ніби є в мені якась сила, (e) що може зробити тебе благороднішим, і якщо ти й справді спроможний побачити в мені якусь незвичайну красу, що багато перевищує твою вроду. Якщо, збагнувши це, хочеш домогтися близькості – обміняти красу на красу, що ж – чималої вигоди сподіваєшся: прагнеш здобути істинну красу замість тієї, що красує зір, хочеш виміняти, як мовиться, золото на мідь. Та приглянься-но, друже мій, краще, аби не прогледіти, що я насправді – ніщо. (219) Око розуму стає гострішим, коли притупляється зір очей. Але тобі ще далеко до цього.
Я відповів йому на це:
– Щодо мене, я сказав тільки те, що думав. Тобі вирішувати, що, по-твоєму, буде ліпше тобі й мені.
(b) – Це ти добре зауважив, – сказав Сократ. Надалі будемо радитися й робити те, що нам обом видаватиметься якнайкращим – у цьому та в інших випадках.
Вислухавши Сократа, я подумав було, що мої слова діткнули його, наче стріли. Не давши йому більше сказати й слова, я встав і, накинувши на себе гіматій (тоді була зима), заліз до нього під його подертий плащ (такі плащі носять, зазвичай, спартанці й філософи). (c) Обійнявши цього справді божественного і незбагненного чоловіка, я пролежав так усю ніч. Ти, Сократе, не даси мені збрехати. Хоч я здійснив свій підступний задум, він узяв наді мною гору, – зневажив, посміявся і погордив моєю квітучою красою. А я був про неї такої думки, вірив, що вона, судді, щось таки та означає. Саме так звертаюся до вас – судді Сократової гордині. (d) Присягаюсь-бо всіма богами і богинями, що проспавши із Сократом усю ніч, я встав уранці так, ніби проспав із батьком своїм або зі старшим братом.
Що я, гадаєте, пережив і передумав після цього? З одного боку, я відчував приниження, з іншого – захоплювався його природою, вмінням володіти собою, мужністю. Не думав я, що чоловік такого розуму й такої сили волі колись зустрінеться мені. Тож я ні гніватись на нього не міг, ані відмовитися від його товариства; (e) до того ж, не знав способу, як прихилити його до себе. Я чудово усвідомлював, що підкупити Сократа золотом важче, ніж ранити Аякса залізом. Єдина зброя, якою я сподівався полонити Сократа [виявилася безсилою] – він покинув мене. Я нічого не міг вдіяти, той чоловік узяв наді мною таку владу, якої ніхто ніколи не мав.
Це сталося зі мною ще задовго до того, як ми вирушили в похід до Потідеї, і там разом ділили хліб. У похідних нестатках і тяготах він перевищив витривалістю не лише мене, а й усіх інших. (220) Коли, оточені, ми потрапляли у скруту і нам доводилося голодувати, жоден із нас не переносив голод так стійко, як Сократ. Коли ж настали кращі часи, ніхто не вмів насолоджуватися достатком як він. До вина не був охочий, та коли вже не було куди подітися – пив так, що жоден із нас не міг йому дорівнятися, а що найдивніше, – ніхто й ніколи не бачив Сократа п’яним. Здається, й зараз маємо прекрасну нагоду пересвідчитися у цьому.
(b) А які чудеса виявляв він у вмінні витримувати холод! Зими там, треба сказати, суворі. Одного разу, коли тріщав мороз, і ніхто навіть не потикався надвір, а якщо й виходив, – то натягав на себе безліч всякої одежі і обгортав ноги повстяними онучами й овечими шкірами, – він виходив на таку холоднечу у звичайному своєму плащі і, босий, ступав по кризі сміливіше, ніж інші взуті. Вояки з недовірою косилися на нього, – чи, бува, не глузує. (c) Стільки проте
здійснив,
муж витривалий в бою, що так мужньо боровся
під час згаданого походу. Якось уранці, поринувши у свої думки, він ніби застиг на місці, – щось йому не вдавалося, – і все стояв та думав. Вже й обідня пора надійшла, і воїни, побачивши це, дивувались і казали один одному, що Сократ від самого ранку стоїть, заглиблений у свої думки. (d) Нарешті, коли звечоріло і всі повечеряли, деякі йонійці, – а надворі стояло літо, – повиносивши свої постелі, вмостилися просто неба – одне, щоб спати в прохолоді, а друге, щоб підстерегти Сократа, – чи всю ніч отак стоятиме. І таки стояв аж до вранішньої зорі, допоки не зійшло сонце. Тільки тоді, помолившись до сонця, пішов.
Хочете знати, який він у бою? Тут теж треба віддати йому належне. У тій битві, за яку полководці нагородили мене, ніхто (скільки людей було довкіл) не допоміг мені, – тільки він не захотів кинути пораненого, – врятував і зброю мою й мене самого. (e) Тоді, Сократе, я наполягав, щоб полководці присудили нагороду тобі, – тут ти вже ніяк не можеш дорікнути мені чи звинуватити в лукавстві. Ти сам, однак, завзятіше від усіх полководців ратував за те, щоб нагорода дісталася мені, а не тобі. (221) Особливо ж варто було подивитися на Сократа, коли наше військо кинулося тікати, відступаючи з-під Делія. Був я тоді в кінноті, він – у лавах важкоозброєних піхотинців. Сократ відступав із Лахетом, коли військо вже розбіглося. І ось – зустрічаю їх: заледве побачивши, намагаюся підтримати їхій дух, кажу кріпитись. Ще обіцяв, що не покину їх. Тут я міг краще придивитися до Сократа, ніж біля Потідеї – за себе я не дуже боявся, все ж таки на коні! (b) Передусім – сила духу: тут Лахетові із Сократом не зрівнятись. Тоді й пригадались мені, Арістофане, твої слова, і я подумав, що й там, як і тут, він іде, “на всіх поглядаючи звисока й згорда”, – на друзів і на ворогів, так що кожному навіть здалеку було видно, що, – зачепи його хтось, – він зуміє дати відсіч. Тому й вийшли вони з бою цілими та неушкодженими, – він сам і його приятель. (c) Тих-бо, що мають мужність так триматися на війні, зазвичай не чіпають: вороги переслідують тих, у кого чешуться п’яти.
Ще багато чого – похвального й гідного подиву – можна було б сказати про Сократа. Та всі ці дивовижні речі можуть стосуватися й когось іншого. Однак те, що він неподібний до жодного чоловіка – ні з людей давніх, ані сучасних нам, – це справді дивує. (d) З Ахілом, скажімо, можна порівняти Брасида чи когось іншого, з Періклом – Нестора чи Антенора. Та й інших немало. Для кожного знайдеться хтось для порівняння.
Сократ же й сам собою і в словах своїх такий своєрідний чоловік, що важко знайти когось, хто хоч трохи нагадував би його, – нема такого, хоч скільки шукай, – ні серед сучасників, ні серед тих, хто жив раніше. Хіба що хтось спробує порівняти його не з людьми, а як це зробив я, із силенами і сатирами: йдеться про нього самого і про його мову.
(e) На початку, шукаючи вдалого порівняння, я випустив з уваги, що не лише він, а й слова його дуже нагадують тих силенів, які мають здатність розкриватися. Якби хтось захотів прислухатися до того, як говорить Сократ, то, на перший погляд, його мова видалась би смішною. Він зодягає свої промови в такі слова й вислови, які роблять його мову подібною до шкіри нахабного сатира. Говорить про віслюків, про всіляких ковалів, шевців, чинбарів і, здається, вічно повторюється в тому, що каже і як підбирає слова. Тому кожен, хто не розуміє, про що йдеться, і не має відповідних знань, готовий висміяти його. (222) І лише заглибившись і збагнувши по-справжньому, можна розкрити для себе суть його слів і побачити, що лише такі слова не позбавлені глузду. Тоді лише можна переконатися, що мова його божественна і містить у собі безконечні образи доброчесности і багато з того, якщо не все, – що заслуговує на увагу людей, які прагнуть вищої досконалости через утвердження себе в красі та благості.
Ось моя хвала Сократові, достойні мужі. Водночас – це й докір йому, бо принагідно я розповів вам, як він мене образив. (b) Сократ повівся так, зрештою, не лише зі мною, а й з Хармідом, сином Ґлавкона, і з Евтідемом, сином Діоклея, та й з багатьма іншими. Він лише вдавав із себе закоханого, та, насправді, радше закохував у себе, ніж сам виявляв почуття. Отож, раджу й тобі, Аґатоне, не впійматися на той гачок: знаючи наш гіркий досвід, бережись, щоб не був мудрий, як застерігає приповідка, по шкоді.
(c) Алківіад скінчив, усі посміялися з його відвертості, здавалось-бо, що він усе ще закоханий у Сократа. А Сократ сказав:
– Мені здається, Алківіаде, що ти цілком тверезий. Інакше не говорив би так витійкувато, щоб тільки приховати від слухачів те, заради чого ти все це розповідав і про що згадав, ніби мимохіть, на завершення своєї мови. Тобі, власне, йшлося про те, щоб розлучити нас з Аґатоном. Бо ти вважаєш, що я не повинен любити нікого іншого, крім тебе, Аґатона ж – лише ти сам. (d) Але тобі не вдалося схитрувати, зміст твоєї сатиро-силенівської драми, – мов на долоні. Ти ж, любий Аґатоне, не дай йому домогтися свого, подбай, щоб ніхто не зумів нас розлучити.
– Твоя мова, Сократе, як завжди правдива, – підхопив його Аґатон. (e) Мабуть, для того, він і приліг поміж нами, щоб нас розлучити. Та марні зусилля! Ось я зараз підійду і приляжу біля тебе.
– І добре зробиш! – сказав Сократ, – ходи-но сюди і приляж ось тут праворуч від мене.
– О Зевсе! – вигукнув Алківіад. Скільки я натерпівся від цього чоловіка! Він думає, що завжди мусить узяти гору наді мною. Але, якщо не може бути інакше, хай Аґатон приляже поміж нами.
– О, ні! Це неможливо! Ти вихваляв мене на всі лади, тепер моя черга хвалити того, хто сидить праворуч від мене. Якби Аґатон приліг з твого боку, йому б не залишалося вибору – мусив би знову хвалити мене, замість того, щоб я, нарешті, віддав і йому належне. (223) Із ласки твоєї, любий Алківіаде, хай тебе завидки не беруть, коли хвалитиму цього юнака. Я щиро хочу сказати на його честь похвальне слово.
Аґатон:
– Даруй, Алківіаде. Мені дуже прикро, але я не можу лишитися біля тебе, поспішаю змінити місце, щоб почути, як то мене хвалитиме Сократ.
Алківіад:
– Пора вже й звикнути до цього. У присутності Сократа навіть оком не поведи на красенів. Ось і тепер, – як легко вдалося
