довго ще піднімав він ногу і оглядав вправно й напрочуд пригнаний каблук.

ГЛАВА VIII

Покупки Чичикова стали предметом розмов у місті. Пішли поголоски, чутки, міркування про те, чи вигідно купувати на вивід селян. У суперечках багато хто відзначився досконалим знанням справи. «Звісно», говорив дехто: «це так, проти цього нічого не скажеш: землі в південних губерніях справді гарні й родючі; але як то буде селянам Чичикова без води? адже річки немає ніякої». — «Це б ще нічого, що нема води, ще б нічого, Степане Дмитровичу, але ж переселення ненадійна справа. Річ відома, що таке мужик: на новій землі, та зайнятись ще хліборобством, та нічого в нього немає, ні хати, ні двора, утече, як двічі по два, так п’ятами накиває, що й сліду не дошукаєшся». — «Ні, Олексію Івановичу, дозвольте, дозвольте, я не погоджуюсь з тим, що ви кажете, що мужик Чичикова втече. Руська людина здатна до всього і звикає до всякого клімату. Пошли її хоч на Камчатку, та дай тільки теплі рукавиці, вона поплескає руками, сокиру в руки, і пішла ставити собі нову хату». — «Але, Іване Григоровичу, ти спустив з ока важливу річ: ти не спитав, який мужик у Чичикова. Забув про те, що хорошої людини не продасть поміщик; я ладен голову покласти, коли мужик Чичикова не злодій і не п’яниця в останній мірі, гультяй і буйної поведінки». — «Так, так, з цим я згоден, це правда, ніхто не продасть хороших людей, і мужики , Чичикова п’яниці, але треба взяти до уваги, що саме отут і є мораль, отут і полягає мораль: вони тепер негідники, а переселившись на нову землю, зразу можуть стати чудовими підданими. Уже було немало таких прикладів: просто в житті, та і з історії також». — «Школи, ніколи», казав управляючий казенними фабриками: «повірте, ніколи цього не може бути. Бо в селян Чичикова буде тепер два сильних вороги. Перший ворог є близькість губерень малоросійських, де, як відомо, вільний продаж горілки. Я вас запевняю, за два тижні вони зіп’ються і будуть квачі. Другий ворог вже є сама звичка до бродяжницького життя, яку неодмінно набудуть мужики під час переселення. Треба хіба, щоб вони повсякчас були перед очима Чичикова і щоб він держав їх у міцних руках, прикручував би їх за всяку дрібницю, та й не-так, щоб покладаючись там на когось, а щоб сам-таки особисто, де слід, дав би й зуботичину й запотиличника». — «Навіщо ж Чичикову морочитись самому й давати запотиличника, він може знайти й управителя». — «Еге, знайдете управителя: всі шахраї!» — «Шахраї тому, що пани не займаються ділом». — «Це правда», підхопили багато хто. «Коли пан сам хоч трохи тямить у господарстві, та вміє розрізняти людей: у нього завжди буде хороший управитель». Але управляючий сказав, що менше, як за 5000, не можна знайти хорошого управителя. Але голова сказав, що можна й за 3000 знайти. Але управляючий сказав: «Де ж ви його знайдете? хіба в себе в носі?» Але голова сказав: «Ні, не в носі, а в тутешньому ж повіті, «а саме: Петро Петрович Самойлов: ось управитель, якого треба для мужиків Чичикова!» Багато було таких, що співчували Чичикову, і труднощі переселення такої величезної кількості селян їх надзвичайно лякали; почали дуже побоюватись, щоб не сталося навіть бунту між таким неспокійним народом, як селяни Чичикова. На це поліцеймейстер зауважив, що бунту нема чого боятись, що для того, щоб відвернути його, існує влада капітан-справника, що капітан-справнику самому і їхати не треба, а послати замість себе тільки картуз свій, то сам цей картуз пожене селян до самого місця їх проживання. Багато хто запропонував свої думки щодо того, як викоренити буйний дух, що охоплював селян Чичикова. Думки були всякого роду: були такі, що вже занадто відгонили військовою жорстокістю та суворістю, мабуть, чи не зайвою; були одначе ж і такі, що дихали лагідністю. Поштмейстер зауважив, що перед Чичиковим лежить священний обов’язок, що він може стати серед своїх селян у деякому роді батьком, за його висловом: запровадити навіть благодійну освіту, і при цій нагоді висловився з великою похвалою про Ланкастерову школу взаємного навчання78.

Отак міркували й говорили в місті, і багато хто, спонукувані співчуттям, переказували навіть Чичикову особисто деякі з цих порад, пропонували навіть конвой для безпечного перепровадження селян на місце проживання. За поради Чичиков дякував, кажучи, що при нагоді не промине з них скористуватися, а від конвою відмовився рішуче, кажучи, що він зовсім не потрібний, що куплені ним селяни напрочуд сумирної вдачі, почувають самі добровільний нахил до переселення, і що бунту між ними ні в якому разі бути не може. Усі ці балачки й міркування призвели, проте, до найсприятливіших наслідків, яких тільки міг сподіватись Чичиков. А саме, пішли чутки, що він не більше і не менше, як мільйонщик. Жителі міста і так, ях уже ми бачили в першій главі, сердечно полюбили Чичикова, а тепер, після таких чуток, полюбили ще сердечніше. А втім, коли сказати правду, вони все були народ добрий, жили між собою в злагоді, поводились зовсім по-приятельському, і бесіди їх мали печать якоїсь особливої простодушності й близькості: «любий друже Ілле Іллічу! слухай, брате, Антипаторе Захаровичу!.. Ти забрехався, серденько, Іване Григоровичу». До поштмейстера, якого звали Іван Андрійович, завжди додавали: шпрехен зі дейч, Іван Андрейч? словом, усе було дуже по-сімейному. Багато було не без освіти: голова палати знав напам’ять «Людмилу» Жуковського79, яка ще була тоді неохололою новиною, і майстерно читав багато місць, особливо: «бір заснув, долина спить» і слово: «чу!» так, що справді ввижалось, ніби долина спить; для більшої подібності він навіть у цей час заплющував очі. Поштмейстер удався більше в філософію і читав досить старанно, навіть ночами, Юнгові «Ночі»80 і «Ключ до таїнств натури» Еккартсгаузена81, з яких робив дуже довгі виписки на цілі аркуші, і що це були за виписки, і якого роду вони були, це нікому не було відомо. А втім, він був дотепник, кучерявий у висловах, і любив, як сам висловлювався, присмачити мову. А присмачував він мову безліччю різних часток, як-от: «пане ти мій, отакий який-небудь, знаєте, розумієте, можете собі уявити, відносно так би мовити, певним чином» та іншими, які сипав він мішками; присмачував він мову теж досить удало підморгуванням, примружуванням одного ока, що все надавало дуже їдкого виразу багатьом його сатиричним натякам. Інші теж були, більше чи менше, люди освічені: хто читав Карамзіна, хто «Московские Ведомости», хто навіть і зовсім нічого не читав. Хто був те, що звуть тюрюк, тобто людина, яку треба було піднімати штурханом на що-небудь; хто був просто байбак, що лежав, як то кажуть, цілий вік на боці, так що й піднімати його було б марна річ: не встане ні в якому разі. Щодо гожості, вже відомо, всі вони були люди надійні, сухотного між ними нікого не було. Усі були такого роду, яким дружини в ніжних розмовах, що відбуваються на самоті, давали назви: кубушки, товстунчика, пузанчики, чорнушки, кікі, жужу і ін. Але взагалі вони були народ добрий, до краю гостинні, і людина, що зажила з ними хліба-солі або просиділа вечір за вістом, уже ставала чимсь близькою, тим більше Чичиков із своїми чарівними якостями й манерами, який знав справді велику таємницю подобатись. Вони так полюбили його, що він не бачив засобів, як вирватися з міста, тільки й чув він: ну, тиждень, ще один тиждень проживіть з нами, Павле Івановичу! словом, його носили, як то кажуть, на руках. Але незрівнянно чудовіше було враження (річ цілком дивовижна!), яке справив Чичиков на дам. Щоб це будь-як пояснити, слід було б сказати багато про самих дам, про їх товариство, описати, як то кажуть, живими фарбами їх душевні якості; але . для автора це дуже важко. З одного боку спиняє його безмежна пошана до дружин сановників, а з другого боку… з другого боку просто важко. Дами міста N. були… ні, ніякими способами не можу; почувається ніби острах. У дамах міста N. найвизначніше було те… Аж дивно, зовсім не піднімається перо, немов свинець якийсь сидить у ньому. Та вже хай: про характер їх, видно, треба полишити сказати тому, в кого живіші фарби й більше їх на палітрі, а нам доведеться хіба двоє слів про зовнішність та про те, що поверховіше. Дами міста N. були те, що називають презентабельні, і з цього боку їх можна було сміливо поставити за зразок усім іншим. Щодо того, як поводитись, додержати тону, підтримати етикет, безліч пристойностей найтонших, а особливо допильнувати моди у найменших дрібницях, то в цьому вони випередили навіть дам петербурзьких і московських. Одягалися вони з великим смаком, їздили по місту в колясках, як веліла остання мода, позаду похитувався лакей, і ліврея в золотих позументах. Візитна картка, будь вона писана хоч на трефовій двійці, або бубновому тузі, але річ була дуже священна. Через неї дві дами, великі приятельки і навіть родички, пересварилися зовсім, а саме зате, що одна з них якось знехтувала контр-візитом. І вже хоч як намагалися потім чоловіки й родичі помирити їх, але ні, виявилось, що все можна зробити на світі, одного тільки не можна: помирити двох дам, що посварилися за знехтування візиту. Так обидві дами й залишилися у взаємній неприхильності, за висловом міського світу. Щодо займання перших місць відбувалося теж безліч досить сильних сцен, які навіювали чоловікам іноді зовсім рицарські великодушні поняття про заступництво. Дуелі, звісно, між ними не відбувалося, бо всі були цивільні чиновники, але зате один одному намагався накапостити, де було можна, що, як відомо, часом буває важче за всяку дуель. У поведінці дами міста N. були строгі, сповнені благородного обурення проти всього порочного і всяких спокус, карали без усякого жалю всякі слабкості. Якщо ж між ними й траплялося яке-небудь те, що зветься друге-третє, то воно траплялося потай, так що не давалося ніяк узнати, що трапилося; зберігалась уся гідність, і сам чоловік був так підготований, що коли й бачив друге-третє, або чув про нього, то відповідав коротко й розважливо прислів’ям: яке кому діло, що кума з кумом сиділа? Це треба сказати, що дами міста N. відзначалися, як і багато дам петербурзьких, незвичайною обережністю і пристойністю в словах і висловах. Ніколи не говорили вони: я висякалась, я спітніла, я