Бог заплакати», промовив він кволим голосом, і важко зітхнув, почувши про Чичиков, додавши тут же: «Ех, Павлушо! от як змінюється людина! а який же був благонравний, нічого буйного, шовк! Обдурив, зовсім обдурив!..» Не можна одначе сказати, щоб натура героя нашого була така сувора й черства, і почуття його були такі притуплені, щоб він не знав ні жалю, ні співчуття; він почував і те, й друге, він навіть і хотів би допомогти, але тільки, щоб не становило це значної суми, щоб не чіпати вже з тих грошей, які покладено було не чіпати, словом, батькове напучення: бережи і складай копійку, пішло на користь. Але в ньому не було прив’язаності власне до грошей для грошей; ним не володіли скнарість і скупість: Ні, не вони рухали ним, йому ввижалося попереду життя у всіх вигодах, з усякими достатками, екіпажі, дім, чудово обладнаний, смачні обіди, ось що повсякчас носилося в голові його. Щоб нарешті потім, згодом, зазнати неодмінно всього цього, ось для чого приберігалася копійка, в якій він скупо відмовляв до часу і собі й іншому. Коли проносився повз нього багач на пролітній гарній дрожці, на рисаках у багатій збруї, він як укопаний спинявся на місці і потім, опам’ятавшись, як після довгого сну, казав: а був же конторник, волосся носив кружком! І все, від чого тільки віяло багатством і достатками, справляло на нього враження, незбагненне для нього самого. Вийшовши з училища, він не хотів навіть спочити, таке велике було в нього бажання швидше взятися до діла й служби. Проте, незважаючи на похвальні атестати, на превелику силу вступив він до казенної палати. І в далекій глушині потрібна протекція! Посада дісталася йому нікчемна, платні тридцять чи сорок карбованців на рік. Але вирішив він гаряче взятися до служби, все перемогти й подолати. І справді, самозречення, терпіння і обмеження потреб виявив він нечуване. З раннього ранку до пізнього вечора, не стомлюючись ні душевними, ні тілесними силами, писав він, погрузнувши увесь в канцелярські папери, не ходив додому, спав у канцелярських кімнатах на столах, обідав часом зі сторожами, і при всьому тому умів зберегти охайність, пристойно одягтися, надати обличчю приємного виразу й навіть мав щось благородне в рухах. Треба сказати, що палатські чиновники особливо відзначалися непоказністю і немиловидністю. Де в кого було обличчя як погано випечений хліб: щоку рознесло в один бік, підборіддя скосило в другий, верхня губа взялась пухирем, а до того всього вона ще й тріснула; словом, зовсім некрасиве. Говорили вони всі якось суворо, таким голосом, мовби збиралися когось прибити; приносили часті жертви Вакхові98, довівши таким чином, що в слов’янській природі є ще багато залишків язичества; приходили навіть часом у присутствіє, як то кажуть, насмоктавшись, від чого в присутствії було недобре, і повітря було зовсім не ароматичне. Серед таких чиновників не міг не бути помічений і відзначений Чичиков, являючи у всьому цілковиту протилежність і показністю обличчя, і привітністю голосу, і тим, що зовсім не вживав ніяких міцних напоїв. Та при всьому тому важкий був його шлях: він попав під начальство вже старому повитчикові», який був образом кам’яної якоїсь бездушності й незрушності: завжди незмінний, неприступний, він ніколи в житті не зробив на обличчі своєму посмішки, не привітав ні разу нікого навіть питанням про здоров’я, Ніхто не бачив, щоб він хоч раз був не тим, чим завжди, хоч на вулиці, хоч у себе дома; хоч би раз виявив він у чомусь зацікавлення, хоч би напився п’яним і п’яним засміявся б; хоч би навіть віддався дикій потворній гульні, якій віддається розбійник у п’яну хвилину, але навіть тіні не було в ньому нічого такого. Нічого не було в ньому зовсім: ні лиходійського, ні доброго, і щось страшне було в цій відсутності всього. Черство-мармурове обличчя його, без будь-якої різкої неправильності, не натякало ні на яку подобу; у строгій розміреності між собою були риси його. Тільки рясне ряботиння та вибоїни, що подзюбали їх, прилучали його до числа тих облич, на яких, за народним висловом, чорт приходив ночами молотити горох. Здавалося, не було сил людських підлеститися до такої людини й привернути її прихильність, але Чичиков спробував. Спочатку він узявся догоджати у всяких непомітних дрібницях: розглянув уважно, як були загострені пера, якими писав той, і, приготувавши кілька на зразок їх, клав йому щоразу під руку; здмухував і змітав із стола його пісок і тютюн; завів нову ганчірку для його чорнильниці, відшукав десь його шапку, препогану шапку, яка будь-коли існувала на світі, і щоразу клав її коло нього за хвилину до кінця присутствія; чистив йому спину, коли той забруднював її в крейду біля стіни — але все це лишилося зовсім без ніякої уваги, так ніби цього й не було. Нарешті він рознюхав його домашнє родинне життя, дізнався, що в нього була зріла дочка, з обличчям теж схожим на те, ніби на ньому вночі молотили горох. З цього боку й надумав він повести приступ. Довідався, в яку церкву приходила вона в неділю, ставав щоразу напроти неї чисто одягнутий, накрохмаливши дуже маніжку, і захід мав успіх: схитнувся старий повитчик і покликав його на чай! І в канцелярії не встигли й оглянутися, як улаштувалася справа так, що Чичиков переїхав до нього в дім, зробився потрібною і необхідною людиною, закуповував і борошно, і цукор, з дочкою поводився як з нареченою, повитчика звав татуньом і цілував його в руку; усі вирішили в палаті, що наприкінці лютого перед великим постом буде весілля. Суворий повитчик почав навіть клопотатись за нього в начальства, і через якийсь час Чичиков сам сів повитчиком на одну вакантну посаду. В цьому, здавалось, і полягала головна мета зв’язків його зі старим повитчиком; бо відразу скриню свою він відіслав секретно додому і на другий день опинився вже на іншій квартирі. Повитчика перестав звати татуньом і не цілував більше його в руку, а про весілля так справа й зам’ялась, нібито й не було зовсім нічого. А проте, зустрічаючись із ним, Чичиков щоразу ласкаво тиснув йому руку й запрошував його на чай, так що старий повитчик, незважаючи на вічну нерухомість і черству байдужість, кожного разу струшував головою і промовляв собі під ніс: «обдурив, обдурив, чортів син!» Це був найважчий поріг, через який переступив він. З того часу пішло легше й успішніше. Він став людиною помітною. Все виявилося в ньому, що треба для цього світу: і приємність у поводженні та вчинках, і спритність у ділових справах. З такими засобами здобув він за недовгий час те, що називають хлібне містечко, і скористався ним напрочуд. Треба знати, що в той самий час почались найсуворіші переслідування всяких хабарів: переслідувань він не злякався і обернув їх негайно собі на користь, виявивши таким чином прямо російську винахідливість, яка з’являється тільки під час утисків. Справу влаштовано було ось як: як тільки приходив прохач і засовував руку в кишеню з тим, щоб витягти звідти відомі рекомендаційні листи за підписом князя Ховансько-го100, як висловлюються в нас на Русі, «ні, ні», казав він з посмішкою, стримуючи його руки; «ви думаєте, що я… ні, ні Це наш обов’язок, наша повинність, без усякої винагороди ми мусимо зробити! З цього боку вже будьте спокійні: завтра ж усе зробимо. Дозвольте дізнатись вашу квартиру, вам і турбуватись не треба самим, все буде принесено вам додому». Зачарований прохач повертався додому мало не в захваті, думаючи: «ось нарешті людина, яких нам треба якнайбільше, це просто дорогоцінний алмаз!» Але чекає прохач день, другий, не приносять справи на дім, на третій день так само. Він у канцелярію, справа й не починалася; він до дорогоцінного алмаза. «Ах, вибачте!» казав Чичиков дуже ґречно, схопивши його за обидві руки: «у нас було стільки справ; але завтра ж все зробимо, завтра неодмінно, далебі мені навіть совісно!» І все це супроводилося рухами чарівними. Коли при цьому розкривалась як-небудь пола халата, то рука ту ж хвилину пильнувала справу виправити й придержати полу. Але ні завтра, ні післязавтра, ні на третій день не несуть справи додому. Прохач береться за розум: та що ж це, чи немає тут чого? довідується, кажуть, треба дати писарям. «Чому ж не дати? я хоч зараз четвертак101, другий». — «Ні, не четвертак, а по біленькій». — «По біленькій писарям!» скрикує прохач. «Та чого ви так гарячитесь», відповідають йому: «воно так і вийде, писарям і дістанеться по четвертаку, а решта піде по начальству». Б’є себе по лобі недогадливий прохач і лає на чім світ стоїть новий порядок речей, переслідування хабарів і ввічливу, облагороджену поведінку чиновників. Раніше бувало знаєш, принаймні, що робити: приніс правителеві справ червону, та й ділу вінець, а тепер по біленькій, та ще тиждень попоморочишся, доки догадаєшся; чорти б забрали безкорисливість і чиновне благородство! Прохач, звісно, має рацію, але зате тепер немає хабарників; усі правителі справ найчесніші і найблагородніші люди, секретарі тільки та писарі шахраї. Незабаром знайшлося Чичикову поле багато просторіше: утворилася комісія для будування якоїсь казенної дуже капітальної будівлі. У цю комісію прилаштувався і він, і показав себе одним з найдіяльніших членів. Комісія негайно приступила до діла. Шість років поралася коло будівлі; та чи клімат заважав, чи матеріал уже був такий, а тільки ніяк не йшла казенна будівля вище фундаменту. А тимчасом в інших кінцях міста з’явилося з кожного з членів по гарному будинку цивільної архітектури: видно, грунт був там кращий. Члени вже починали благоденствувати й стали заводитися родинами. Тут тільки й тепер тільки почав Чичиков потроху звільнятися з-під суворих законів помірності і невблаганного свого самозречення. Тут тільки довгочасний піст нарешті був пом’якшений, і виявилось, що він ніколи не цурався різних насолод, від яких умів стриматися в літа палкої молодості, коли жодна людина зовсім не владна над собою. З’явились деякі надмірності: він завів досить доброго кухаря, тонкі голландські сорочки. Уже й сукна купив він собі такого, якого не носила вся губернія, і з цього часу почав держатися більше коричневих та червонуватих кольорів з іскрою; уже придбав він добрячу пару і сам держав одну віжку, змушуючи припряжного звиватися кільцем; уже завів він звичку обтиратися губкою, намоченою у воді, змішаній з одеколоном; уже купував дуже недешево якесь мило, щоб гладенька була шкіра, уже…
Аж раптом: на місце попереднього
