їх досить, щоб збентежити розумну людину. Він став почувати себе незручно, негаразд: достоту немов прегарно начищеним чоботом уступив раптом у брудну смердючу калюжу, словом, недобре, зовсім недобре. Він пробував про це не думати, намагався розвіятись, розважитись, присів у віст, але все пішло, як криве колесо: двічі походив він під чужу масть, і, забувши, що по третій не б’ють, розмахнувся з усієї руки й ударив здуру свою ж. Голова ніяк не міг збагнути, як Павло Іванович, що так добре і, можна сказати, тонко розуміється на грі, міг зробити такі помилки і підвів навіть під обух його пікового короля, на якого він, за власним висловом, надіявся, як на Бога. Звісно, поштмейстер і голова і навіть сам поліцеймейстер, як ведеться, жартували з нашого героя, чи бува не закоханий він, і що ми знаємо, мовляв, що серденько Павла Івановича кульгає, знаємо, ким і підстрелене; але все це ніяк його не тішило, хоч як він пробував посміхатись і відбуватися жартами. За вечерею теж він ніяк неспроможний був розвернутись, незважаючи на те, що товариство за столом було приємне і що Ноздрьова давно вже вивели; бо самі, навіть дами нарешті помітили, що поведінка його занадто ставала скандальозна. Посеред котильйона він сів на підлогу й почав хапати за поли танцюючих, що було вже ні на що не схоже, за висловом дам. Вечеря була дуже весела, всі обличчя, що мигтіли перед потрійними свічниками, квітами, цукерками й пляшками, були осяяні найбільш невимушеним задоволенням. Офіцери, дами, фраки, все стало люб’язне, аж до нудоти. Мужчини схоплювалися з стільців і бігли віднімати в слуг блюда, щоб з незвичайною вправністю запропонувати їх дамам. Один полковник подав дамі тарілку з соусом на кінці оголеної шпаги. Мужчини поважних літ, між якими сидів Чичиков, голосно сперечалися, заїдаючи путнє слово рибою чи яловичиною, безжально вмоченою в гірчицю, і сперечалися про ті речі, в яких він сам навіть завжди брав участь; та він був подібний до якоїсь людини, стомленої або розбитої далекою дорогою, якій нічого не йде на думку, і яка не здолає зацікавитися чимсь. Навіть не діждався він закінчення вечері і поїхав до себе незрівнянно раніше, ніж мав звичай від’їжджати.

Там, у цій кімнатці, такій знайомій читачеві, з дверима, заставленими комодом, і тарганами, що іноді визирали з кутків, стан думок і настрою його був так само неспокійний, як неспокійне те крісло, в якому він сидів. Неприємно, тривожно було в нього на серці, якась важка пустка була там. «Бодай вас чорт забрав усіх, хто вигадав ці бали!» казав він спересердя. «Ну, чого здуру зраділи? В губернії неврожай, дорожнеча, так ось вони до балів! От штука: повбирались у бабські ганчірки! Диво, бач, що інша накрутила на себе тисячу карбованців! А це ж коштом селянського оброку або, ще гірше, коштом совісті нашого брата. Відомо ж, навіщо береш хабара і кривиш душею: на те, щоб дружині дістати на шаль або на всякі роброни, щоб вони запались, як їх називають. А чому? Щоб не сказала яка-небудь хвойда Сидорівна, що на поштмейстерші було краще плаття, так через неї бух тисячу карбованців. Кричать: «бал, бал, веселощі! просто, погань бал, не в руському дусі, не в руській натурі, чорт зна що таке: дорослий, повнолітній раптом вискочить увесь у чорному, обскубаний, обтягнутий, як чортик, і давай місити ногами. Інший навіть, стоячи в парі, перемовляється з другим про важливу справу, а ногами в той самий час, як козеня, вензелі направо й наліво… Все через мавпування, все через мавпування! Що француз у сорок років така ж дитина, яким був і в п’ятнадцять, так ось нумо й ми! Ні, справді… після всякого балу, справді, ніби який гріх зробив; і згадати навіть про нього не хочеться. У голові, просто, нічого, як після розмови з світською людиною: усього вона наговорить, усього злегка торкнеться, усе скаже, чого насмикала з книжок, кучеряво, красиво, а в голові хоч би що з того виніс, і бачиш потім, як навіть розмова з простим купцем, що знає тільки своє діло, але знає його твердо й досвідчено, краща за всі ці брязкотельця. Ну, що з нього візьмеш, з цього балу? Ну, коли б, припустімо, який-небудь письменник надумав описувати усю цю сцену так, як вона є? Ну і в книзі і там була б вона, така ж безглузда, як і в натурі. Що вона таке: чи моральна, чи неморальна? просто чорт знає що таке! Плюнеш, та й книгу потім закриєш». Так відзивався непохвально Чичиков про бали взагалі; але, здається, сюди домішалася інша причина обурення. Головна досада була не на бал, а на те, що трапилось йому зірватися, що він несподівано показався перед усіма Бог знає в якому вигляді, що зіграв якусь чудну, двозначну роль. Звісно, глянувши оком розсудливої людини, він бачив, що все це пусте, що безглузде слово нічого не важить, особливо тепер, коли головну справу уже оброблено як слід. Та дивна людина: його засмучувала дуже неприхильність тих самих, кого він не поважав і про кого висловлювався різко, картаючи їхню суєтність і вбрання. Це тим більше було йому прикро, що, розібравши справу ясно, він бачив, що причиною цього був почасти сам. На себе одначе ж він не розсердився, і в тому, звісно, мав рацію. Всі ми маємо маленьку слабість трохи пощадити себе, а подбаємо краще відшукати якого-небудь ближнього, на кому б зігнати свою досаду, наприклад, на слузі, на чиновникові нам підлеглому, який вчасно нагодився, на дружині або нарешті на стільці, який буде відкинений чорт знає куди, аж до дверей, так що відлетить від нього ручка й спинка, хай, мовляв, знає, що таке гнів. Так і Чичиков скоро знайшов ближнього, який потяг на плечах своїх усе, що тільки могла навіяти досада. Ближній цей був Ноздрьов, і нічого казати, він був так вишпетений з усіх боків і сторін, як хіба тільки якийсь мотяга староста або ямщик буває вишпетений яким-небудь бувалим, досвідченим капітаном, а іноді й генералом, що, крім багатьох висловів, які зробилися класичними, додає ще багато невідомих, котрих винайдення належить власне йому. Увесь родовід Ноздрьова був перебраний, і багато членів його фамілії у висхідній лінії дуже потерпіли.

Але протягом того, як він сидів у твердому своєму кріслі, тривожимий думками й безсонням, частуючи щиро Ноздрьова й усю рідню його, і перед ним блимала лойова свічка, якої гніт давно вже накрився нагорілою чорною шапкою, щохвилини загрожуючи погаснути, і дивилася йому у вікна сліпа, темна ніч, готова ось-ось посиніти від наближення світанку, і пересвистувалися вдалині далекі півні, і в зовсім заснулому місті, може, пленталася де-небудь фризова шинель, бідолаха невідомо якого класу й чину, який знає одну тільки (гай-гай!) занадто второвану російським безшабашним народом дорогу, — в цей час на другому кінці міста відбувалась подія, що мала ще погіршити неприємне становище нашого героя. А саме по далеких вулицях і завулках міста деренчав дуже дивний екіпаж, який викликав сумнів щодо своєї назви. Він не був схожий ні на тарантас, ні на коляску, ні на бричку, а був швидше схожий на товстощокий опуклий кавун, поставлений на колеса. Щоки цього кавуна, тобто дверці, що мали сліди жовтої фарби, зачинялись дуже погано через поганий стан ручок і замків, абияк зв’язаних мотузками. Кавун був набитий ситцьовими подушками у вигляді кисетів, валків і просто подушок, напханий мішками з хлібинами, калачами, кокурками83, скородумками й кренделями з заварного тіста. Пиріг з курятиною і пиріг-розсольник виглядали навіть зверху. Зап’ятки були зайняті особою лакейського походження, в куртці з доморобної вибійки, з неголеною бородою, в якій уже пробивалася рідка сивина, особа, відома під ім’ям слуги. Деренчання і скрегіт від залізних скобок та іржавих гвинтів розбудили на другому кінці міста будочника, який, піднявши свою алебарду, закричав спросоння що було сили: «хто йде?» але, побачивши, що ніхто не йшов, а чулося тільки здалека деренчання, піймав у себе за коміром якогось звіра і, підійшовши до ліхтаря, скарав його тут же в себе на нігті. Після чого, відставивши алебарду, знову заснув за статутами свого рицарства. Коні раз у раз падали на передні коліна, бо були нековані, і до того ж, як видно, зручний міський брук їм був мало знайомий. Колимага, зробивши кілька поворотів з вулиці на вулицю, нарешті звернула в темний провулок повз невелику парафіяльну церкву Миколи на Недотичках і спинились перед ворітьми будинку протопопші. З брички вилізла дівка з хусткою на голові, в тілогрійці, і грюкнула обома кулаками у ворота так сильно, що хоч би й чоловікові (слугу у вибійчаній куртці уже потім стягнено було за ноги, бо спав, як мертвий). Собаки загавкали, і ворота, роззявившись, нарешті, проковтнули, хоч і на превелику силу, цей незграбний дорожній утвір. Екіпаж заїхав на тісне подвір’я, завалене дровами, курниками і всякими хлівцями; з екіпажа вилізла пані: ця пані була поміщиця, колезька секретарша Коробочка. Старенька, незабаром по від’їзді нашого героя, в такий зайшла неспокій щодо обману, який міг статися з його боку, шо, не поспавши три ночі підряд, вирішила поїхати до міста, незважаючи на те, що коні не були ковані, і там дізнатися напевне, почому йдуть мертві душі, і чи не схибила вона, боронь Боже, продавши їх, може, за півдарма. До якого наслідку призвело це прибуття, читач може дізнатися з однієї розмови, що відбулася між двома дамами. Розмова ця… але хай краще розмова ця буде в дальшій главі.

ГЛАВА IX

Вранці, раніше навіть того часу, який призначено в місті N. для візитів, з дверей оранжевого дерев’яного будинку з мезоніном і голубими колонами випурхнула дама в клітчатому чепурному клокові, супроводжена лакеєм у шинелі з кількома комірами й золотим галуном на круглому лощеному капелюхові. Дама впурхнула відразу з незвичайною поквапливістю по відкинутих приступках

у коляску, що стояла біля під’їзду. Лакей зараз же зачинив даму дверцями, закидав приступками й, ухопившись за ремені позаду коляски, гукнув кучерові: «поганяй!» Дама везла щойно почуту новину і почувала потяг непереможний швидше переказати її. Щохвилини виглядала вона з вікна й бачила на невимовну собі досаду, що все ще залишається півдороги. Кожен будинок здавався їй довшим, ніж звичайно; біла кам’яна богадільня з вузенькими вікнами тяглася нестерпно довго, так що вона нарешті не стерпіла, щоб не сказати: проклята будівля, і краю нема! Кучер уже двічі діставав наказ: «швидше, швидше, Андрюшко!