ті, що можуть пити багато, сьогодні відмовилися від трунків. Ми ніколи не чуємось на силі, щоб добре випити. Не беру до уваги Сократа: пити чи не пити – йому байдуже. Хоч як би ми вчинили, він буде задоволений. Гадаю, що жоден із присутніх особливо не прагне впитися вином, то, може, не роздратую вас, дозволивши собі сказати правду про пияцтво. (d) Мені відомо з медицини, що пияцтво шкодить здоров’ю, тому я сам, якби моя воля, не продовжував би цієї пиятики, та й іншому не радив би, тим паче, що мені ще після вчорашнього хміль з голови не вивітрився.
– І все ж, – перебив його Федр Мірринусійський, – хоч я, звісно, прислухаюся до тебе, надто коли говориш на лікарські теми, але не цього разу, хай би ще хтось із товариства від себе запропонував щось доречне. (е)
Вислухавши побажання, всі зійшлися на тому, щоб не влаштовувати на цьому зібранні великої пиятики, а пити в міру, сиріч у своє задоволення.
– Раз уже, – втрутився Ериксимах, – ми погодилися пити, скільки кому заманеться, без примусу, то я маю ще одну раду: нехай флейтистка, яка щойно увійшла, покине нас, – може пограти сама собі, або, якщо хоче, то жінкам у внутрішніх покоях, а ми разом проведемо час у розмовах. А про що бесідувати, якщо ваша згода, підкажу сам.
Всі висловилися за те, щоб надати йому слово.
(177) Ериксимах сказав:
– Почну словами Евріпідової Меланіппи. Не моя це думка, а Федра, – те, що маю намір повісти вам. Це ж бо Федр завжди ремствує і говорить мені: «Хіба не дивно, Ериксимаху, що на честь усяких там богів поети понаписували гимни й пеани, а на хвалу не сотворив жодного рядка. (b) Або, якщо хочеш, поглянь на добрих старих софістів – ті прозою вихваляють Геракла та інших героїв, – приміром, Продік. Та й це ще нічого. Я вже мав нагоду натрапити на якусь книжку загалом розумного автора, в якій міститься подиву гідна похвала… солі! Із приводу її корисности, і ти можеш побачити багато інших подібних речей, що їх прославляють на всі лади. (с) Щоб такими важливими справами відати, займатися ними так ревно, і щоб по сей день ніхто з людей не спромігся на достойний гимн на честь Ероса, щоб таке велике божество, та й було так призабуте?». Його правда, Федр добре каже – і я цілком поділяю його думки. Щобільше, я сам горю бажанням внести й свою лепту в цю справу, щоб потішити Федра. Гадаю, було б дуже доречно, якби ми всі тут присутні зараз таки віддали цьому божеству належну шану. (d) Якщо ви погодитеся зі мною, то в такій бесіді зможемо гідно провести час. Думаю, що кожен із нас повинен прославити Ероса, по черзі, зліва направо, і якомога красномовніше. Першим хай буде Федр, бо він і сидить на чолі, і його, мабуть, справедливо, можна назвати творцем цього задуму.
– Хто ж би то взявся заперечувати тобі Ериксимаху, – підхопив останнього Сократ. – Тільки не я – кажу ж бо, – я ні на чому іншому не знаюся, хіба на тому, що стосується Ероса. (е) Аґатон із Павсанієм також не будуть проти, ані Арістофан, – бо все, що він робить, пов’язане з Діонісом і Афродітою, – ані жоден інший з-поміж присутніх, кого тут бачу. Щоправда ті, що примостилися в кінці столу, перебувають не в такому вигідному становищі. Але нас цілком влаштовує, якщо ті, кому випало сидіти на чільних місцях, скажуть щось достойне й гарне. Тож, на початок хай щастить Федрові в такому ділі, як прославляння Ероса.
(178) Товариство пристало на таку раду і всі приєдналися до Сократових побажань. Що кожен промовець говорив, ні Арістодем не запам’ятав достеменно, ні я [не затримав у пам’яті] всього, про що там ішлося. Але найсуттєвіше, я постараюся вам відтворити.
Першим, як я вже сказав, говорив Федр. А почав він з того, що Ерос – велике божество, що є на те багато причин, щоб не лише люди, а й боги шанували його, і не останнім у цьому [ланцюгові причин і наслідків] є його походження: хоч би там як, а бути старійшим серед богів все-таки почесне діло. (b) Підтвердження цьому хоча б те, що в Ероса немає батьків, – принаймні, жоден поет не згадує про них, та й прості смертні про них нічого не говорять. Гесіод, щоправда, каже, що спочатку був Хаос, а потім вже Гея широкогруда – для всіх пристановище певне, з нею був Ерос.
(с) Із Гесіодом погоджується також Акусилай, що після Хаосу виникли Земля і Ерос, а Парменід говорить про якесь прадавнє божество, що Ероса першим з богів усіх сотворило.
Так на основі різних джерел сходяться на тому, що Ерос – прадавнє божество. А будучи прадавнім – він для нас причина найбільших благ. Бо ж не уявляю собі більшого блага, яке міг би здобути той, хто лиш переступив поріг молодості, ніж достойний коханець, а для останнього – більшого блага, ніж достойний його любові юнак. Бо той дороговказ, якого потребують люди впродовж цілого життя, – якщо вони тільки по-справжньому хочуть гарно прожити свій вік, – не залежить ні від кровних зв’язків, ні від почестей, ані від багатства. (d) Дати його може тільки Ерос. Що маю на увазі? Один лиш Ерос може викликати почуття сорому через ганебні вчинки і прагнення прекрасного. А без нього ні держава, ні окремий чоловік не спроможуться на щось справді величне й гарне. Я стверджую, що закоханий, навіть, якщо він вчинить негідно і це одразу помітять, або, якщо він терпить, тому що не борониться через своє боягузтво, не так болісно переживає, коли подібне бачить батько, чи хтось із товаришів, хай будь-хто інший, тільки не той, кого він обрав предметом своєї любови. (е) Щось подібне спостерігаємо, коли дивимось на молодих обранців: спіймані на ганебному вчинкові, вони відчувають найбільший сором перед своїми патронами. Якби раптом сталося так, що державу чи військо можна було б створити із закоханих мужів та їхніх обранців, то не було б кращого засобу, щоб утримувати їх від негідних учинків, викликати прагнення відзначитися один перед одним чи спонукати до здорового взаємного суперництва. (179) Такі, хоч би жменька їх була, можуть перемогти, як то кажуть, цілий світ. Бо закоханий, мабуть, легше пережив би, якби всі бачили, як він залишає бойовий стрій чи кидає зброю – всі, тільки не той, кого він любить. Заради нього він не раз готовий вибрати смерть. Або, щоб покинути коханого напризволяще чи не допомогти йому, коли він у небезпеці – та немає такого боягуза, щоб навіть Ерос не міг вселити в нього дух відваги, аби він мужністю зрівнявся з найхоробрішим від природи мужем. (b) І Гомер ясно свідчить, що багатьом героям божество додавало духу, а закоханим, не хто інший, як Ерос додає снаги.
Навіть умерти замість іншого готові поодинокі, звичайно, закохані, і то не лише чоловіки, а й жінки. Яскравим прикладом чогось подібного для еллінів може бути Алкеста, дочка Пелея: вона єдина хотіла вмерти за свого чоловіка, хоч був у нього батько і матір він мав. (с) Та Алкеста незрівнянно перевершила їх своєю відданістю чоловікові, бо вона кохала його, – вони ж, – як виявилося, були чужі синові й споріднені з ним лише ім’ям. Цей подвиг Алкести гідно оцінили не лише люди, а й боги. І хоч тих, які робили гарні вчинки, – багато, і чимало подвигів знає передання, однак лише одиницям дарували боги в нагороду неоціненне право, – щоб їхня душа знову повернулася з Аїду, і якраз Алкесті, вражені її вчинком, боги дозволили покинути царство тіней. (d) Отож, і боги найвище цінують мужність і здатність спалахнути від Ероса серцем. А от Орфея, сина Еаґра, вони відпустили ні з чим з Аїду, показавши йому тільки видіння дружини, по яку він прийшов, – але її не віддали, бо Орфей, гравець на кітарі, видався їм слабодухом, якщо не вистачило йому мужности вмерти в ім’я любови, як це зробила Алкеста. Йому вистачило тільки хитрости, щоб живим проникнути до Аїду. За це боги зіслали на нього кару і руками жінок заподіяли йому смерть. (е) Ахілла ж, сина Фетіди, вшанували достойно – послали на острови блаженних. Бо Ахілл, коли довідався від матері, що, вбивши Гектора, помре, а, не зробивши цього, повернеться додому і скінчить життя у старості, – мав мужність зробити вибір: поспішив на допомогу Патроклові, з яким його єднав найтісніший зв’язок, і, помстившися за нього, мало що загинув в ім’я друга – це сталося незадовго після смерти останнього. За те, що Ахілл був так беззастережно відданий тому, хто любив його, вражені боги вшанували його в такий особливий спосіб. (180) Звичайно, це Есхілові вигадки – твердження, ніби Ахілл обрав Патрокла своїм улюбленцем: пам’ятаймо, що Ахілл був вродливіший, зрештою, молодший – ще навіть не мав бороди, – так принаймні оповідає Гомер. (b) А боги, що справді високо цінують мужність, яка живиться любов’ю, дужче дивуються, більше шанують і вище винагороджують, коли трапляється, що юнак щиро любить свого патрона, ніж коли закоханий муж відданий своєму обранцеві. Бо закоханий муж боговдохновенний, а отже, божественніший від тих, кого люблять. Тому, пославши Ахілла на острови блаженних, боги вшанували його навіть більше, ніж Алкесту.
Тож я стверджую, що Ерос старійший із богів, найшанованіший і наймогутніший, якщо йдеться про вміння запалювати [серця] і здобувати щасливу долю як для живих, так і для тих, що вже скінчили свій життєвий шлях.
Федр мовив щось на подобу цього, опісля слово брали інші гості, але Арістодем не дуже добре пам’ятав, що вони говорили. Тож, лишивши їх поза увагою, він узявся переповідати те, що сказав Павсаній. А Павсаній ось як повів мову:
(c) – Як на мене, тему нашої бесіди визначено не зовсім чітко – так просто сказано – хвалити Ероса. Якби Ерос був один, цього було б достатньо. Але ж він не один, а тому доцільно було б, насамперед, визначити, якого Ероса власне маємо хвалити. (d) Спробую виправити цю помилку, і передусім візьмуся за з’ясування того, який Ерос заслужив собі на похвалу, а вже потім прославлятиму його так, щоб це було гідним бога. Усім-бо відомо, що без Ероса немає Афродіти. Якби вона була одна, то й Ерос був би
