ти сьогодні нестерпно довго ідеш!» Нарешті мета була досягнута. Коляска спинилась перед дерев’яним теж одноповерховим будинком темно-сірого кольору, з білими дерев’яними барельєфчиками над вікнами, з високими дерев’яними штахетами перед самими вікнами й вузьким палісадником, за штахетами якого тоненькі деревця побіліли від міської куряви, що ніколи з них не сходила. У вікнах мигтіли вазони з квітами, папуга, що гойдався в клітці, учепившись дзьобом за кільце, і дві собачки, що спали на сонці. В цьому будинку жила щира приятелька прибулої дами. Автор в надзвичайному утрудненні, як назвати йому обох дам так, щоб знову не розсердилися на нього, як сердилися давніше. Назвати вигаданим прізвищем небезпечно. Хоч яке вигадай ім’я, а вже неодмінно знайдеться в якомусь кутку нашої держави, гаразд, що велика, хто-небудь, що ним зветься, і неодмінно розсердиться не на життя, а на смерть, почне говорити, що автор умисне приїжджав секретно з тим, щоб вивідати все, що таке він сам, і в якому кожушку ходить, і до якої Аграфени Іванівни навідується, і що любить поїсти. Назвати ж по чинах, боронь Боже, ще небезпечніше. Тепер у нас усі чини й стани такі роздратовані, що все, що тільки буває в друкованій книзі, уже здається їм натяком на них: таке вже, видно, віяння у повітрі. Досить сказати тільки, що є в одному місті дурна людина, це вже й натяк: раптом вискочить пан поважного вигляду ft закричить: адже я теж людина, виходить, я теж дурень, словом, вмить збагне, в чому річ. А тому, щоб уникнути всього цього, будемо називати даму, до якої приїхала гостя, так, як її називали майже одностайно в місті N., саме дамою приємною у всіх відношеннях. Цю назву вона здобула законним способом, бо, справді, нічого не жалкувала, щоб бути люб’язною до краю. Хоч, звісно, крізь люб’язність прокрадалася ух яка в’юнка жвавість жіночого характеру! і хоч часом у кожному приємному слові її стирчала ух яка шпилька! а вже не доведи Господи, що кипіло в серці проти тієї, яка б пролізла як-небудь і чим-небудь у перші. Але все це було огорнуте найтоншою світськістю, яка тільки буває в губернському місті. Всякий рух робила вона з смаком, навіть любила вірші, навіть іноді мрійно вміла тримати голову, і всі погодились, що вона, справді, дама приємна у всіх відношеннях. А друга дама, тобто та, що приїхала, не мала такої різноманітності в характері, і тому будемо називати її: просто приємна дама. Приїзд гості збудив собачок, що спали на сонці: кудлату Адель, що безнастанно плуталась у власній шерсті, і песика Попурі на тоненьких ніжках. Той і друга з гавкотом понесли бубликами хвости свої в передпокій, де гостя звільнялась від свого клока й зосталася в платті модного узору й кольору та в довгих хвостах на шиї; жасміни полинули по всій кімнаті. Як тільки у всіх відношеннях приємна дама дізналася про приїзд просто приємної дами, так і вибігла в передпокій. Дами схопились за руки, поцілувались і скрикнули, як скрикують інститутки, зустрівшись незабаром після випуску, коли мамусі ще не встигли пояснити їм, що батько в однієї бідніший і нижчий чином, ніж у другої. Поцілунок був дзвінкий, бо собачки загавкали знову, за що були вдарені хусткою, і обидві дами пішли у вітальню, певна річ, блакитну, з канапою, овальним столом і навіть ширмочками, оповитими плющем; слідом за ними побігли з гарчанням кудлата Адель і високий Попурі на тоненьких ніжках. «Сюди, сюди, ось у цей куточок!» казала господиня, саджаючи гостю в куток дивана. «Отак! отак! ось вам і подушка!» Сказавши це, вона запхнула їй під спину подушку, на якій був вишитий шерстю рицар таким чином, як їх завжди вишивають по канві: ніс вийшов драбинкою, а губи чотирикутником. «Яка ж я рада, що ви… Я чую, хтось під’їхав, та думаю собі, хто б міг так рано. Параша каже: віце-губернаторша, а я кажу: ну от знову приїхала дурепа надокучати, і вже хотіла сказати, що мене нема дома…»
Гостя уже хотіла були приступити до справи й переказати новину. Але вигук, що зробила в цей час дама приємна у всіх відношеннях, несподівано надав іншого напрямку розмові.
«Який веселенький ситець!» скрикнула у всіх відношеннях приємна дама, дивлячись на плаття просто приємної дами.
«Так, дуже веселенький. А втім, Парасковія Федорівна вважає, що краще, коли б кліточки були дрібніші, і щоб не коричневі були цяточки, а голуб.!. Сестрі її прислали матерійку: це така розкіш, якої просто не можна висловити; уявіть собі: смужечки вузенькі, вузенькі, які тільки може уявити фантазія людська, фон голубий і через смужку все очка й лапки, очка й лапки, очка й лапки… Словом, незрівнянно! Можна сказати рішуче, що нічого ще не було подібного на світі».
«Любонько, це надто рябе».
«Ах, ні, не рябе!»
«Ах, рябе!»
Треба зауважити, що у всіх відношеннях приємна дама була почасти матеріалістка, схильна до заперечень і сумнівів, і відкидала дужо багато чого в житті.
Тут просто приємна дама пояснила, що це аж ніяк не рябе, і скрикнула: «Ага, вітаю вас: оборок більше не носять».
«Як не носять?»
«Замість них фестончики!»
«Ах, це негарно, фестончики!»
«Фестончики, все фестончики: пелеринка з фестончиків, на рукавах фестончики, еполетики з фе-стончиків, унизу фестончики, скрізь фестончики».
«Негарно, Софіє Іванівно, коли все фестончики».
«Гарно, Ганно Григорівно, до неймовірності; шиється на два рубчики: широкі пройми і зверху… Та ось, ось коли ви здивуєтесь, ось коли ви вже скажете, що… Ну, дивуйтесь: уявіть, ліфчики пішли ще довші, спереду ріжечком і передня кісточка зовсім виходить поза межі; спідниця вся збирається кругом, як бувало в старовину фіжми, навіть позаду трохи підкладають вати, щоб було справжня бельфам».
«Ну вже це просто: признаюсь!» сказала дама приємна у всіх відношеннях, зробивши рух головою з почуттям гідності.
«Справді, це вже дійсно признаюсь», відповіла просто приємна дама.
«Вже як ви собі хочете, я нізащо» не буду це наслідувати».
«Я сама теж… Справді, як подумаєш, до чого інколи доходить мода… ні на що не схоже! я випросила в сестри викройку навмисне для сміху; Меланья моя заходилася шити».
«Так у вас хіба є викройка?» скрикнула у всіх відношеннях приємна дама не без помітного сердечного зворушення.
«А то ж як, сестра привезла».
«Серденько, дайте її мені заради всього святого».
«Ах, я вже дала слово Парасковії Федорівні. Хіба після неї?»
«Дозвольте ж, дозвольте ж тільки розказати вам… серденько, Ганно Григорівно, дозвольте розказати! Це ж історія, розумієте: історія, сконапель істоар», казала гостя з виразом майже розпачу і зовсім благальним голосом.
«Хто ж носитиме після Парасковії Федорівни? Це вже занадто дивно буде з вашого боку, коли ви чужим дасте перевагу перед своїми».
«Та вона теж мені двоюрідна тітка».
«Вона вам тітка ще бозна-яка: з чоловікового боку… Ні, Софіє Іванівно, я й слухати не хочу, це виходить: ви мені хочете заподіяти таку образу… видно я вам набридла вже, видно ви хочете припинити зо мною всяке знайомство».
Бідолашна Софія Іванівна не знала зовсім, що їй робити. Вона почувала сама, між яких сильних вогнів себе поставила. От тобі й похвасталась! Вона б ладна була поколоти за це голками дурний язик свій.
«Ну що ж наш чарівник?» сказала тимчасом дама приємна у всіх відношеннях.
«Ах, боже мій! що ж це я так сиджу перед вами! оце добре! Ви ж не знаєте, Ганно Григорівно, з чим я приїхала до вас?»
Тут дух гості забило, слова як яструби готові були кинутися навздогін одне за одним, і тільки треба було до такої міри бути жорстокою, як була щира приятелька, щоб наважитися спинити її.
«Хоч як вихваляйте та звеличайте його», казала вона з жвавістю, більшою ніж звичайно: «а я скажу прямо, і йому в вічі скажу, що він негідна людина, негідна, негідна, негідна!»
«Та послухайте тільки, що я вам відкрию…»
«Розпустили чутки, що він гарний, а він зовсім не гарний, зовсім не гарний, і ніс у нього… найнеприємніший ніс».
«Дозвольте ж, дозвольте ж тільки розказати вам… серденько, Ганно Григорівно, дозвольте розказати! Це ж історія, розумієте: історія, сконапель істоар84», казала гостя з виразом майже розпачу і зовсім благальним голосом. Не завадить зауважити, що в розмову обох дам домішувалось дуже багато іноземних слів і цілком іноді довгі французькі фрази. Та хоч як сповнений автор побожності до тієї спасенної користі, що дає французька мова Росії, хоч як сповнений побожності до похвального звичаю нашого вищого товариства, що говорить нею у всі години дня, звісно, з глибокого почуття любові до вітчизни, але при всьому цьому ніяк не зважиться вставити фразу будь-якої чужої мови в цю російську свою поему. Отже, будемо продовжувати російською.
«Яка ж історія?»
«Ах, серце моє Ганно Григорівно, коли б могли ви тільки уявити той стан, в якому я перебувала, уявіть: приходить до мене сьогодні протопопша, отця Кирила дружина, і що б ви думали: наш смиренник, приїжджий наш, який, га?»
«Як, невже він і до протопопші залицявся?»
«Ах, Ганно Григорівно, хай би ще залицявся, це ще дарма; слухайте тільки, що розповіла протопопша: приїхала, каже, до неї поміщиця Коробочка, перелякана й бліда як смерть, і розказує, і як розказує, слухайте тільки: справжній роман: раптом глухої ночі, коли все вже спало в домі, лунає стукіт у ворота, страшенний, який тільки можна собі уявити; кричать: відчиніть, відчиніть, а то висадимо ворота!., як вам це подобається? Як вам після цього чарівник?»
«Та що Коробочка, хіба молода й гарна з себе?»
«Аж ніяк, стара баба».
«Ах, чудово! Так він біля старої заходився. Ну, хороший же після цього смак у наших дам, знайшли в кого закохатись».
«Та ні ж бо, Ганно Григорівно, зовсім не те, про що ви гадаєте. Уявіть собі тільки те, що з’являється озброєний з ніг до голови, на зразок Рінальда Рінальдіні85 і вимагає: продайте, каже, всі душі, які померли. Коробочка відповідає дуже резонно, каже, я не можу продати, бо вони мертві. Ні, каже, вони не мертві, це моє, каже, діло знати, чи мертві вони, чи ні, вони не мертві, не мертві, кричить, не мертві, словом, скандальозу наробив страшенного: усе село збіглося, дитята плачуть, усе кричить, ніхто нікого не розуміє, ну, просто, оррьор, оррьор, оррьор!.. Але ви собі уявити не можете, Ганіто Григорівно, як я перетривожилася, коли почула все це. «Голубонько пані», каже мені Машка: «гляньте в дзеркало: ви бліді». Не до дзеркала, кажу, мені: я мушу їхати розповісти Ганні Григорівні. У ту ж хвилину наказую запрягти коляску, кучер Андрюшка питає мене, куди їхати, а я нічого не можу й говорити, дивлюсь йому просто в вічі як
