це був відомий Петро Савельїв Неуважай-корито, що належав колись поміщиці Коробочці. Він знову не втерпів, щоб не сказати: «Та й довгий який, на весь рядок роз’їхався! Майстер ти був, чи просто мужик і якою смертю тебе прибрало? чи в шинку, чи серед дороги переїхала тебе сонного неповоротка валка? Пробка Степан, тесляр, тверезості зразкової. А! ось він, Степан Пробка, ось той богатир, що в гвардію годився б! Мабуть, усі губернії виходив із сокирою за поясом і чобітьми на плечах, з’їдав на гріш хліба, та на два сушеної риби, а в гамані, певно, притягав щоразу додому карбованців по сотні, а може й державну зашивав у полотняні штани або запихав у чобіт. Де тебе прибрало? Чи заліз ти для більшого заробітку під церковний купол, а може, й на хрест вибрався і, посковзнувшися звідти з перекладини, гримнув на землю, і тільки який-небудь дядько Михей, що стояв біля тебе, промовив, почухавши рукою в потилиці: «Ех, Ваня, і надало ж тобі!» а сам, обв’язавшись мотузком, поліз на твоє місце. Максим Телятников, швець. Хе, швець! п’яний, як швець, каже прислів’я. Знаю, знаю тебе, голубчику; якщо хочеш, усю історію твою розкажу: вчився ти в німця, що годував вас усіх разом, бив по спині ременем за неакуратність і не пускав на вулицю волочитись, і був ти диво, а не швець, і не нахвалиться було тобою німець, говорячи з дружиною або з камрадом. А як кінчилась твоя наука: «А ось тепер заведусь я своєю хатою», сказав ти, «та не так, як німець, що за копійкою труситься, а зразу забагатію». І ось давши панові чималий оброк, завів ти крамничку, набрав замовлень купу, та й ну працювати. Добув десь за дешевий гріш гнилушки товару й виграв, справді, вдвоє на кожному чоботі, та через тижнів два потріскались твої чоботи, і вилаяли тебе найганебніше. І от крамничка твоя спорожніла, і ти почав запивати, та валятись по вулицях, приказуючи: «Ні, погано на світі! немає життя руській людині, все німці заважають». А це що за мужик: Єлизавета Воробей.

Ото лихо: баба! вона як сюди забралася? Негідник Собакевич, і тут обдурив!» Чичиков мав рацію: це була, справді, жінка. Як вона забралась туди, невідомо, але так вправно була записана, що здалека можна було прийняти її за чоловіка і навіть ім’я кінчалось на літеру ъ, тобто не Єлизавета, а Єлизаветь). Одначе ж він цього не взяв до уваги і тут-таки її викреслив. «Григорій Доїжджай-не-доїдеш! Ти що був за чоловік? Чи візникуванням промишляв і, завівши тройку й рогожану кибитку, зрікся навіки дому, рідного лігва, і пустився тинятися з купцями по ярмарках. На дорозі ти віддав душу Богові, чи вколошкали тебе твої ж приятелі за якусь гладку й червонощоку солдатку, чи запали в око лісовому бродязі ремінні твої рукавиці та тройка присадкуватих, але міцних коників чи, може, й сам, лежачи на податях, думав, думав, та з доброго дива завернув у шинок, а потім прямо в ополонку, і поминай як звали. Ех, руський народець! не любить помирати своєю смертю! А ви як, мої голуб’ята?» казав він далі, переводячи очі на папірець, де були позначені втікацькі душі Плюшкіна: «ви хоч і живі ще, та яке з вас пуття! Те саме, що й мертві, і де то носять вас тепер ваші прудкі ноги? Чи погано вам було в Плюшкіна, чи, просто, з своєї охоти гуляєте по лісах та обдираєте проїжджих? Чи по тюрмах сидите, чи пристали до інших панів і орете землю? Єремей Карякін, Микита Волокита, син його Антін Волокита — ці, й з прізвиська видно, що добрі бігуни. Попов, дворовий чоловік, мабуть, грамотій: ножа, я гадаю, не взяв у руки, а прокрався благородним способом. Та ось уже тебе безпаспортного піймав капітан-справник. Ти стоїш бадьоро на очній ставці. «Чий ти?» каже капітан-справник, докинувши тобі при цій вірній оказії якесь круте слівце. — «Такого й такого поміщика»,