ж тут приємна розмова?.. Нікчемна людина, та й годі», відповів Чичиков.
«О! Павле Івановичу, дозвольте мені бути відвертим: я б з радістю віддав половину всього мого достатку, щоб мати частину тих достоїнств, які маєте ви!..»
«Навпаки, я-б вважав з свого боку за найбільше…»
Невідомо, до чого б дійшло взаємне виявлення почуттів обох приятелів, якби не ввійшов слуга й не доповів, що їсти подано.
«Прошу ласкаво», сказав Манілов.
«Ви пробачте, що у нас нема такого обіду, як на паркетах і в столицях; у нас просто за російським звичаєм щі, але від щирого серця. Прошу ласкаво».
Тут вони ще якийсь час посперечалися про те, кому першому ввійти, і нарешті Чичиков увійшов боком у їдальню.
В їдальні вже стояли два хлопчики, сини Манілова, що були в тих літах, коли дітей садовлять уже за стіл, але ще на високих стільцях. Біля них стояв учитель, що вклонився ввічливо і з посмішкою. Господиня сіла біля своєї супниці, гість був посаджений між господарем і господинею, слуга пов’язав дітям на шию салфетки.
«Які милі дітки», сказав Чичиков, глянувши на них: «а скільки їм років?»
«Старшому вісім, а меншому вчора тільки минуло шість», сказала Манілова.
«Фемістоклюс!»19 сказав Манілов, звернувшись до старшого, що намагався визволити своє підборіддя, зав’язане лакеєм у салфетку. Чичиков звів трохи брови, почувши таке почасти грецьке ім’я, якому, невідомо чому, Манілов дав закінчення на юс, але постарався одразу ж надати обличчю звичайного виразу.
«Фемістоклюс, скажи мені, яке найкраще місто у Франції?»
Тут учитель звернув усю увагу на Фемістоклю-са і, здавалось, хотів йому вскочити в очі, але нарешті зовсім заспокоївся й хитнув головою, коли Фемістоклюс сказав: Париж.
«А в нас яке найкраще місто?» спитав знову Манілов.
«Прошу ласкаво», сказав Манілов.
Учитель знову насторожив увагу.
«Петербург», відповів Фемістоклюс.
«А ще яке?»
«Москва», відповів Фемістоклюс.
«Розумнику, серденько!» сказав на це Чичиков.
«Скажіть одначе ж…» продовжував він, звернувшись тут же з деяким виразом здивування до Манілових. «Я мушу вам сказати, що в цій дитині будуть великі здібності».
«О, ви ще не знаєте його», відповів Манілов: «він надзвичайно дотепний. От менший Алкід20, той не такий бистрий, а цей зараз, коли що-небудь побачить, комашку, кузку, так уже у нього оченята відразу так і забігають; побіжить за нею слідом і зараз зверне увагу. Я його готую по дипломатичній частині… Фемістоклюс!» продовжував він, знову звернувшись до нього, «хочеш бути посланником?»
«Хочу», відповів Фемістоклюс, жуючи хліб і мотаючи головою направо й наліво.
В цей час лакей, що стояв позаду, втер посланникові носа і дуже добре зробив, інакше капнула б у суп чималенька стороння крапля. Розмова почалась за столом про втіхи спокійного життя, яку господиня переривала зауваженнями про міський театр і про акторів. Учитель дуже уважно дивився на співрозмовників і, як тільки помічав, що вони готові вже посміхнутися, ту ж мить розкривав рот і сміявся старанно. Мабуть, він був людина вдячна і хотів заплатити цим господареві за гарне ставлення. Одного разу, правда, обличчя його набрало було суворого виразу, і він строго застукав виделкою по столу, втупивши очі в дітей, що сиділи навпроти нього. Це було вчасно, бо Фемістоклюс укусив за вухо Алкіда, а Алкід, заплющивши очі й роззявивши рота, збирався вже якнайжалібнїше заридати, але, збагнувши, що за це легко можна було позбутися страви, надав ротові попереднє положення і почав з слізьми гризти баранячу кістку, від якої в нього обидві щоки лисніли жиром. Господиня дуже часто зверталася до Чичикова з словами: «Ви нічого не їсте, ви дуже мало взяли». На що Чичиков відповідав щоразу: «Щиро дякую, я ситий, приємна розмова краща за всяку страву».
Уже встали з-за стола. Манілов був задоволений надзвичайно і, підтримуючи рукою спину свого гостя, готувався таким чином перепровадити його.у вітальню, коли це гість заявив з дуже значущим виразом, що він має намір з ним поговорити про одну дуже потрібну справу.
«В такому разі дозвольте мені вас просити у мій кабінет», сказав Манілов і повів до невеликої кімнати, оберненої вікном на синіючий ліс. «Ось мій куточок», сказав Манілов.
«Приємна кімнатка», сказав Чичиков, обвівши її очима. Кімната була, справді, не без приємності: стіни були пофарбовані якоюсь голубенькою фарбою, так ніби сіренькою, чотири стільці, одне крісло, стіл, на якому лежала книжка з закладеною закладкою, про яку ми вже мали нагоду зга-. дати, кілька списаних паперів, але найбільше було . тютюну. Було його тут усякого: в пачках і в табачниці, і нарешті насипано було просто купою на столі. На обох вікнах теж містились гірки вибитого з люльки попелу, розставлені не без дбайливості дуже красивими рядками. Помітно було, що за цим іноді господар провадив час.
«Дозвольте вас попросити сісти в цьому кріслі», сказав Манілов. «Тут вам буде спокійніше».
«Дозвольте я сяду на стільці».
«Дозвольте вам цього не дозволити», сказав Манілов з посмішкою. «Це крісло в мене вже асигновано для гостя: раді чи не раді, але мусите сіcти».
Чичиков сів.
«Дозвольте мені вас почастувати люлечкою». «Ні, не курю», відказав Чичиков ласкаво і ніби з виразом жалю.
«Чому?» сказав Манілов теж ласкаво і з виразом жалю. «Не виробив звички, боюсь; кажуть, люлька сушить». «Дозвольте мені вам зауважити, що це упередження. Я гадаю навіть, що курити люльку далеко здоровіше, ніж нюхати тютюн. У нашому полку був поручик, пречудова й дуже освічена людина, який не випускав з рота люльки не тільки за столом, а навіть, даруйте на слові, у всіх інших місцях. І ось йому тепер уже понад сорок років, але, дякувати Богові, досі такий здоровий, як не можна краще».
Чичиков сказав, що це дійсно трапляється, і що в природі є багато речей, які не може пояснити навіть великий розум.
«Але дозвольте передусім одне прохання…» промовив він голосом, у якому відбився якийсь дивний, або майже дивний відтінок, і слідом за тим невідомо чому оглянувся назад. Манілов теж невідомо чому оглянувся назад. «Чи давно зводили ви подавати ревізький реєстр?»
«Та вже давно; а краще сказати, не пригадаю». «Як багато з того часу у вас померло селян?» «А не можу знати, про це, я гадаю, треба спитати прикажчика. Гей, хлопче, поклич прикажчика, він повинен бути сьогодні тут».
Прикажчик з’явився. Це був чоловік років під сорок, що голив бороду, ходив у сюртуку її, очевидно, жив дуже спокійним життям, бо обличчя його позначалося якоюсь пухлою повнотою, а жовтуватий колір шкіри й маленькі очі свідчили, що він знав занадто добре, що таке пуховики й перини. Можна було побачити відразу, що він пройшов свій шлях, як проходять його всі панські прикажчики: був спочатку просто письменним хлопчиком у домі, потім одружився з якою-небудь Агашкою-ключницею, паниною фавориткою, став сам ключником, а згодом і прикажчиком. А ставши прикажчиком, чинив, розуміється, як усі Прикажчики: водився і кумався з тими, хто на селі був багатший, збільшував на тягла біднішим, прокинувшись о дев’ятій годині вранці, дожидав самовара й пив чай
«Слухай, голубе! скільки у нас померло селян з того часу, як подавали ревізію?»
«Та як скільки? Чимало вмирало, з того часу», сказав прикажчик і при цьому гикнув, затуливши рот злегка рукою ,на зразок щитка.
«Та, признатися, я сам так думав», підхопив Манілов: «іменно дуже багато вмирало!» Тут він обернувся до Чичикова й додав ще: «справді, дуже багато».
«А скільки, наприклад, числом?» спитав Чичиков.
«Еге, скільки числом?» підхопив Манілов.
«Та як сказати числом? Адже невідомо, скільки вмирало, їх ніхто не лічив».
«От іменно», сказав Манілов, звернувшись до Чичикова: «я теж гадав, велика смертність; зовсім невідомо, скільки померло»,
«Ти, будь ласка, їх полічи», сказав Чичиков: «і зроби докладний реєстрик усіх поіменно».
«Еге, усіх поіменно», сказав Манілов.
Прикажчик промовив: слухаю! і вийшов.
«А для яких причин вам це потрібно?» спитав після того, як пішов прикажчик, Манілов.
Це питання, здавалося, утруднило гостя, в обличчі його з’явився якийсь напружений вираз, від якого він навіть почервонів, напруження щось висловити, не зовсім покірне словам. І справді, Манілов нарешті почув такі дивні й незвичайні речі, яких ще ніколи не чули людські вуха.
«Ви питаєте,, для яких причин? причини ось які: я хотів би купити селян…» сказав Чичиков, запнувся й не скінчив мови.
«Але дозвольте спитати вас», сказав Манілов: «як бажаєте ви купити селян, з землею, чи просто на вивід, тобто без землі?»
«Ні, я не те, щоб зовсім селян», сказав Чичиков: «я бажаю мати мертвих…»
«Як? вибачте… я трохи недочуваю, мені почулося предивне слово…»
«Я думаю придбати мертвих, які, проте, значилися б у ревізії, як живі», сказав Чичиков.
Манілов тут і чубук,з люлькою на підлогу упустив, і як роззявив рота, так і залишився з роззявленим ротом протягом кількох хвилин. Обидва приятелі, що міркували про приємність дружнього життя, залишились нерухомі, втупивши один в одного очі, як ті портрети, що їх вішали в старовину один проти одного, по обидва боки дзеркала. Нарешті Манілов підняв люльку з чубуком і глянув знизу йому в обличчя, намагаючись підмітити, чи не видно якої посмішки на губах його, чи не пожартував він, але нічого не було помітно такого, навпаки, обличчя навіть здавалось поважнішим ніж звичайно; потім подумав, чи не зсунувся гість часом як-небудь з глузду, і з страхом глянув на нього пильно; але очі в гостя були зовсім ясні, не було в них дикого, неспокійного вогню, що бігає в очах божевільної людини, все було пристойно і як слід. Скільки не придумував Манілов, як йому бути і що йому зробити, але нічого іншого не міг придумати, як тільки випустити з рота решту диму дуже тонкою цівкою.
«Отже, я бажав би знати, чи можете ви мені їх, не живих насправді, але живих щодо законної форми, передати, відступити, чи як ви визнаєте за краще?»
Але Манілов так сконфузився і зніяковів, що тільки дивився на нього.
«Мені здається, ви вагаєтесь?..» зауважив Чичиков.
«Я?., ні, я не те», сказав Манілов: «але я не можу збагнути… вибачте… я, звісно, не міг дістати такої блискучої освіти, яку, так би мовити, видно у всякому вашому рухові; не маю високого мистецтва висловлюватись… Може, тут… у цьому, вами зараз сказаному вислові… криється інше… Може, ви зволили висловитися так задля краси стилю?»
«Ні», підхопив Чичиков; «ні, я розумію предмет такий, як є, тобто ті душі, що справді вже померли».
Манілов зовсім розгубився. Він відчував, що йому треба щось зробити, поставити запитання, а яке запитання — чорт його знає. Кінчив він нарешті тим, що випустив знову дим, але тільки вже не ротом, а крізь носові ніздрі.
«Отже, якщо немає перешкод, то з Богом, можна б узятися до укладання купчої», сказав Чичиков.
«Як, на мертві душі купчу?»
«Та, ні!» сказав Чичиков. «Ми напишемо, що вони живі,
