чекають рішень, наказів; справи, так би мовити, важливі, державні, які вимагають щонайшвидшого виконання, — хвилина прогаяння може бути важлива, — а тут ще прив’язався збоку настирливий чорт. «Вибачте», каже: «мені ніколи… мене чекають справи, важливіші за ваші». Нагадує способом, в деякому роді, тонким, що пора, нарешті, і вийти. А мій Копєйкін, — голод, знаєте, пришпорив його: «Як знаєте, ваше високопревосходительство», каже, «не зійду з місця доти, доки не дасте резолюції». Ну… можете уявити: відповідати отак вельможі, якому варт тільки слово — так от уже й полетів шкереберть, так що й чорт тебе не відшукає… Тут коли нашому братові скаже чиновник одним чином менший, подібне, так уже й грубість. Ну, а там розмір, розмір який: генерал-аншеф і який-небудь капітан Копєйкін! 90 карбованців і нуль! Генерал, розумієте, більш нічого, як тільки глянув, а погляд — вогнепальна зброя: душі вже немає — вже вона сховалася в п’ятки. А мій Копєйкін, можете уявити, ні з місця, стоїть, як укопаний. «Що ж ви?» каже генерал і взяв його, як то кажуть, у лопатки. А втім, сказати правду, обійшовся він ще досить милостиво: інший би настрахав так, що днів три крутилася б після того вулиця догори ногами, а він сказав тільки:
«Добре», каже: «коли вам тут дорого жити, і ви не можете в столиці спокійно чекати вирішення вашої долі, так я вас вишлю казенним коштом. Покликати фельд’єгеря! перепровадити його на місце проживання!» А фельд’єгер уже там, розумієте, і стоїть: триаршинний чолов’яга який-небудь, ручиська в нього, можете уявити, самою натурою збудовані для ямщиків, — словом, дантист такий… От його, раба Божого, схопили, пане мій, та на візок з фельд’єгерем. «Ну», Копєйкін думає, «принаймні не треба платити прогонів, і за те спасибі». От він, пане мій, їде на фельд’єгері та, ідучи на фельд’єгері, в деякому роді, так би мовити, міркує сам собі: «Коли генерал каже, щоб я пошукав сам засобів допомогти собі — добре», каже, «я», каже, «знайду засоби!» Ну, вже як тільки його приставили на місце і куди саме привезли — нічого цього невідомо. Так, розумієте, і чутки про капітана Копєйкіна канули в річку забуття, в яку-небудь таку собі Лету93, як називають поети. Але дозвольте, панове, отут і починається, можна сказати,нитка, зав’язка романа. Отже, де подівся Копєйкін, невідомо, та не минуло, можете уявити собі, двох місяців, як з’явилась у рязанських лісах зграя розбійників, і отаман цієї зграї був, пане мій, не хто інший…»
«Тільки дозволь, Іване Андрійовичу», сказав раптом урвавши його поліцеймейстер: «адже капітан Копєйкін, ти сам сказав, без руки й без ноги, а в Чичикова…»
Тут поштмейстер скрикнув і ляснув з усього розмаху рукою по своєму лобі, назвавши себе вголос при всіх телятиною. Він не міг зрозуміти, як подібна обставина не спала йому на думку на самому початку оповідання, і признався, що зовсім справедлива приказка: руська людина пізнім розумом мудра. Одначе ж через хвилину він тут-таки почав хитрувати й спробував був вивернутись, кажучи, що, зрештою, в Англії дуже вдосконалена механіка, що видно з газет, як один винайшов дерев’яні ноги таким чином, що від одного дотику до непомітної пружинки заносили ці ноги людину бог знає в які місця, так що після ніде й відшукати її не можна було.
Але всі взяли під великий сумнів, що Чичиков був капітан Копєйкін, і визнали, що поштмейстер сягнув уже занадто далеко. А втім, вони з свого боку теж не пасли задніх і, спрямовані дотепним здогадом поштмейстера, забралися, мабуть, чи не далі. З числа багатьох у своєму роді кмітливих припущень, нарешті було одне дивно навіть і сказати: що чи не є Чичиков переодягнений Наполеон, що англієць здавна заздрить, що Росія, мовляв, така велика й простора, що навіть кілька разів виходили й карикатури, де росіянин змальований під час розмови з англійцем. Англієць стоїть і ззаду держить на мотузці собаку, і під собакою розуміється Наполеон! Дивись, мовляв, каже, коли що не так, так я на тебе зараз спущу цю собаку! І ось тепер вони, може, й випустили його з острова Єлени94, і ось він тепер і пробирається в Росію нібито Чичиков, а насправді зовсім не Чичиков.
Звісно, повірити цьому чиновники не повірили, а втім, задумалися і, розглядаючи цю справу кожен сам собі, визнали, що обличчя Чичикова, коли він повернеться і стане боком, дуже скидається на портрет Наполеона. Поліцеймейстер, що служив у кампанію дванадцятого року й особисто бачив Наполеона, не міг теж не признатись, що на зріст він аж ніяк не буде вищий за Чичикова і що будовою своєї постаті Наполеон теж, не можна сказати щоб занадто товстий, одначе ж і не так щоб тонкий. Може, деякі читачі назвуть усе це неймовірним, автор теж на догоду їм ладен би назвати все це неймовірним; але як на лихо усе відбулося саме так, як оповідається, і тим ще дивніше, що місто було не в глушині, а, навпаки, недалеко від обох столиць. А втім, треба пам’ятати, що все це відбувалося незабаром після славетного вигнання французів. В той час усі наші поміщики, чиновники, купці, прикажчики і всякий письменний і навіть неписьменний народ стали, принаймні, на цілих вісім років запеклими політиками. «Московские Ведомости» і «Сын Отечества» зачитувались немилосердно і доходили до останнього читця клаптиками, непридатними ні до якого вжитку. Замість запитань: «почім, батечку, продали мірку вівса? як скористувалися вчорашньою порошею?» говорили: «а що пишуть у газетах, чи не випустили знову Наполеона з острова?» Купці цього дуже побоювались, бо цілком вірили провіщанням одного пророка, який уже три роки сидів в острозі; пророк прийшов невідомо звідки в личаках і некритому кожусі, що страшенно тхнув тухлою рибою, і провістив, що Наполеон є антихрист і держиться на кам’яному ланцюгу за шістьма мурами й сімома морями, але згодом розірве ланцюг і заволодіє всім світом. Пророк за провіщення попав, як годиться, в острог, але все ж діло своє зробив і скаламутив зовсім купців. Довго ще під час навіть найприбутковіших угод, купці, виряджаючись до трактиру запивати їх чаєм, гомоніли про антихриста. Багато хто з чиновників і благородного дворянства теж мимоволі задумувались над цим і заражені містицизмом, що був тоді, як відомо, у великій моді, бачили в кожній літері, з яких було складене слово Наполеон, якесь особливе значення; багато хто навіть відкрив у ньому апокаліптичні цифри95. Отже, нічого немає дивного, що чиновники мимоволі задумались на цьому пункті: проте скоро й похопились, помітивши, що уява їх вже занадто прудка і що все це не те. Думали, думали, говорили, говорили і нарешті вирішили, що не погано б ще розпитати гарненько Ноздрьова. Тому що він перший виніс історію про мертві душі і був, як то кажуть, у якихось тісних стосунках з Чичиковим, отже, без сумніву, знає дещо з обставин його життя, то ще спробувати, що скаже Ноздрьов.
Чудні люди, ці пани чиновники, а за ними й усі інші звання: адже дуже добре знали, що Ноздрьов брехун, що йому не можна вірити в жодному слові, ні в найменшій дрібниці, а тимчасом удалися саме до нього. Ану спробуй, порозумійся з людиною! не вірить у Бога, а вірить, що коли засвербить перенісся, то неодмінно помре; пропустить мимо утвір поета, ясний, як день, увесь перейнятий співзвуччям і високою мудрістю простоти, а накинеться саме на те, де якийсь молодець наплутає, наплете, поламає, виверне природу, і йому воно сподобається, і він почне кричати: ось воно, ось справжнє знання таємниць серця! все життя ні за що має лікарів, а кінчиться тим, що звернеться нарешті до баби, яка лікує зашіптуванням і запльовуванням, або ще краще вигадає сам якийсь декохт з не знати якої погані, яка Бог знає чому уявиться йому саме засобом проти його хвороби. Звісно, можна почасти вибачити панів чиновників справді скрутним їх становищем. Потопаючий, кажуть, хапається й за маленьку тріску, і в нього немає в цей час розсудку подумати, що на трісці може хіба що проїхатись верхи муха, а в ньому ваги мало не чотири пуди, якщо навіть не цілих п’ять; але не спадає йому в той час ця думка в голову, і він хапається за тріску. Так і панове наші вхопились нарешті і за Ноздрьова. Поліцеймейстер в ту ж хвилину написав до нього записочку завітати увечері, і квартальний у ботфортах, з привабливим рум’янцем на щоках, побіг у ту ж хвилину, придержуючи шпагу, вистрибом на квартиру Ноздрьова. Ноздрьов був заклопотаний важливою справою; цілих чотири дні вже не виходив він з кімнати, не впускав нікого і одержував обід у віконце, — словом, навіть схуд і позеленів. Справа вимагала великої уважності: вона полягала в добиранні з кількох десятків дюжин карт однієї талії, але найбільш меткої, на яку можна було б покластися, як на найвірнішого друга. Роботи залишалося ще принаймні на два тижні; протягом усього цього часу Порфирій повинен був чистити меделянському щеняті пуп особливою щіткою і мити його тричі на день у милі. Ноздрьов був дуже розгніваний за те, що потривожили його самотність; передусім він послав квартального к чорту, та коли прочитав у записці городничого, що може трапитися пожива, тому що на вечірку чекають якогось новака, злагіднів у ту ж хвилину, замкнув кімнату нашвидкуруч ключем, одягся як попало і подався до них. Зізнання, свідчення і припущення Ноздрьова становили таку різку протилежність міркуванням панів чиновників, що й останні їхні здогади були збиті з пантелику. Це була дійсно людина, для якої не існувало сумнівів зовсім; і скільки в них помітно було хиткості й боязкості в припущеннях, стільки в нього твердості і впевненості. Він відповів на всі пункти, навіть не запнувшись, зая’вив, що Чичиков накупив мертвих душ на кілька тисяч, і що він сам продав йому, тому що не бачить причини, чому не продати; на запитання, чи не шпіон він і чи не намагається щось розвідати, Ноздрьов відповів, що шпіон, що ще в школі, де він разом з ним учився, його називали фіскалом, і що за це товариші, в тому числі й він трохи його потовкли, так що треба було потім приставити до самих тільки висків 240 п’явок, тобто він хотів було сказати 40, але 200 сказалось якось само собою. На запитання, чи не вироблювач від фальшивих паперів, він відповів, що вироблювач, і при цій нагоді розповів анекдот
