не відповідаючи нічого. Видно було зразу, що цей уже був чоловік розважливого віку, не то що молодий балакун та вертихвіст. Іван Антонович, здавалося, мав уже далеко за сорок років; волосся на ньому було чорне, густе; вся середина обличчя виступала в нього вперед і пішла в ніс, словом, це було те обличчя, яке називають звичайно кувшинним рилом.
«Дозвольте дізнатись, тут купча експедиція?» сказав Чичиков.
«Тут», сказав Іван Антонович, повернув своє кувшинне рило і намірився знову писати.
«А в мене справа ось яка: куплено мною у різних власників тутешнього повіту селян на вивід; купча є, залишається вчинити».
«А продавці є?»
«Деякі є, а від інших довіреність».
«А просьбу принесли?»
«Приніс і просьбу. Я б хотів… мені треба поспішити… так чи не можна, наприклад, кінчити справу сьогодні?»
«Атож, сьогодні! сьогодні не можна», сказав Іван Антонович. «Треба здобути ще довідки, чи немає заборон».
«А втім, щодо того, щоб прискорити справу, так Іван Григорович, голова, мені великий друг…»
«Але ж Іван Григорович не один; бувають і інші», сказав суворо Іван Антонович.
Чичиков зрозумів заковику, яку загнув Іван Антонович, і сказав: «Іншим теж кривди не буде; я сам служив, діло знаю…»
«Ідіть до Івана Григоровича», сказав Іван Антонович, голосом трохи ласкавішим: «хай він дасть наказ, кому слід, а за нами діло не стане».
Чичиков, вийнявши з кишені папірця, поклав його перед Іваном Антоновичем, якого той зовсім не помітив і накрив його зараз же книгою. Чичиков хотів був показати йому його, але Іван Антонович рухом голови дав знати, що не треба показувати.
«А ваше як здоров’я?»
«Слава Богу, не поскаржусь», сказав Собакевич.
«Ось, він вас проведе в присутствіє!» сказав Іван Антонович, кивнувши головою, і один з священнодіючих, тут же присутніх, який так ревно приносив жертви Феміді, що обидва рукави тріснули на ліктях і давно лізла звідти підкладка, за що й дістав у свій час колезького реєстратора, прислужився нашим приятелям, як колись Віргілій прислужився Данте72, і повів їх в кімнату присутствія, де стояло одно тільки широке крісло і в ньому за столом перед зерцалом73 та двома товстими книгами сидів один, як сонце, голова. В цьому місці новий Віргілій відчув таку побожність, що ніяк не зважився ступити туди ногою і повернув назад, показавши свою спину, витерту, як рогожка, з прилиплою десь там курячою пір’їною. Увійшовши в залу присутствія, вони побачили, що голова був не сам, коло нього сидів Собакевич, зовсім заслонений зерцалом. Прихід гостей спричинив вигук, урядове крісло було відсунуте з шумом. Собакевич теж підвівся із стільця і став видний з усіх боків з довгими своїми руками. Голова прийняв Чичикова в обійми, і кімната присутствія наповнилася поцілунками; спитали один в одного про здоров’я; виявилось, що в обох болить трохи поперек, що тут же й було пояснено сидячим життям. Голова, здавалось, уже був повідомлений Собакевичем про купівлю, бо почав вітати, що спочатку трохи збентежило нашого героя, особливо, коли він побачив, що і Собакевич і Манілов, обидва продавці, з якими справу було полагоджено келейно, тепер стояли разом віч-на-віч. Проте він подякував голові і, звернувшись зразу до Собакевича, спитав:
«А ваше як здоров’я?»
«Слава Богу, не поскаржусь», сказав Собакевич. І справді, ні на що було скаржитись: швидше залізо могло застудитись і кашляти, ніж цей на диво сформований поміщик.
«Та ви завжди славилися здоров’ям», сказав голова: «і покійний ваш батечко був теж кріпкий чоловік».
«Егеж, на ведмедя сам ходив», відповів Собакевич.
«Мені здається, проте», сказав голова: «ви б теж повалили ведмедя, якби захотіли вийти проти нього».
«Ні, не повалю», відповів Собакевич: «покійник був міцніший за мене», і, зітхнувши, казав далі: «Ні, тепер не ті люди, от хоч і моє життя, що за життя? так якось собі…»
«Чим же ваше життя не красне?» сказав голова.
«Негаразд, негаразд», сказав Собакевич, похитавши головою. «Ви посудіть, Іване Григоровичу: п’ятий десяток живу, ні разу не був хворий; хоч би тобі горло заболіло, болячка, або чиряк вискочив… Ні, не на добро! колись доведеться поплатитися за це». Тут Собакевич поринув у меланхолію.
«Ото який!» подумали разом і Чичиков і голова, «на що задумав нарікати!»
«До вас у мене є писулька», сказав Чичиков, вийнявши з кишені листа Плюшкіна.
«Від кого?» сказав голова і, розпечатавши, скрикнув: «А! від Плюшкіна. Він ще й досі животіє на світі. От доля, адже який був розумний, багатющий чоловік! а тепер…»
«Собака», сказав Собакевич: «шахрай, усіх людей переморив голодом».
«Гаразд, гаразд», сказав голова, прочитавши листа: «я готовий бути повіреним. Коли ви хочете вчинити купчу, тепер чи потім?»
«Тепер», сказав Чичиков: «я проситиму навіть вас, якщо можна, сьогодні; бо мені завтра хотілося б виїхати з міста: я приніс і купчі і просьбу».
«Усе це добре, тільки вже як хочете, ми вас не відпустимо так рано. Купчі будуть учинені сьогодні, а ви все-таки з нами поживіть. Ось я зараз дам наказ», сказав він і відчинив двері в канцелярську кімнату, всю наповнену чиновниками, що уподобилися до працьовитих бджіл, розсипаних по стільнику, якщо тільки стільник можна уподобити до канцелярських справ: «Іван Антонович тут?»
«Тут», озвався голос зсередини.
«Покличте його сюди!»
Уже відомий читачам Іван Антонович кувшин-не рило показався в залі присутствія і шанобливо вклонився.
«Ось візьміть, Іване Антоновичу, всі ці купчі…»
«Та не забудьте, Іване Григоровичу», підхопив Собакевич: «треба буде свідків, хоч по два з кожної сторони. Пошліть зараз же до прокурора, він людина гуляща і, певно, сидить дома, за нього все робить стряпчий Золотуха, найбільший хапуга в світі. Інспектор лікарської управи, він теж людина гуляща і, певно, вдома, якщо не поїхав кудись грати в карти, та ще тут багато є, хто ближче, Трухачевський, Бегушкін, усі вони даремно обтяжують землю!»
«А так, так!» сказав голова і зразу відрядив по них усіх канцелярського.
«Іще я попрошу вас», сказав Чичиков: «пошліть по повіреного однієї поміщиці, з якою я теж уклав угоду, по сина протопопа отця Кирила; він служить у вас же».
«Якже, пошлемо й по нього!» сказав голова: «все буде зроблено, а чиновним ви нікому не давайте нічого, про це я вас прошу. Приятелі мої не повинні платити». Сказавши це, він тут же дав
Іванові Антоновичу якийсь наказ, який тому, як видно, не сподобався. Купчі справили, здається, гарне враження на голову, особливо, коли він побачив, що всіх покупок було майже на сто тисяч карбованців. Кілька хвилин він дивився у вічі Чичикову з виразом великого задоволення і нарешті сказав: «Так он як! Ось яким способом, Павле Івановичу! так от ви придбали».
«Придбав», відповів Чичиков.
«Добре діло, справді, добре діло!»
«Та я бачу сам, що кращого діла не міг би й почати. Хоч як там, а мета людини все ще не визначена, коли вона не стала, нарешті, твердою ногою на міцну підвалину, а не на якусь вільнодумну химеру юності». Тут він дуже до речі вилаяв за лібералізм, і по заслузі, всіх молодих людей. Але знаменно, що у словах його була все якась нетвердість, немов тут же сказав він сам собі: «Ех, брат, брешеш ти, та ще й дуже!» Він навіть не глянув на Собакевича й Манілова, боячись зустріти що-небудь на їхніх обличчях. Але даремно боявся він: обличчя Собакевича не зворухнулось, а Манілов, заворожений фразою, від задоволення тільки потрушував схвально головою, поринувши в такий стан, у якому перебуває любитель музики, коли співачка перевершила саму скрипку і писнула таку тонку ноту, яка не під силу й пташиному горлу.
«Та чому ж ви не скажете Іванові Григоровичу», озвався Собакевич: «що саме ви придбали; а ви, Іване Григоровичу, чому не спитаєте, яке придбання вони зробили? Який же народ! просто золото. Адже я їм продав і каретника Михеєва».
«Ні, невже й Михеєва продали?» сказав голова. «Я знаю каретника Михеєва: славний майстер; він мені дрожку переробив. Тільки дозвольте, як же… Ви ж мені сказали, що він помер…»
«Хто, Михеєв, помер?» сказав Собакевич, анітрохи не збентежившись. «Це його брат помер, а він преживісінький і став здоровіший, ніж був. Цими днями таку бричку налагодив, що й у Москві не зроблять. Йому по-справжньому тільки на самого государя й працювати».
«Атож, Михеєв славний майстер», сказав голова: «і я дивуюсь навіть, як ви могли з ним розлучитись».
«Та хіба один Михеєв! А Пробка Степан тесляр, Милушкін цегельник, Телятников Максим швець, усі ж пішли, усіх продав». А коли голова спитав, навіщо ж вони пішли, бувши людьми необхідними для дому й майстрами, Собакевич відповів, махнувши рукою: А! так просто взяв дур:
дай, кажу, продам, та й продав здуру!» Потому він похилив голову, так ніби сам каявся в цій справі, і додав: «От і до сивого волосу дожив, а досі не набрався розуму».
«Але дозвольте, Павле Івановичу», сказав голова: «як же ви купуєте селян, без землі? хіба на вивід?»
«На вивід».
«Ну, на вивід інша річ. А в які місця?»
«В місця… в Херсонську губернію».
«О, там чудові землі, не заселені тільки», сказав голова і відізвався з великою похвалою про буйність тамтешніх трав.
«А землі в достатній кількості?»
«В достатній, стільки, скільки треба для куплених селян».
«Річка чи став?»
«Річка. А втім, і став є». Сказавши це, Чичиков глянув ненароком на Собакевича, і хоч Собакевич був, як і раніше, нерухомий, але йому здавалося, ніби було написано на обличчі його: «Ой, брешеш ти! навряд чи є річка й став, та й уся земля!»
Поки тривали розмови, почали помалу з’являтися свідки: знайомий читачеві прокурор моргун, інспектор лікарської управи, Трухачевський, Бегушкін та інші, що, за словами Собакевича, даремно обтяжували землю. Багато з них були зовсім незнайомі Чичикову: тих, яких бракувало, і зайвих набрано було тут же з палатських чиновників. Привели також не тільки сина протопопа отця Кирила, але навіть і самого протопопа. Кожен із свідків вмістив себе з усіма своїми достоїнствами й чинами, хто оберненим шрифтом, хто косяками, хто просто мало не догори ногами, вміщуючи такі літери, яких навіть і не бачено було в російському алфавіті. Відомий Іван Антонович впорався досить проворно, купчі були записані, помічені, занесені в книгу й куди слід, з одержанням півпроцентних і за видрукуваний у Ведомостях, і Чичикову довелося заплатити зовсім дрібничку. Навіть голова дав наказ, щоб з митних грошей з нього взяли тільки половину, а друга невідомо яким способом була поставлена на рахунок якогось іншого просителя.
«Отже», сказав голова, коли все покінчили: «залишається тепер тільки покропити покупочку».
«Я готовий», сказав Чичиков. «Від вас залежить тільки призначити час. Був би гріх з мого боку, якби для такого приємного товариства та не розкупорити другу-третю пляшечку шипучого».
«Ні, ви не так зрозуміли справу: шипучого ми самі поставимо», сказав голова: «це наш обов’язок,
