пору гарячого липневого літа, коли стара ключниця рубає й ділить його на блискучі грудки перед відчиненим вікном; діти всі дивляться, зібравшись навколо, цікаво стежачи за рухами жорстких рук її, що підіймають молот, а повітряні ескадрони мух, здійняті легким повітрям, влітають сміливо, як повновладні господарі, і, користуючись бабиною підсліпуватістю та сонцем, що непокоїть очі її, обсідають ласі грудочки, де поодинці, де густими купами. Насичені щедрим літом, що й так на кожному кроці розставляє ласі страви, вони влетіли зовсім не для того, щоб їсти, а щоб тільки показати себе, пройтись туди й сюди по цукровій купі, потерти одна об одну задні чи передні лапки, або почухати ними в себе під крильцями, чи, піднявши обидві передні лапки, потерти ними в себе над головою, повернутись і знову полетіти і знову прилетіти з новими надокучливими ескадронами.
Не встиг Чичиков оглянутись, як уже був схоплений під руку губернатором, що відрекомендував його тут-таки губернаторші. Приїжджий гість і тут не осоромився: він сказав якийсь комплімент, цілком пристойний для людини середніх літ, яка має чин не дуже великий і не дуже малий. Коли танцюючі пари, встановившись, притиснули всіх до стіни, він, заклавши руки назад, дивився на них хвилини зо дві дуже уважно. Багато дам були гарно одягнені й по моді, інші одяглись в що Бог послав у губернське місто. Мужчини тут, як і скрізь, були двох родів: одні тоненькі, які все упадали коло дам; деякі з них були такі, що насилу можна було відрізнити їх від петербурзьких, мали так само дуже чисто, обмірковано і з смаком причесані бакенбарди, чи просто миловиді, дуже гладенько вибриті овали облич, так само недбало підсідали до дам, так само говорили французькою і смішили дам так само, які в Петербурзі. Другий рід мужчин становили товсті або такі ж, як Чичиков, тобто не так щоб занадто товсті, одначе й не худі. Ці, навпаки, скоса поглядали і задкували від дам та озиралися тільки навколо, чи не розставляв десь губернаторський слуга зелений стіл14 для віста. Обличчя в них були повні й круглі, на деяких навіть були бородавки, дехто був і рябуватий, волосся вони на голові не носили ні чубчиком, ні буклями, ні на манер «чорт мене забирай», як кажуть французи; волосся у них було або низько підстрижене, або прилизане, а риси обличчя здебільшого округлі й міцні. Це були почесні чиновники в місті. Гай-гай! товсті вміють краще на цьому світі влаштовувати справи свої, ніж худі. Худі служать більше для особливих доручень або тільки числяться і хиляються туди й сюди; їх існування якесь занадто легке, ефірне й зовсім не надійне. Товсті ж ніколи не займають побічних місць, а всі прямі, і вже коли сядуть де, то сядуть надійно і міцно, так, що швидше місце затріщить і увігнеться під ними, а вже вони не злетять. Зовнішнього блиску вони не люблять; на них фрак не так майстерно скроєний яку худих, зате в шкатулках — благодать Божа. У худенького за три роки не залишається жодної душі, не заставленої в ломбард; у товстого спокійно дивись і з’явився де-небудь у кінці міста будинок, куплений На ім’я дружини, потім у другому кінці другий будинок, потім під містом сільце, потім і село з усіма угіддями. Нарешті товстий, послуживши Богові й цареві заслуживши загальну пошану, залишає службу, перебирається і стає поміщиком, славним російським паном, хлібосолом, живе, і добре живе. А після нього знову худенькі спадкоємці спускають, за російським звичаєм, на кур’єрських усе батьківське добро. Не можна потаїти, що майже у такого роду роздуми поринув Чичиков у той час, коли він розглядав товариство, і наслідком цього було те, що він нарешті приєднався до товстих, де зустрів майже все знайомих осіб: прокурора з дуже чорними густими бровами і трохи підморгуючим лівим оком так, неначе казав: «ходімо, брате, в іншу кімнату, там я тобі щось скажу», людину, зрештою, серйозну й мовчазну, поштмейстера, низенького чоловіка, але дотепника й філософа, голову палати, дуже розсудливу й люб’язну людину, всі вони вітали його, як давнього знайомого, на що Чичиков уклонявся, трохи набік, проте не без приємності. Тут-таки познайомився він з дуже ввічливим і чемним поміщиком Маніловим і трохи незграбним з вигляду Собакевичем, який з першого разу наступив йому на ногу, промовивши: «прошу вибачити». Тут-таки йому всунули карту на віст, яку він взяв з таким самим ввічливим поклоном. Вони сіли за зелений стіл і не вставали вже до вечері. Усі розмови зовсім припинились, як буває завжди, коли
Ходячи фігурою, він стукав по столу міцною рукою, промовляючи, якщо була дама: «пішла стара попадя!» якщо ж король: «пішов тамбовський мужик!» А голова приказував: «А я його по вусах! А я її по вусах!»
нарешті беруться до справжнього діла. Хоч поштмейстер був дуже говіркий, але й той, узявши до рук карти, зараз же зобразив на обличчі своєму мислячу фізіономію, накрив нижньою губою верхню і зберіг такий вираз протягом усієї гри. Ходячи фігурою, він стукав по столу міцною рукою, промовляючи, якщо була дама: «пішла стара попадя!» якщо ж король: «пішов тамбовський мужик!» А голова приказував: «А я його по вусах! А я її по вусах!» Часом при ударі карт по столу вихоплювалися вирази: а! була не була, нема з чого, то з бубни! — Або ж просто вигуки: «черви червоточина! пікенція, або пікандрас! пічурушух пічура! і навіть просто: пічук! назви, якими перехрестили вони масті в своєму товаристві. Скінчивши гру, сперечались, як водиться, досить голосно. Приїжджий наш гість теж сперечався, але якось надзвичайно майстерно, так що всі бачили, що він сперечався, а тимчасом приємно сперечався. Ніколи він не казав: ви походили, але ви зводили походити, я мав честь побити вашу двійку, і таке інше. Щоб ще краще погодити на чомусь своїх противників, він щоразу підносив їм усім свою срібну з фініфтю15 табакерку, на дні якої помітили дві фіалки, покладені туди для запаху. Увагу приїжджого особливо привернули до себе поміщики Манілов і Собакевич, про яких було згадано вище. Він зразу ж розпитався про них, відкликавши тут-таки трохи набік голову палати та поштмейстера. Кілька запитань, ним поставлених, виявили в гостеві не тільки допитливість, але й статечність; бо передусім розпитав він, скільки кожного з них душ селян, і в якому стані перебувають їхні маєтки, а потім уже поцікавився, як на ім’я й по батькові. За малий час він цілком встиг їх зачарувати. Поміщик Манілов, ще зовсім не літня людина, що мав очі солодкі, як цукор, і щурив їх кожного разу, коли сміявся, був від нього без пам’яті. Він дуже довго тиснув йому руку й дуже просив зробити йому честь своїм приїздом у село, до якого, за його словами, було тільки п’ятнадцять верст від міської застави. На що Чичиков з дуже ввічливим схилянням голови й щирим потиском руки відповів, що він не тільки з великою охотою готовий це виконати, але навіть уважатиме за найсвятіший обов’язок. Собакевич теж сказав дещо лаконічно: «і до мене прошу», шаркнувши ногою, взутою в чобіт такого велетенського розміру, до якого навряд чи можна де знайти відповідну ногу, особливо в теперішній час, коли й на Русі починають уже переводитись богатирі.
На другий день Чичиков подався на обід і вечірку до поліцеймейстера, де з третьої години по обіді сіли за віст і грали до другої години ночі. Там між іншим він познайомився з поміщиком Ноздрьовим, людиною років тридцяти, спритним чолов’ягою, який йому після трьох-чотирьох слів почав говорити «ти». З поліцеймейстером і прокурором Ноздрьов теж був на «ти» і поводився по-приятельському; та коли сіли грати у велику гру, поліцеймейстер і прокурор надзвичайно уважно розглядали його взятки16 й стежили майже за кожною картою, з якої він ходив. На другий день Чичиков пробув вечір у голови палати, який приймав гостей своїх у халаті трохи заяложеному, і в тому числі двох якихось дам. Потім був на вечорі у віце-губернатора, на великому обіді у відкупщика, на невеликому обіді у прокурора, хоч він, проте, вартий був великого; на закусці після обідні, даній міським главою17, яка теж варта була обіду. Словом, жодної години не доводилося йому залишатися дома, і в гостиницю він приїжджав для того тільки., щоб заснути. Приїжджий у всьому якось умів обернутись і показав себе досвідченою світською людиною. Про що б не була розмова, він завжди вмів підтримати її: чи йшла мова про кінський завод, він говорив і про кінський завод; чи говорили про хороших собак, і тут він подавав дуже слушні зауваження; чи трактували про слідство, проведене казенною палатою — він показав, що йому відомі також і судейські витівки; чи була розмова про більярдну гру — і в більярдній грі ні давав він промаху; чи говорили про доброчесність і про доброчесність міркував він дуже добре, навіть зі сльозами на очах; про виробництво горілки, і на горілці він знався; про митних наглядачів тa чиновників, і про них він говорив так, немов сам був і чиновником і наглядачем. Та варто уваги, що він усе це вмів огортати якоюсь статечністю, вмів, добре поводитися. Говорив ні голосно, ні тихо, а зовсім так, як слід. Словом, куди не поверни, був дуже порядною людиною. Усі чиновники були задоволені приїздом нової особи. Губернатор про нього казав, що він благонамірена людина; прокурор — що він тямуща людина; жандармський полковник казав, що він учена людина; голова палати — що він знаюча й поважна людина; поліцеймейстер — що він поважна і люб’язна людина; дружина поліцеймейстера — що він найлюб’язніша і найчемніша людина. Навіть сам Собакевич, що рідко відзивався про когось добре, приїхавши досить пізно з міста і вже зовсім роздягтись та лігши на ліжко біля худорлявої дружини своєї, сказав їй: «Я, серденько, був у губернатора на вечорі, і в поліцеймейстера обідав, і познайомився з колезьким радником Павлом Івановичем Чичиковим: надзвичайно приємна людина!» На що дружина відповіла: «Гм!» і штовхнула його ногою.
Така думка, досить приємна для гостя, склалася про нього в місті, і вона держалась доти, доки одна чудна властивість гостя і справа або, як кажуть у провінціях, пасаж, про який читач незабаром дізнається, не спантеличили зовсім майже все місто.
ГЛАВА ІІ
Вже більше тижня приїжджий пан жив у місті, роз’їжджаючи по вечірках та обідах і таким чином проводячи, як то кажуть, дуже приємно
